Скажете, що мене має совість непокоїти? Може, але де совість в тата, його дружини? Вона їх минула і має до мене прилипнути.
Ситуація дуже банальна – тато був начальником на одному заводі і там він й познайомився зі своєю другою дружиною, а маму, з якою прожив двадцять три роки, покинув.
Ділили майно дуже гучно, ми з мамою переїхали на околицю в однокімнатну квартиру, а тато лишився жити в нашій квартирі. За навчання моє він вже не платив, казав, що я доросла і взагалі у нього своє нове прекрасне життя.
Тоді я йому не була потрібна.
Пройшло десять років і мами моєї не стало. Вона мене просила його пробачити:
– Доню, я його простила. Знаєш, легше якось аж дихати стало, коли я цей тягар з пліч скинула, хай собі живе, як хоче, має право. А я прожила в злості на нього, то був мій вибір. Та яке прожила, проіснувала і ось тепер вже й кінець. Доню, я пробачила і ти не тримай в серці на нього образи. Відпусти його і живи далі.
Не знаю, не могла я відпустити і на чоловіків всіх дивилася з підозрою, що покинуть мене, тому й заміж в свої тридцять чотири й не виходила. Не хотіла ще раз подібне пережити.
Я висвітила на своїй сторінці про чин прощання з мамою, але батько не прийшов. Я йому телефонувати не буду, що ж, дарма вона йому пробачила.
А десь через рік приходить до мене геть виснажений чоловік і каже:
– Доню, я маю з тобою поговорити. Я дуже перед тобою і мамою завинив і хотів би все вернути назад, але вже пізно. Не був я щасливий з другою дружиною, але й вернутися до вас вже не міг, бо ж треба було сина глядіти. Гордий був, не хотів визнавати перед мамою, що всі її слова виявилися правдою. Зараз Надія поїхала за кордон, вірніше, вже давно поїхала і ми з сином живемо вдвох. А тепер мені кажуть, що дні мої пораховані, що пів року максимум лишилося. Я маю десь сина прилаштувати, а ти його сестра і все у тебе добре – є власна квартира, машина, ти могла б виховати з нього гідну людину.
– Все чудово, тату, я справді маю це все і не завдяки тобі. Але ти ж на щось розраховував, коли йшов в такому віці з родини? Ти думав, що у тебе буде вічне довголіття і здоров’я?
– Доню, я не думав, що так все повернеться!
– А мав би! А тепер ти прийшов до мене? Та я на чоловіків дивитися не можу, все чекаю якоїсь каверзи, а ти мені ще й дитину свою вирішив спихнути? І зі спокійною совістю піти? Ні, любий, не вийде.
Я пішла геть. Я теж хочу бути веселою і безтурботною, мати веселий норов і легкість. І що з того?
Через пів року й справді прийшов до мене нотаріус, що мені передається майно батька за умови, що я буду опікункою його синові. Там одна назва, що майно, у мене вдвічі більше статків, але батько думав, що я погоджуся на таке заради тієї квартири в панельному будинку.
Я геть не маю тепер спокою, бо не знаю, як вчинити так аби мене совість не турбувала і я дуже здивована, що вона мені не дає спокою, адже наче вся моя суть однозначна в тому, що я маю бути подалі від батька і всього, що його нагадує. Звалювати собі на плечі ще чужу дитину, тоді я взагалі заміж ніколи й не вийду, бо я так мене ніхто не бере, а з дитиною, кому я буду потрібна. Обурює, що так батько вчинив і втік від відповідальності, що від мене, що від свого сина. І як мені вчинити правильно в цій ситуації?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота