Скільки розповідей я чую останнім часом про братів наших менших. Згадалася і мені історія приятельки, що трапилася ще в минулому столітті, коли не в кожного був навіть стаціонарний телефон, а цифрові технології тільки розвивалися.
Хто б міг подумати, що життя 37-річної Катерини, медсестри дитячого садка «Пролісок», зможе кардинально змінитися не завдяки солідному залицяльнику, а покинутій господарем і знайденій нею дорослій вівчарці.
Того пам’ятного літнього надвечір’я співробітниці зі своїми благовірними вмовили Катерину Іванівну піти з ними на пікнік. А щоб Катруся не почувалася незручно серед сімейних пар, на вилазку до лісу зголосився піти нещодавно розлучений 40-річний Степан, провідний інженер місцевого підприємства. Чоловік не зводив очей з Катерини. Вона ніяковіла від погляду його чорних очей, потай надіючись на продовження знайомства, коли залишаться наодинці.
Так і сталося. Компанія, зрозумівши, що між їхніми друзями пролетів Купідон, умить придумали причину змінити маршрут, і Катерина зі Степаном тепер удвох поверталися назад тією ж дорогою. Розмова була такою приємною, в них було так багато спільного в поглядах, уподобаннях, тож у Каті зажевріла іскорка надії, що все тільки починається і стосунки швидко розвиватимуться.
Вони вже майже виходили з лісу, коли почувся дивний звук, подібний на скавчання. Не роздумуючи, Катерина поспішила в той бік, мовляв, то собака, мабуть, потребує допомоги. Степан намагався стримати її:
– Ну й навіщо тобі рятувати якогось бездомного пса?
До дерева була недбало прив’язана доросла вівчарка. Доглянута, охайна, вона таки відв’язалася від стовбура і ще намагалася виплутатися з-під гілок.
– Бідненька, як ти тут опинилася, про тебе забули, чи навмисне залишили? Ти їсти, напевне, хочеш? Зараз, люба, зараз, – воркувала Катя, відкидаючи дрібне переплутане гілля, – Степане, діставай, що там їстівне залишилося, і швидше неси сюди.
– Ти зовсім забула про обережність, – нарешті наблизився невдоволений Степан, – не можна бути настільки безпечною з невідомими собаками.
– Ти глянь, зразу видно, яка вона розумна, добре навчена, – спокійно реагувала жінка на його докір, – давай заберемо її з собою.
– Не розумію вас, любителів псів і котів. Носитеся з ними, як з писаною торбою. А вони того варті? Від них тільки шерсть і бруд навколо.
Вівчарка ковтала бутерброди і з вдячністю дивилася на свою рятівницю.
– Відпусти її і хай біжить собі додому, – наполягав Степан, – це ж прогодувати таку собаку спробуй і утримувати без ветеринарного паспорта в своїй однокімнатній квартирі. Замість відпочинку її вигулювати треба.
– Ну чому ж, – стояла на своєму Катя, – побуде в мене, доки знайдеться сумлінний господар. Та й погуляти з нею для здоров’я не завадить.
До міста вони йшли вже переважно мовчки, лише зрідка перекидаючись нічого не значущими фразами, холодно попрощалися. Про наступну зустріч Степан навіть не заїкнувся.
– От і все, – гірко всміхнулася Катя, – недовго музика лунала, недовго Стьопка упадав, вівчарка щастя моє вкрала, чи це Степан приревнував? О-о, та я вже віршами мислю і думки римую.
Дорогою до свого будинку жінка купила корм для собаки. Магазин був поблизу її “Проліска”, тож проходячи повз дитсадок, звернула увагу, що в службовій кімнатці дядька Івана, їхнього сторожа, світиться, а він сам набирає номер телефону, крутячи й крутячи диск апарата. У Катрусі раптово виникла ідея: тут таки, зараз, запропонувати дядькові Івану свою знайду. Він живе в передмісті, у власному будинку, і не раз скаржився, що якісь дармоїди цуплять з його грядок городину, відколи його старенький пес пішов назавжди за райдугу, і він хоче придбати собі такого ж вірного чотирилапого друга
Катерина, просунувши руку в загратоване вікно, постукала в шибку. Дядько Іван чомусь дуже зрадів несподіваному візиту, відчинив двері.
– Катрусю, сам Бог тебе прислав. Мені хтось подзвонив, не назвався, сказав, що біля моєї хати «Швидка», а моя дружина трохи застудилася, то я переживаю, чи це не до неї сусідка “Швидку” вИкликала. В мене телефона нема, а до знайомих не можу додзвонитися, чи не ті цифри набираю, чи вони у вихідні поїхали на дачу і нІкому слухавку підняти.
– А я чим зарадити можу?
– Катрусенько, побудь тут з годинку, а я зганяю на велосипеді додому. Як усе добре з моєю Ганною, то я туди й назад. А що це за собака з тобою?
-Та їдьте вже, дядьку Іване, їдьте, я побуду. Коли приїдете, все розкажу.
– Катрусю, вчора шефи нам телевізор подарували, вже в залі й встановили. Ти йди ввімкни, щоб не скучати.
– Гаразд, поспішіть. Хай все буде добре з вашою дружиною, дядьку Іване.
