Звичайно, що я теж люблю подругам і на дітей, і на чоловіка, і на життя пожалітися, як без цього. Але ж усе має міру, бо слухати те, що розповідає про своє життя Марина, то таке відчуття, наче вона тим насолоджується

Ми з подругами зібралися на черговий дівич-вечір, адже, що на ті сорок вісім років, ще молоді і повні сил.

Отак нагуляємося, ковтнемо свіжого повітря і назад до буденності, до кухні і невдячних керівників.

Я наприклад, завжди ділю на п’ятдесят те, що дівчата розказують, бо ж не кожен день чоловік за північ приходить, чи діти вимагають грошей, чи директор роботою завалює, тому знаю, що вони з усім справляються, а так просто, пар випускають і хочуть аби їх похвалили за мужність.

Але Марина останні роки хоче аби ми її хвалили геть не за це.

Те, що у неї не все з медом, то ми знали давно. Та самі посудіть, жінка вона видна, ще була дівчиною гарна, але ніякі кавалери на неї не кидалися. І тут до неї почав підбивати клинці такий собі Матвій, який був за неї старшим на п’ять років. Марині було тридцять, коли вона зійшлися, у неї вже тоді була своя квартира, бо батьки взяли бабусю до себе і думали, що так донька швидше знайде своє особисте щастя.

А його не було і не було, аж тут Матвій, мовляв, давай жити разом, придивимося один до одного. І ось так він до неї придивляється вже вісімнадцять років, вже є двоє дітей, але він їм не батько за документами, хоч вони носять його прізвище.

Марина мати-одиначка, бо так вона від держави отримує допомогу і на відкладені гроші ростить його дітей.

Матвій не дає їй аж таких грошей на господарку, бо вважає, що всього вистачає, головне, йому купити гарну машину і її обслуговувати. Отак вони всі четверо й далі живуть в бабусиній квартирі, благо, що ремонт зробили, чим завжди в суперечках аргументує чоловік.

– Я тобі грошей мало даю? А ремонт в квартирі на які гроші зроблений?

Звичайно, що ми завжди їй співчували, але…

Розумієте, Марина оце своє життя показує не як те, яка вона сильна, що все на собі, а чоловік збоку плентається. А те, що ось так нещаслива доля з нею вчинила і просто смакує всі ці подробиці. Коли ми їй вже сто разів казали покинути такого чоловіка чи співмешканця, то вона аж шикала на нас.

– І сама буду жити? Матвій гарний чоловік, такого зараз попробуй знайди! Ви просто хочете на моєму фоні вигідно виглядати. А в самих чоловіки що? Одні гуляють, інші грають, треті нічого не заробляють.

І після такого гордо йшла геть, а ми з дівчатами лишалися і лиш очима кліпали.

Аж тут дивина – Матвій йде від Марини. Вона прибігла нам все переповісти, бо он що чоловік задумав – машину ціною як добра квартира собі забрати і переїхати жити в нову квартиру з новою дружиною.

– Уявляєте? Каже, що ніде не зафіксовано, що я йому ту машину допомагала виплачувати, що ми не подружжя, щоб її ділити! А вона коштує сорок тисяч доларів ще на ті часи! Що мені тепер робити?

Знаєте, мені так і кортіло їй сказати, що ми всі ці роки їй казали, що робити з таким хитрим чоловіком, але хіба вона нас слухала? Вона ж як той прапор несла поперед себе, що вона вільна жінка, а ми в пережитках живемо, що тепер шлюб ні до чого і тільки жінки, які в собі невпевнені хочуть штампів і папірців.

Я не думаю, що їй світять якісь гроші з цієї машини і не хочу наступні роки знову вислуховувати її жалі. Але при цьому думаю – чи я не лукавлю? Сама ж ходжу, щоб виговоритися та розраду отримати, а її при цьому слухати не хочу. Як ви гадаєте – як мені вчинити з подругою?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page