А чому це я не маю права приходити до свого сина тоді, коли захочу? Теоретично, квартира наша з ним, а не моєї невістки, у якої раптом прокинулася ґаздиня. Уявляєте, їй двадцять два роки. А вона ґаздиня в моєму домі!

Не можу вам передати, що я відчуваю, бо зажадала Галя аби я віддала їй ключі від квартири:

– Ми окрема родина і не треба до нас приходити і тут свої порядки наводити. Якщо хочете прийти, то найперше телефонуйте чи ми не зайняті.

Я втратила дар мови. А як би ви відреагували, якби вам отак за вашу доброту віддячили? Я їй борщу несу, я їй в квартирі прибираю, я з дитиною гуляю, а тут на тобі – віддай ключі!

Але це не все, що я для них зробила, якщо врахувати, що я сина сама ростила, то я їй отакого гарного сина віддала, вклала у нього купу грошей, бо й освіту дала, на роботу влаштувала і так грошенят підкидала, бо я роки в Італії працювала.

Навіть, на весілля я дала гроші, щоб вона, оця ґаздиня новоспечена, могла свою мрію здійснити.

А ще я дала суму на половину квартири, так на половину, бо другу не дали її батьки чи вона. Ні, другу дав мій син, який працював вже і гроші відкладав. Думаю, що то були ще мої гроші, що я йому роки передавала.

Тобто, я практично цю квартиру їй подарувала і хіба я в неї вимагала хоч гривню? Ні, навпаки, я з дорогою душею до них ходила аби й з онуком допомогти, прибрати, приготувати, хіба я не знаю, як з малюком важко і ще й треба чоловікові щось смачне приготувати і увагу приділити.

І отак я їхню родину бережу, часу на себе не маю, хочу аби в мого сина була смачна вечеря і онучок мій прекрасний був в теплі і добрі, а воно он як виходить.

Правду кажуть, що забагато я їй добра зробила, раз вона так себе веде. Прийшла на все готове і командує! Як тут можна таке стерпіти?

А син думаєте, що пригадав все, що я для нього зробила? А дзуськи!

– Мамо, Віта каже аби ти до нас не приходила і я маю забрати в тебе ключі.

– І ти забереш, – питаю і так пильно в очі дивлюся.

– Ні, не заберу, але скажу, що забрав. Добре? Ти ж не будеш приходити без попередження?

– Ні, сину, не буду, – прошепотіла я, бо вже не могла стримати емоцій.

Закрила за ним двері і зрозуміла, що я не знаю, як мені далі бути. Мене завжди вчили, що за добро є винагорода, але як може мені бути така винагорода?

Прийшла кума, вислухала, підтримала і запросила в ресторан. Інша теж прийшла і підтримала та запросила на Шацькі озера. Далі в Солотвино, далі в Косино…

Десь через два місяці зателефонував мені син, вперше.

– Мамо, ти могла б прийти до Остапчика?

– А що таке?

– Та ми маємо піти на весілля, а батьки Віти не можуть.

– Ні, сину, я не вдома і навіть не в області. Так, що якось самі.

Не телефонували ще з місяць, як потім знову син:

– Мамо, ти могла б мені трохи грошей позичити, хочу машину купити, Віта каже, що це для Онука.

– Сину, не маю. Всі витратила на прожиття.

А тут чую її голос позаду: «Прожиття? Вона катається з курорту на курорт! Ти бачив фото! Всі гроші отак профукає і прийде до тебе проситися, але я тобі сказала – нам не допомагає, то хай на допомогу й не розраховує!».

Син поклав слухавку і я не почула, що там ще далі невістка казала, але то вже й не важливо. Жодної копійки вона від мене не отримає! Чи ви думаєте, що заради онука таки треба піти на компроміс?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page