Зять відкрив двері і замість привітання запитав чого я прийшла. У мене слів забракло від почутого. На таке привітання я не очікувала, адже Назар завжди був вихованим і спокійним. слова кривого нікому не сказав. а тут стоїть на дверях, мов та скеля, навіть у дім не впускає.
Двадцять п’ять років я була за кордоном на заробітках. Їхала ще коли діти мої були геть малими. Тоді ми із чоловіком втратили роботу разом і не мали за що хліба придбати, не те щоби малих до школи зібрати.
Думали ми з Миколою разом поїхати, але діти були малі, самих не залишиш, а більше і нікого попросити. Подалась я одна на чужину, думала, що повернусь десь за рік, два.
Однак, не встигла я там і двох років пробути, як мій Микола знайшов собі іншу. Добре, що хоч попередив, що йде з родини, то я змогла домовитись із сестрою двоюрідною, аби вона малих до себе забрала. Так і виросли вони на три хати: сестрину, нашу і чоловіка мого колишнього.
А вже як Микола з сім’ї пішов, то я додому повернутись не могла. Добре розуміла, що в селі на зарплатню технічного працівника у школі, не проживеш. Та й діти росли і потреби разом із ними. Треба було вже й про освіту подумати, а в перспективі і про житло власне для обох.
Так, у трудах, та у вічних “треба” минуло 25 років. Можливо, я б іще там була, але одна подія мене додому повернула. Подруга моя, з якою ми із першого дня на чужині потоваришували, у засвіти пішла. Буквально за місяць мов свічка розтанула. Уже, коли вона ледь говорити могла, то все казала, що шкодує про те, що поміняла родинне життя на євро:
— Навіть, згадати нічого. Чи й заплачуть діти мої. Не я їхні сльози втирала, як були малими, не я їх підтримувала, не я із ними говорили. Чи й мої вони після всього? Гроші… чи стане їм до скону їх? Краще б крихти хліба ділили, але у купці, ніж у хоромах, а окремо. Нема життя, нема Ніно. Мого уже немає, а ти своє ще зможеш урятувати. Пообіцяй, що не повториш моєї помилки. Все я думала, що потім наздожену згаяне, а немає отого “потім”.
Я майже одразу після того випадку додому повернулась. Придбала квартиру невелику. тож довелось робити ремонт капітальний. Добре, що діти мали житло у будинках поруч. Що бригада робила, а що син і зять допомагали. За пів року і впорались. Заїхала я у свою оновлену квартиру і засумувала.
Місто ж не село. То там я для всіх своя, хай мене не було хоч п’ятдесят років поспіль. А тут і привітатись ні з ким. Усі чужі, усі зайняті. бігають туди-сюди, мов мурахи у розтривоженому мурашнику, одна я на місці сиджу. Ну поїду в село, ну побуду день другий, а потім знову у ці чотири стіни.
От і ходила я вечорами до дітей своїх на гостину. Послухаю як справи у них на роботі, принесу випічку свою, чи страви які смачні. Вони ж на роботі, ніколи їм. Онукам із уроками допомагала, чи стану прибирати, япоки вони стомлені відпочивають.
Нікого не повчала, нікуди не лізла. Просто була серед своїх і тішилась тому. Хіба ж я знала, що дійде до такого.
Прийшла я у минулому місяці до своєї доньки. Вечір був, я добре бачила, як донька із роботи йшла, тож одразу до неї поспішила з пирогом і пловом. Довго у двері дзвонила, думала може в душі, не чує, але ні, відчинив таки двері зять:
— Чого вам? – запитав замість “доброго вечора”.
Мені так незручно стало. Лепечу, що пирога принесла і ось плов, намагаюсь пройти на кухню все занести, а він мов та скеля – стоїть на порозі і ні руш. А туди сюди, відчуваю. що вже червона від незручності. А він корзину із рук і каже “бувайте”. Прямо перед носом двері зачинив.
Пішла я прямим ходом до сина. Емоції переповнювали, думала поговорити із невістко, запитати, що то було. Валя лиш у дім заходила, після роботи у магазин зайшла. Ну, хоч вона мене на поріг впустила. Доки чай закипав, о я їй усе й виклала. просила нікому не говорити аби не виникало ситуації не зручної. Сиджу, сльози капають, питаю, за що ж він так зі мною.
— Ніно Аркадіївно, невже не розумієте? Вони молоді люди, діти у його мами нині, хочуть самі побути, а тут ви із пирогами своїми на поріг. Та й просто після роботи у тиші посидіти, чи може стосунки з’ясувати треба. Ви ж ледь не щоденно на порозі там, дайте їм повітря більше.
Мені аж похололо все. Я ж до сина і доньки по черзі ходжу і в той самий час.
Виходить, я своїм дітям уже й зайва стала?
Не хочуть і годинки маминої присутності потерпіти?
Я тоді випила той чай, навіть смаку не відчувши. Пішла додому і три дні ні до кого не приходила, рахувала птахів у небі і мух на сітці москітній. Думала, що хоч хтось зателефонує, покличе маму, але ні. Ото спитають, чи жива, чи здорова, щось розкажуть і все на тому.
Невже потрібна була лиш тоді, як гроші передавала?
За що вони так зі мною, я ж на них усе життя поклала, все їм віддала?
03,09,2023
Ніна А.
Головна картинка ілюстративна.
