Вахта Анатолія Салівона та його колег у Чорнобилі почалася ще 18 лютого, звичайна зміна – 15 днів у Чорнобильській частині.
“Ми чули, що на території Білорусі напередодні відбувалися переміщення військових сил, збиралися батальйони, тактичні групи. Але ніхто не чекав наступу, — згадує Анатолій. — І ось 24 лютого, десь о 4:30 ранку, нас підняли по тривозі й сказали, що ракетами обстрілюють Київ.
Ми були в повній бойовій готовності — прогріті пожежні автомобілі, особовий склад, який чекав команди. Як потім з’ясувалося, у зоні відчуження залишилася тільки наша частина, а всі інші служби виїхали”.
“Перші колони російської техніки проходили повз нашу частину, — розповідає Анатолій. — І вже на другий день до нас на територію заїхала Російська гвардія. Вишикували нас “на фасаді”, зайшли з автоматами, кулеметами. І давай перевіряти — всі автомобілі пожежні, кімнати перетрусили. Питають нас, а чого це ми не виїхали, чого лишилися в зоні самі?
Ми сказали, що стоїмо на захисті атомної станції та сховищ — це наш обов’язок і ми нікуди не поїдемо. А вони: вам тут кінець. Але ми дамо вам коридор на Славутич через Білорусь — і ніхто вас не буде чіпати.
Але ми відмовилися. Бо, по-перше, несемо службу. А по-друге — навряд чи й доїхали б: на той час у нас ще був зв’язок, і ми знали про розбомблені міста, села».
Кожна колона окупантів перевіряла частину і з кожним разом з частини зникали телефони, документи й комп’ютери.
“Коли почалися обстріли, зона відчуження горіла. І ми виїжджали на гасіння, — каже Анатолій. — По Чорнобилю стріляли і вдень, і вночі. Росіяни запалювали траву, сухостій — і все це треба було гасити. Ми також їздили на атомну станцію до хлопців, гасили Рудий ліс (нагадаємо, що він узяв на себе найбільшу частку викиду радіоактивного пилу під час вибуху реактора у 1986 році та вважається найбільш забрудненим — “Н”), який росіяни запалили”.
Кожен виїзд треба було узгоджувати з російськими блокпостами, давати себе обшукувати, а в комендантську годину треба було пересиджувати.
“У нас не було опалення, світла — через сильні морози прорвало труби. Єдине, що ми мали, — пальне. Добре, що напередодні війни поповнили запаси. То хоч мали на чому їздити”, — зауважує Анатолій.
Питна вода у пожежників також закінчилася.
“Ми виживали, як могли, — пригадує чоловік. — Після гасіння пожежі їхали на річку Припять, набирали воду в діжки. На польовій літній кухні кип’ятили ту річкову воду, щоб пити. На ній готували їжу, в ній прали, милися після пожеж. А ще перший час зливали воду з батарей — коли труби порвало, вона ще текла близько тижня”.
Запас їжі, який мали рятувальники, був розрахований на 15 днів — період вахти. Коли цей термін минув, з харчами стало сутужно.
“Трохи продуктів лишалося ще з попередніх запасів, то ми їх знесли докупи, готували й ділили все порівно між командою. Спершу дворазове харчування було — кашу, юшку варили з круп.
Нам допомагали місцеві мешканці, як могли. Місцеві бабці пекли для нас хліб. Але скільки бабуся зможе спекти? Один-два буханці ділили на 57 людей, та й таку пайку їли. Місцеві рибалки ловили й приносили нам рибу, щоб ми могли юшку зварити. Перекидали через паркан тихцем якусь їжу, поки окупанти не бачать.
Якось росіяни дізналися, що ми п’ємо воду з Прип’яті. Приїхав їхній головний, запропонував нам привезти з Гомеля чистої води і пів мішка рису. Але ми принципово відмовилися! Вони на нас подивилися, як на хворих, що з головою не дружать.
Та як ми можемо в них щось брати, якщо вони розстрілюють всю Україну, нищать наші міста, села?! А ми будемо їсти їхні подачки?..”, – каже Анатолій Салівон.
Він впевнений, що стріляти по станції чи пошкодити сховища ядерного палива росіяни все ж не наважилися через страх за себе: “Можливо, розуміли, що від цього могла постраждати Білорусь, де вони дислокувалися”.
31 березня загарники почали колонами виходити з Чорнобильської зони. Рятувальник розповідає, що повз їхню частину ворожі колони їхали ледве не цілодобово.
“Вони виходили через прип’ятський міст і через село Беневка — лише у цих двох напрямках. І так поспішали, що попід нашою частиною утворювалися затори на 15-20 хвилин. Останніми виїздили російські розвідники.
“На прощання” вони зайшли в нашу частину дуже розлючені, махали кулеметами, загнали нас у приміщення”, — пригадує Анатолій.
Він розповідає про разючий контраст між поведінкою російських вояків у перші дні в Чорнобилі та в останній — під час втечі.
“На початку вони мислили себе переможцями: самовпевнені, пихаті, налаштовані геройськи. Казали, що приїхали нас визволяти. Мовляв, там у Києві “кучка найомніков і нацистов” засіла, “визволителі” її швиденько розіб’ють — і все буде добре. “Служитє сєбє, рєбята, дальше”.
А коли виїздили, настрій був зовсім інший. В одному нашому автомобілі розстріляли скло, бо там стояв український прапорець, витягнули магнітолу й забрали акумулятор. Постріляли вікна на техпосту. Пішли в яр біля нашої частини і все там замінували”.
1 квітня росіян у Чорнобилі вже не було. Пожежники, які й досі перебували в інформаційному вакуумі, виїхали в місто, щоб дізнатися про ситуацію.
“Усюди були розчавлені автомобілі легкові, збиті стовпи, дроти валялися… але жодного окупанта в Чорнобилі вже не було. Залишилися якісь розвідники в лісі, які заблукали й ще до 5 квітня ходили лісами. Наші потім їх відловлювали”, — розповідає Анатолій.
“Увесь Чорнобиль розграбований. Автомобілі, трактори — все повезли на Білорусь. Усе що могло їхати — їхало, що не могло, — тягнули. Комп’ютери, побутову техніку, апаратуру — навіть чорно-білі телевізори, які нікому тут давно не потрібні, й ті потягнули. Просто ходили по хатах і грабували: один іде з сумкою, інший з кувалдою — вибивали двері і все вигрібали.
Музей у Чорнобилі теж пограбували. Вхідні двері заварили решіткою — це вони так показували, що охороняють пам’ятку. А збоку вибили технічні двері й винесли всю апаратуру, плазму — усе, що могли витягнути. Отак вони “охороняють музеї”, — обурюється Анатолій.
Ротація чорнобильських вогнеборців відбулася аж 8 квітня. І хоча їм було дуже важко, особливого героїзму в своїй службі ні Анатолій, ні його колеги не бачать: мовляв, ризикували не більше, ніж усі інші українці.
“Зараз cмерть через цих “освободітєлєй” ходить по всій Україні. А ми робили те, що повинні. Виконували свій обов’язок”, — наголошує Анатолій Салівон, пише журналістка Марина Ткачук для «Новинарня».
Фото: Новинарня.
06/01/2022