Катерина облаштувала в дядьковій сторожці куточок для Руни, а це була псиця, тож їй підходила така жіноча кличка, здавалося, вона на неї зреагувала. «Сподобалося ім’я»? – усміхнулася жінка, припрошуючи собаку до миски з кормом.
Поївши й напившись води, Руна зручно вмостилася на килимку. Стомлена Катя лягла на диван і поринула в роздуми про сьогоднішній день. «Ех, як ця вівчарка сплутала мені сьогодні карти, – зробила висновок Катерина, – розвіяла мої сподівання на омріяне щастя, але зате показала, що нелегко було б мені зі Степаном, якби ми зійшлися. Тож чи варто жаліти?
Сторожа не було й не було. Значить, не все так добре з дядьковою дружиною. І тут Катерина почула, ніби хтось вовтузиться і гомонить біля вхідних дверей. Вона обережно вийшла в коридор, прислухалася. Руна злегка загарчала.
«Тихо!!! Шшш…», – напівшепотом, та якомога владніше і з притиском скомандувала жінка. «Гастролери» на мить стихли, а потім почувся неначе знайомий їй голос, що належав підлітку, який час від часу забирав молодшого братика з садка, а якось у її кабінет заносив довідку.
– Там якісь звуки, там хтось є!
– Хто?! Та поїхав дід провідати тітку Ганну, я ж стежив за ним, нікого тут нема, тобі вчувається, не дрейф, підбирай швидше ключ. Сам розхвалював, який то крутий телек, мене підбив на це. Подивилися б у тебе кіно, поки твої предки не приїхали й не зібралися, нарешті, купити новий телевізор.
Катя здогадалася, що такий юний голос може належати однолітку вже знайомого їй. Але що робити? Набрати правоохоронців, то матимуть юнаки мороку на все життя, чи просто налякати їх?
– Руна, голос! Фас!», – нарешті зважилася вона, і собака з гавкотом кинулася до дверей.
Хлопці тільки залопотіли ногами, невдовзі почувся звук мотора: це підлітки після такого невдалого «полювання» за дороговартісною технікою., очевидно, втікали, на батьковому авто.
Через годину примчав дядько Іван.
– Катрусю, ушпиталили таки мою Ганю. Та все гаразд. Нічого складного. То сусідка зайшла була й викликала «Швидку». Я ж відвіз їй все необхідне, а мене навіть впустити не хотіли, бо пізно, ледве вмовив сестричку. А ти як? Через мене ночуватимеш тепер у своєму кабінеті чи підеш містом зі своїм тіло охоронцем?
– Дядьку Іване, ви не повірите: ми з нею зустрічали непроханих гостей, правильніше сказати – мисливців за телевізором.
Вони проговорили до самого ранку. Дядько казав, що йому б здалася така собака, але змушений кілька днів їздити до Ганни, возити їй гарячий бульйончик з молодого півника та овочі з городу.
– Але ти, доню, купи їй намордника, бо ще оштрафують, подивися: на нашийнику може бути вказана адреса господаря. Якщо йому вона не потрібна, хай віддасть документ, бо на цю породу має бути обов’язково.
Вдосвіта Катерина йшла дворами, потім через сквер до свого будинку. Навчена вівчарка йшла поруч її лівої ноги, не натягала повід, не зупинялася. Та все ж Катя раз по раз командувала «Поруч!». Траплялися одинокі перехожі, що скоса поглядали на велику собаку, остерігаючись її реакції.
Несподівано десь позаду почулося «Нора? Нора!». Собака розвернулася, сіпнула повід й,тягнучи за собою нову господиню, помчала до чоловіка, що наздоганяв їх.
– Руна! Фу! Руна! – залементувала Катя.
Її уява намалювала умить страшну картину, але невідомий з собакою…обіймалися. Вона облизувала його неголене обличчя, руки, радісно повискуючи. Він без упину примовляв: «Дівчинка моя… Знайшлася, знайшлася»…
Катериною враз заволоділа не найкраща емоція. Ледве стримуючи себе від гніву, вона перекривила:
– Знайшлася? Чи, може, й не губилася?! Не грайте кіна. Спочатку прив’язуєте її в лісі, прикриваєте гілками, а тепер притворяєтеся, що раді.
– Пані, та який ліс? Хто прив’язував? Ви ж не з лісу її ведете. Я повернувся вночі з відрядження. Моя дружина сказала, що Нора вчора втекла, коли вона вигулювала її.
– Значить, то не ваша собака. Руна, до мене! Поруч! – скомандувала Катя, хоч зрозуміла, що хапається за соломинку у вирі своїх почуттів, особливо, коли побачила ще й розгубленість в очах розумної тварини.
Щоб не бачити того безпорадного собачого погляду, Катерина швидко віддалилася від них, очі затуманилися слізьми. «От і все! – вдруге за добу подумала жінка, – недовго в подругах була, забрав її господар». Та враз згадала про пачку корму, повернулася, щоб віддати. Незнайомець і собака стояли, як укопані.
– Пані, не втікайте. Не ображайте Нору. Вона вже встигла прив’язатися до вас і полюбити. Ми проведемо вас додому, познайомимося ближче.
Дорогою вони розговорилися, відверто розповідали про себе: вона про свою самотність, він про довге парубкування і повне розчарування в цивільній дружині, навіть не сподіваючись, що ця зустріч дасть початок їхньому подальшому спілкуванню і переросте у велику світле кохання.
