– Ольго, мені треба з вами переговорити, – почула я голос і аж підскочила з несподіванки, бо ніяк не сподівалася, що в офісі ще хтось є.
А тут сам начальник власною персоною, а далі таке мені сказав, що я мало дар мови не втратила. Не думала, що в свої сорок п’ять років почую таку пропозицію.
Звичайно, що я ніяк не хотіла аби мене хтось бачив в цьому офісі, а все через мій маленький секрет, тому я нічого й не знала, що твориться в цій фірмі по купівлі офісного приладдя. Я знала тільки кадровичку, а всіх інших хіба по взуттю, бо дуже низько опускала голову, коли повз мене проходили – звична поза для прибиральниці. Цокали попри мене каблучки, тупотіли туфлі і шаркали черевики, а я механічно виконувала свою роботу.
Приходила я пізніше за всіх, у них не було грошей аби платити за весь день, тому мені платили погодинно і я виконувала свою роботу та йшла додому аби мене ніхто не впізнав.
Так, тут розкрию вам мою таємницю – я, вчителька початкових класів, маю отакий підробіток.
Спочатку я так низько опускала голову аби ніхто не бачив моїх червоних очей, а далі якось ця робота мені почала подобатися. Тихо навколо, прибираєш і бачиш результат своєї роботи та й зарплата більша, ніж на ставці вчителя.
Я все життя присвятила тому, як робити правильно і твердо вірила, що допомогти своїй доньці – це правильно. Вона вийшла заміж, у них маленька дитина і живуть на орендованій квартирі. Найменше, що я можу – допомогти їй грошима.
Справа в тому, що свати принципово вважають, що не будуть помагати молодятам, цитую: Ми не будемо помагати більше, ніж твоя мати». Сватам легко говорити, їх двоє, сват по заробітках, а сваха була домогосподаркою і не знає, що таке економити.
А я рано втратила чоловіка, більше заміж не вийшла, бо розуміла, що ніхто не полюбить мою доньку, так, як любив її рідний батько.
Поки Наталя вчилася в школі, то я легко її забезпечувала, а от навчання в інституті забрало всі мої заощадження. Вона у мене добра дитина, просто хоче аби у неї в житті нарешті все було легко.
От я й вирішила, що допоможу.
Все йшло за моїм планом, доки Андрій Романович не покликав мене на розмову.
– Ольго, у мене до вас ділова пропозиція. Ви не з офісу, тому я можу бути відвертий з вами і впевнений, що ви нікому не розповісте того, про що я вас попрошу.
Я подумала, що він хоче аби я в нього поприбирала. В голові одразу виникла певна сума і я радо закивала:
– Так, я згодна.
– Тоді це ще легше, – усміхнувся він, – я радий. Але для моєї мети треба аби ваш зовнішній вигляд відповідав певному статусу. Ми повинні створити правильний імідж. І далі він мені розказав свій план. Я отак і сіла. На очі в мене навернулися сльози.
Що ж це виходить? Бідний-бідний Андрій Романович.
– Так, я згодна, – відповіла я.
Я йому допоможу, а він мені обіцяв добре заплатити за цю роботу, бо я вважаю, що це таки дуже відповідальна робота.
Коли я принесла половину суми, яку мені дав начальник доньці, та мене обійняла:
– Мамо, звідки стільки грошей?
– Я хочу тобі допомогти, доню, а все інше не має значення.
Ми зустрілися з Андрієм Романовичем в театрі, він, як мене побачив, то очі витріщив.
– Ольго, не думав, що вам так личить… завдання.
– Скажете таке, – усміхнулася я, – я давно хотіла попасти на цю виставу, я така рада, що на крилах літаю.
– Так, це видно, – сказав він і усміхнувся.
Ми напрочуд довго гуляли після вистави, я розповідала, яка оригінальна п’єса і що змінив режисер, Андрій Романович уважно слухав.
– Ольго, а ким ви працюєте і що робите в моєму офісі.
Я й все розказала, що хочу допомогти доньці, а сміливості поїхати на заробітки не маю.
– Ось така я слабкодуха, – усміхнулася я.
– Ні, ви не слабкодуха, – сказав він,- я мало знаю жінок, які роблять щось для когось…
Я зітхнула, бо начальник в декількох словах розказав свою історію і насправді я погодилася, бо захотіла йому допомогти.
Отож, у нього є дружина, але вона раптом дуже змінилася, почала жити заради себе. Сказала, що їй душно поруч з чоловіком і вона хоче зрозуміти, ким вона хоче бути.
– Я був їй все життя вірний, Ольго, – розповідав Андрій Романович, – Я знав, що маю в дома міцний тил, але останнім часом вона все перекреслює, що я вважав своїми заслугами. Їй не треба ні зручної квартири, ні машини, ні моєї присутності. Друзі порадили аби я когось собі завів, а я не можу. Як я це з роблю і до кого підійду з таким проханням? Я й часу на таке не маю. А тут вас побачив на роботі, знаєте, ви мугикаєте, коли прибираєте. «Вже вечір близенько». Мама колись співала її. І я почав до вас придивлятися, адже це лише ділова пропозиція – ви робите вигляд і я роблю вигляд, а дружина дізнається і зрозуміє, що за мене варто боротися.
Наші зустрічі не дали того ефекту на який розраховував начальник. Жінка не звернула уваги на те, що чоловіка можуть забрати, навпаки, сказала, що рада, що є кому передати зміну на кухні.
– Я не буду більше марнувати своє життя і ти не той, біля кого я хочу його прожити.
Так він мені сказав і розрахувався зі мною остаточно, сказав, що більше не потребує моєї компанії, хоч ми й були лишень на кількох виставах та в кафе і на відкритті виставки.
– Дякую, ви мене дуже виручили, але не спрацювало. Я не зміг повернути дружину.
– Рада була допомогти, – відказала я, – якщо треба буде поприбирати у вас чи їсти приготувати, то звертайтеся.
– Добре, – відказав він.
Мені шкода, що дружина не цінує такого вірного чоловіка, не знаю, що вона очікує від майбутнього, але покладатися лишень на себе – дуже важко. Я знаю, про що кажу і сподіваюся, що вона одумається і ще не буде запізно. А ви як гадаєте, вона вернеться до чоловіка?
Автор Ксеня Ропота
