fbpx

Звичайно, що я не хотіла свекруху доглядати після недуги, я ще молода жінка, щоб собі руки зривати перевертаючи її та перевдягаючи. Для цього є спеціальні люди та заклади, тому вони там ще краще зроблять, ніж рідні. І не треба казати про «рідних», бо я свекруху рідною не вважала

Я навпаки, дивувалася, як жінка може так за село і землю триматися, бо хоч вона й жила в приватній частині міста, але умудрялася город садити. Порпалася в глині цілорічно, бо у неї як не росло на вулиці, то росло в хаті по підвіконниках і на спеціальних стелажах.

Як згадаю з якою вона гордість приносила ті жмути зелені, квашену капусту та дублені огірки і приказковувала, що то все своє, домашнє. І от весь її сенс життя і то варто отак жити?

Та мені нічого і ній не подобалося і я не мала наміру з нею родичатися, бо у неї своє життя, а у нас з Віталієм – своє.

Тому, коли постало питання, хто її доглядатиме, то я Віталія поставила одразу перед фактом – ні і ще раз ні.

Я все йому розклала по поличках, що вона нам буде заважати. А наймати когось, то треба грошей, а в державній установі все безкоштовно і ми тільки трохи будемо платити за утримання, копійки по відношенню до того, що потратили б самі.

Віталій згодився і матір перевезли, але ми не довго платили, бо її буквально через кілька місяців не стало.

Бачите, який Бог добрий? Ще й так все вийшло нам на руку, бо якраз син сказав, що має наречену зі столиці і вони планують весілля і якраз ми продамо хату свекрухи і матимемо чим заплатити за весілля.

Ну, от все, як має бути. Я в думках аж їй подякувала.

Пройшов час і привіз Вадим знайомитися до нас наречену і я так хвилювалася, бо треба себе з якнайкращої сторони показати.

Мила всю хату, меню складала, зачіску робила/ Все для того аби сподобатися синовій майбутній дружині.
Зайшла така собі дівчина в чомусь широкому, я вже не знаю чи то плаття чи комбінезон, сіла за стіл та давай кривитися, бо те вона не їсть, бо там м’ясо, а те не їсть, бо там жирне, а там майонез. Взяла яблуко і гризе, а таке враження, що то мені цвяхом по склу дряпає.

Ти ба, яка пані, не подобається їй моя шуба та м’ясо запечене, гуманістка мені знайшлася, тваринки теж хочуть пастися.

Я вирішила сина покликати на хвилинку аби сказати, що я проти такої фіфи. І тут я почула їхню розмову від якої мені підкосилися ноги.

– Коханий, як ти міг вирости в такій родині таким класним? Вибач, любий, але твоя мати просто міщанка і я не хочу більше сюди ніколи приїжджати аби й через десять років бачити отой вишитий бісером образ і пластмасові квіти.

Але й відповіді сина я не очікувала:

– Добре, люба, буде все як ти захочеш. Може, вони будуть до нас в гості їздити?

– Для чого? Яку спільну мову я знайду з нею? Про що з нею можна говорити? Про серіали? Моє життя надто коротке аби я його отак витрачала, догоджаючи людям, які не мають ніякої значущості в житті.

То що виходить? Мій єдиний син має дістатися цій? Замість того аби вибрати маму, яка його на світ привела і душу в нього вклала, він йде за нею, на якій нічого й нема привабливого? Єдина її заслуга в чому? Що вона в певний час попалася йому на очі і вже це перевершує те, що я його всі ці роки ростила?

За що мені це? Я не розумію, адже я його правильно виховувала, дала йому освіту і шанс в житті, а тепер що? Я не маю на нього ніякого права? І хто мене буде на старості доглядати?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page