fbpx
Історії з життя
– А чому я своєю дитиною повинна пишатися? Вона звичайна. Ніяких задатків. Напевно, в батька свого пішла. Тому й залишила я її тут в селі з тобою. Вона зі Світланою взагалі ні в яке порівняння не йде

Трирічна Оленка радо вибігла назустріч бабусі Каті, яка прийшла забирати її з дитячого садка.

– Бабусю моя! А де мама? Вже всіх забрали!

– Мама поїхала, Оленка, але скоро приїде.

– Ага!

Бабуся змахнула сльозу. Що вона могла сказати внучці? Що її дочка Тетяна, втекла з коханцем, забувши про дівчинку? З того дня про Тетяну не було на слуху, ні духу.

Тільки через півроку бабуся отримала лист, в якому Тетяна розписувала як добре вона влаштувалася в столиці і коли буде ще краще, забере Оленку до себе. Вона не вибачалася, не виправдовувалася, не питала, як у них справи, взагалі нічого. Зворотної адреси теж не було.

Так Оленка і росла з бабусею і дідусем. Люди похилого віку піднімали внучку на свою пенсію, виховували її як могли. Оленка, весела, товариська завжди намагалася допомагати бабусі і вже давно не питала, коли приїде її мама. Вона її просто забула.

Тетяна з’явилася, коли Олені виповнилося 10 років. Приїхала сяюча, задоволена життям. Катерина тільки сплеснула руками, коли побачила її на порозі, пішла кликати чоловіка, але він не побажав бачити дочка і сказав, щоб вона забиралася з його будинку.

– Ой, мама, ну тато, як завжди, в своєму репертуарі, – байдуже промовила Тетяна.

!-- Composite Start -->

– А Олена де?

– В школі. Скоро прийде.

– Ну хоч чаю налий. Я ж тільки що з поїзда, втомилася. У мене все добре, – почала вона, немов не помічаючи мовчання матері, – заміжня. Живу з чоловіком і його дочкою, вона ровесниця Оленки. Ти не думай, я хотіла забрати її до себе, але чоловік проти. А я що можу вдіяти? Я сама живу на всьому готовому. Ні гривні не вкладаю. Як же я можу йому ще одного рота привести?

– Значить, твоя дочка – зайвий рот? А його – ні?

– Ну звичайно. Мама, ти просто не знаєш той ритм життя. У Світлани, дочки чоловіка, немає жодної вільної хвилини. Гуртки, школа, репетитори. Вона вже на двох мовах говорить, уявляєш?

– Ти б краще своєю дочкою так пишалася.

– А що нею пишатися? Вона звичайна. Ніяких задатків. Напевно, в батька свого пішла. Так вона зі Світланою взагалі ні в яке порівняння йти не може.

– Де ж твоя совість, Тетяно, – почала Катерина і раптом, почувши у двері якийсь шурхіт, обернулася.

На порозі стояла Оленка. Вона в усі очі дивилася на доглянуту ошатну жінку і не вірила, що це її мати. А ще вона чула її останні слова і прекрасно зрозуміла їх зміст.

– Донечко, як ти виросла! – Тетяна глянула на Олену і піднялася, щоб обійняти її, але дівчинка, круто розвернувшись, побігла геть і до вечора просиділа біля річки, кидаючи в воду камінці.

Тут її знайшла бабуся. Вона тихо підійшла, сіла поруч і обняла дівчинку зітхнувши. Обидві довго мовчали, потім Катерина сказала:

– Ходімо додому, онучко. Треба вечерю готувати.

– Не піду поки вона там.

– Поїхала – знову зітхнула старенька. – Сказала, щоб більше не чекали.

– Тоді підемо. Бабусю, я так їсти хочу.

Знову один рік змінював інший. Оленка поспішала вирости, щоб допомогти, порадувати своїх старих. Але не встигла. Першим пішов дід.

Сімнадцятирічна Олена плакала, сховавши обличчя в подушку, але не могла вже Катерина підійти і втішити внучку, ніколи більше Оленці не почути її ласкавий голос, не відчути м’якого дотику теплих рук.

Сусіди допомогли нещасній дівчині з відправити бабусю в останню путь, а Тетяна так і не з’явилася, ні попрощаласяз батьком, ні з матір’ю.

Пройшов рік. Оленка закрила успадкований будиночок, попросила сусідів наглядати за ним, і поїхала в місто, вчиться в технікумі.

Олена навчалася старанно, осягаючи кулінарне мистецтво і сподіваючись, що одного разу зможе знайти своє місце у світі. А це їй було дуже потрібно. Оленка була найбіднішою з усіх студентів. Вона носила старі, надто поношені речі, які колись купувала їй ще бабуся, не доїдала, бо просто не могла купити собі їжі і одного разу, переходячи дорогу, просто втратила свідомість.

Вискочила звідти дівчина злякано оглянула Олену, допомогла їй встати і посадила в свою машину.

– Ну як ти мене налякала! Я ж подумала, що це я тебе. Ти що, не здорова?

– Ні, все в порядку. – Темрява перед очима Олени розступилася, і вона побачила перед собою миловидну особу, напевне ровесницю.

– Мене Світланою звуть, і ми зараз поїдемо до мене. Мені взагалі не подобається, як ти виглядаєш.

– Ні не треба. Вже все добре.

