Моя свекруха тримала малу Юлю на руках так обережно, наче ту було зроблено з найтоншої порцеляни. Вона розглядала кожну рисочку обличчя моєї донечки, поки я намагалася нарешті спокійно допити свій ще теплий чай. Це були рідкісні хвилини спокою, коли в хаті не були писку, а побутові справи могли почекати хоча б пів години.
— Яка ж вона гарненька, Марто. Ну просто лялька, — прошепотіла свекруха, щоб не розбудити дитину. — Ти нам таке щастя подарувала. Дивлюся на неї і свого Сашка згадую. Він теж такий спокійний був, поки ходити не почав.
Я поставила горнятко на стіл і мимоволі всміхнулася. Мені досі не вірилося, що це маленьке створіння — моя донька. Я відчувала таку шалену любов, що часом ставало страшно. Наче все моє попереднє життя було просто довгим очікуванням цієї миті.
— Я теж іноді просто сиджу і дивлюся, як вона дихає. Навіть не віриться, що ми тепер справжня родина, — відповіла я тихо.
— Це ти зараз так кажеш, — засміялася свекруха. — Побачиш, як час пролетить. Я над Сашком так само тремтіла. Коли перший раз у садочок відвела, то під вікнами стояла, бо здавалося, що в нього там серце розірветься без мене. А він нічого, навіть не озирнувся.
Я розуміла, що колись і мені доведеться відпускати доньку, але зараз це здавалося чимось неможливим. Того вечора ми святкували всі разом. Мої батьки, свекри, Сашко. Стіл ломився від страв, у кімнаті було затишно, і я вірила, що попереду тільки світлі дні.
Минуло пів року. Я поступово звикла до нового ритму. Юля була напрочуд спокійною дитиною — вчасно їла, міцно спала, і в мене навіть з’явилася можливість потроху повертатися до роботи. Я почувалася щасливою, аж поки одного вечора Сашко не прийшов з кухні з якимось дивним, напруженим поглядом.
— Марто, я тут думав… — почав він, крутячи в руках телефон. — Юлі вже шість місяців. Може, пора подумати про наступний крок?
— Ти про що? — не зрозуміла я, заколисуючи доньку.
— Про сина. Я хочу спадкоємця. Розумієш, донька — це добре, я її люблю, але мені потрібен хлопець. Щоб рід продовжувався, щоб було кому прізвище передати.
Я завмерла. Чекала чого завгодно — розмови про ремонт, про гроші, але не про це.
— Саш, ти це серйозно? Який рід? Ми звичайні люди. Я ще від перших пологів до тями не прийшла.
— Та що там відновлюватися? — відмахнувся він. — Ти ж молода. Подивися на інших — народжують одного за одним. Зате потім “відстріляємося” і будемо вільні.
Я відчула, як всередині закипає роздратування. Дитина для нього була проєктом, який треба “закрити”. Я намагалася пояснити, що мені важко, що зуби сипляться, що спина відвалюється, а допомагати нікому, бо обидві мами працюють. На няню грошей немає. Але він наче не чув. З того дня тема сина стала в нашому домі постійною.
Коли Юлі виповнився рік, Сашко буквально зациклився.
— Зараз би вже животик був, різниця невелика, — торочив він щодня. — Ти ж все одно вдома сидиш, яка тобі різниця — одну дитину глядіти чи дві?
— Я не “сиджу”, я працюю в кожну вільну хвилину! — зривалася я. — Мені треба час, щоб просто прийти в себе як людині.
— А мої мрії? — він раптом підвищив тон, стаючи схожим на примхливу дитину. — Я чоловік, я маю право хотіти сина! Якщо ти не хочеш мені його народити, то знайдеться та, яка захоче.
Мене наче холодною водою облили.
— Ти що, лякаєш мені іншою жінкою? — мій голос тремтів.
— Нікого в мене немає! Просто ти мене доводиш. Я ж по-людськи прошу, а ти тільки про свій комфорт думаєш.
Наступні два роки Сашко то мовчав тижнями, то знову піднімав питання спадкоємця.
Я говорила про це з мамою.
