Мені було 12 років, коли батьки вирішили, що більше не будуть родиною. Пам’ятаю, як мені було шкода маму, адже вона місця собі не знаходила, благала тата, аби він залишився. Однак, я розуміла, що у батька вже скінчився терпець. Виною усьому був нестримний мамин норов. Вона, здається, і говорити спокійно ніколи не вміла. скільки себе пам’ятаю, моя мама волала. Для мене було за щастя піти на гостину до когось, бо там була тиша і спокій.
Від маминого характеру і я потерпала. Я розуміла прекрасно, що без батька стане ще гірше, адже єдиним об’єктом” любові у домі тепер буду тільки я. Так воно, власне, і сталось. Кілька разів сусіди, навіть, наряд викликали, бо мама аж дуже вже голосно своє невдоволення чимось виказувала. Слухала усі ті “концерти” тільки я одна.
Не дивно, що коли у мене запитали з ким я бажаю залишитись, то я навіть ні на хвильку не замислюючись тата обрала. Для мами то був сюрприз, адже вона була свято впевнена, що я навіть не думаю з ким бути. Чомусь, вона вважала себе, ледь не святою і вірила, що в усіх її негараздах винна лиш одна людина – тато.
А батько знайшов нову супутницю життя через два роки. Марта була прекрасно, тихою, спокійною і справді люблячою дружиною. Мене вона одразу “донечкою” назвала і я вперше в життя зрозуміла, що то таке – мати маму. Саме Марта мене навчила усього, що я нині вмію. Вона була другом, порадником, наставником і строгим вихователем одночасно. В її очах я бачила те, чого ніде і ніколи не бачила до того – ніжність і любов.
Я виросла, маю вже трьох діток і саме Марта їхня бабуся. З мамою своєю я зустрічаюсь, але намагаюсь звести спілкування до мінімуму. Вона не змінилась, хіба голос сів і тепер вона волає басом, від чого аж мороз по шкірі.
Нині ж переді мною стала важка дилема. Тата мого не стало три місяці як і я його єдина спадкоємиця, адже з Мартою вони не розписані навіть були. У тата мого квартира однокімнатна є, там вони з Мартою і жили. Так от, чоловік мій наполягає на тому, аби я житло те продала, а ми б придбали не однокімнатну в якій ми нині мешкаємо, а двокімнатну у хорошому районі.
Пропозиція прекрасна і воно, якщо подумати, так має бути, бо діти ж ростуть, але ж Марта. Вона й досі у тій квартирі мешкає і судячи з усього нікуди й не збирається, хоч тата вже немає.
Поки я чоловіку нічого не відповіла, бо й сама не знаю, як вчинити. У мене просто у голові каша, адже Марта мені ніби як і мама, але не мама рідна. Я точно знаю, що й ти їй нікуди, та й вік не той, аби по квартирам бігати орендованим. А з іншого боку – у мене своя родина потреби якої повинні бути на першому плані, чи не так?
Не знаю, як вчинити правильно і по-людськи.
20,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