– Не сперечайся. Я, зрештою, майбутній медик.

Через 10 хвилин Світлана і Олена під’їхали до великого будинку. Назустріч їм вийшла усміхнена жінка, котра видалася Олені знайомою:

– Світланко, ну де ти так довго? У мене вже й обід давно готовий. Тато чекає, підемо швидше.

Жінка не звернула на Олену ніякої уваги.

– Іду, мама, – відповіла Світлана і повела свою гостю слідом за жінкою.

Вони увійшли в красиво прибрану кімнату, де за накритим столом сидів чоловік. Побачивши гостю, він встав і ввічливо запросив її до столу.

Світла розповіла про своє дивне знайомство з Оленою, і Іван Миколайович похитав головою, правильно припустивши, що дівчина просто недоїдає. Сильна худоба і тіні під очима відверто йому про це розповіли.

В цей час прийшла мати Світлани і стала розкладати по тарілках їжу. Олена їла, не піднімаючи очей, але як би вона не старалася не поспішати, у неї нічого не виходило, і вона набагато швидше за інших спустошила тарілку.

– Пані Тетяно, запропонуй нашої гості добавки. Олену немов водою облили. Тетяна! Ось воно що! Це її мати! Тільки тепер вона впізнала її і, прийнявши тарілку, сказала тихо:

– Дякую тобі, мамо!

Тетяна впустила графин з водою і він розлетівся на друзки.

Іван піднявся зі свого місця:

– Таня ?! Що відбувається? Як ця дівчина може бути твоєю дочкою? Ти ж сказала, що її не стало в дитинстві.

– Ні, Іване Миколайовичу, як бачите, я жива. І все завдяки бабусі і дідові, це вони виростили мене. Не буду вам розповідати, як нам жилося.

– Не треба, дівчинка, – сказав Іван Миколайович. – Я і сам все прекрасно бачу. Підемо, Тетяно, поговоримо. А ви, панночки, поспілкуйтеся тут.

– Як ти посміла стільки років казати мені не правду? Що ти за мати, раз покинула свою дитину? Що ти за жінка така ?!Подивися на свою дочку! Це ти довела її до такого стану!

Тетяна плакала, не кажучи ні слова. Але в її сльозах була жалість не до покинутої дівчинці, а до себе, тому що вона розуміла, що її добрий і благородний чоловік не пробачить її ніколи за те, що вона зробила.

Минуло сім років. Олена працювала в шкільній їдальні, заочно закінчивши свій технікум. Вона була заміжня за місцевим агрономом і виховувала маленьку доньку, яку назвала на честь своєї бабусі – Катериною.

Жили вони не багато, але цілком щасливо. Чоловік Петро, ​​був добрий і турботливий, любив і дружину, і доньку, намагався порадувати їх.

Одного вечора в будинок Олени постукали. Петро відкрив і побачив на порозі жінку, дуже схожу на жебрачку. Вона подивилася на нього і запитала, чи тут живе її донька Олена.

Петро знав все про свою дружину і мовчки відступив в сторону, пропускаючи її матір в будинок. Раптом Тетяна оторопіла: їй назустріч вибігла її донечка, тільки не доросла, а маленька, така якою вона залишила її колись. Дівчинка подивилася на дивну тітку своїми величезними очиськами, посміхнулася їй і попросилась на руки до батька. Петро сказав, звертаючись до Катрусі:

– Підемо, дочко, допоможеш мені по господарству впоратися, – і разом з нею вийшов. Тетяна подивилася їм услід і раптом почула голос Олени:

– Ну, здрастуй, мамо. Чи не пізно ти про мене згадала.

– Прости, дочка, – вперше за все життя, щиро звернулася до неї Тетяна. – Я прийшла, щоб попросити у тебе вибачення за все. Як бачиш, життя мене і так покарало. Світланка моя вийшла заміж і поїхала жити до Угорщини, туди ж забрала батька. Будинок вони продали і мені не дісталося нічого. Уже кілька років я блукаю по квартирах і ось не витримала. Хочеш, давай будемо жити разом? Я допоможу внучку виховувати.

– Ні не хочу. Зараз я накрию вечерю, нагодую тебе, як колись ти мене, а потім викличу тобі таксі. Ти ще молода, мама і зумієш збудувати своє життя. І не турбуй мене і мою родину більше, не принижуй мене своєю присутністю. Ти так мені тоді сказала, мамо. Чи я щось забула додати?

– У мене немає грошей на таксі. І жити мені ніде.

– Не хвилюйся, грошей я дам. Але бачити тебе тут, вибач, більше не хочу. У місті тобі буде легше влаштуватися на роботу.

– Я нічого не вмію.

– Прости, мамо, але свого рішення я не зміню. Ти мене лиш у світ привела. Так що вибачте пані, ми одна одній абсолютно нічого не винні.

Через півгодини Тетяна поїхала. А через півроку Олена прийшла з донькою в дитячу поліклініку. Там вона побачила Тетяну – жінка мила підлогу в коридорі.

Олена уже тричі гірко пошкодувала про оте своє рішення. Втираючи сльози вона рушила на зустріч жінці з відкритими обіймами і радісним “Мамо”.

А матір взяла відро і швабру і пішла геть, не озираючись на ту, яку повинна була любити все своє життя.

Автор не відомий.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page