— Мам, він мене не чує. Йому той “син” мариться всюди. А якщо знову дівчинка?
— Не знаю, доню, — мама зітхнула. — Головне, ти про себе не забувай.
Свято пройшло напружено. А наступного дня все скінчилося. Я прибирала на кухні, коли Сашко зупинився в дверях.
— Марто, я йду. Я зустрів жінку, яка мене розуміє. Христина чекає на дитину. Ми були на узі — це син. Те, про що я завжди мріяв.
Світ навколо мене потьмарився. Я повільно опустилася на стілець.
— Ти зраджував мені… весь цей час?
— А що мені залишалося? Ти тільки відмовлялася. А вона рада народити мені хлопчика. Ми вже й ім’я обрали — Олег.
Я дивилася на нього і бачила чужу людину. Він навіть не запитав, як я.
— А Юля? Ти її теж міняєш на “правильну” дитину?
— Я буду приділяти час усім, — кинув він, уникаючи моїх очей. — Ми розлучимося і щось придумаємо.
Я не влаштовувала істерик. Відчула таку порожнечу, що навіть плакати не було сил. Просто почала збирати наші з Юлею речі, щоб поїхати до мами.
Після переїзду почалося справжнє випробування. Сашко став мстивим. Навіть свекруха не могла його врозумити. Він ділив усе: виделки, старі ковдри, іграшки. А потім просто зник — офіційно звільнився, щоб не платити аліменти.
Мені було дуже важко. Грошей катастрофічно не вистачало. Якось я дізналася, де живе та сама Христина. Я пішла туди, бо мала все вияснити. Хотіла просто пояснити, що дитина має щось їсти, що Сашко насправді працює на будові неофіційно і отримує гроші в конверті.
Двері відчинила молода жінка з помітним животом. Вона дивилася на мене зверхньо.
— Ви Христина? Я Марта, колишня дружина Сашка.
— Знаю, — вона навіть не відсунулася, щоб дати мені пройти. — Чого прийшла? Гроші клянчити?
— Я не клянчу. Сашко звільнився, щоб не допомагати доньці. Ви ж теж мати, ви маєте розуміти… Юлі потрібні ліки, їжа.
Христина голосно розсміялася.
— Слухай сюди. Сашко мені все розповів. Ти його не цінувала, тепер це наші гроші. Мій син не буде ділитися з твоєю малою. Хочеш грошей — йди працюй краще. Провалюй, поки я поліцію не викликала.
Вона з гуркотом зачинила двері. Я стояла на сходах, ковтаючи сльози. Тоді я заприсяглася собі, що більше ніколи нічого не проситиму.
Минуло десять років. Я багато працювала, змінила професію, купила свою квартиру. Юля виросла моєю копією — сильною і самостійною. Того дня я прибирала вдома, коли пролунав дзвінок. На порозі стояв Сашко. Змарнілий, неохайний, з якимось благальним поглядом.
— Марто… Привіт, — він спробував усміхнутися. — Я тут думав… Я таку помилку зробив. Я люблю вас із Юлею. Можна мені увійти?
Я дивилася на нього і не відчувала нічого, крім невдоволення, коли в дім залетіла велика муха і її треба вигнати.
— Тобі тут нічого робити, Сашо. Йди до свого Олега. Ви ж там рід продовжуєте.
Я зачинила двері. За кілька хвилин подзвонила свекрусі.
— Марто, він був у тебе? Не слухай його. Христина знайшла іншого і розлучилася з ним пів року тому. А коли Сашко почав вимагати бачитися з дитиною, вона йому в очі розсміялася. Сказала, що Олег не від нього. Що вона тоді просто підставила Сашка, бо в нього була робота і квартира. Тепер він нікому не потрібен.
Я поклала телефон на диван. Підійшла до вікна і подивилася на двір. Я згадала ту зустріч на сходах, сміх Христини, Сашкову впевненість у своїй владі над моїм життям. Стільки років я питала себе, за що мені це.
А тепер знаю – аби не забути і не впустити, не дати слабину. А як би ви вчинили на моєму місці?
