Ми з Владом у шлюбі вже п’ять років. І всі ці роки ми мали ідеальні стосунки. Ми обидва спокійні, освічені, врівноважені люди. Але як виявилося, таким мій чоловік був раніше, але вже кілька місяців із ним відбувається щось дивне.
Щодня, у нас нова сцена. Постійно чоловік репетує, що більше я його не люблю, що я з ним не просто так. Хоча якоїсь вигоди у мене немає — ми живемо в моїй квартирі. Я приходжу з роботи, готую їсти, намагаюсь у квартирі лад навести до його приходу. Не подумайте, у нас чисто скрізь, але я люблю коли пахне чистотою, тому мию підлогу і пилососом проходжусь щодня. Він приходить пізніше за мене і так, у мене немає сил стояти біля дверей і стрибати йому на плечі зі словами любові. Я можу просто крикнути привіт з іншої кімнати і сказати, що є їсти на столі або в холодильнику. А у нього одразу ледь не сльози.
Я дуже втомлююся, у мене просто немає сил. А на його думку, я його маю чекати біля дверей, з усмішкою, насипати йому їжу, робити каву. І це все після дванадцятигодинного робочого дня де я маю право присісти лиш на обідній перерві на пів години.
Я так не робила ніколи. Повторюсь: за роки шлюбу і перед ним я ніколи не зустрічала чоловіка біля порогу. Ніколи не насипала і не підносила йому їжу до столу. Він завше все робив сам і ставився до цього з розумінням. Чому ж це його лиш зараз виводити з себе почало?
Може прийти, почути моє “привіт” з іншої кімнати, розвернутись і піти казна куди. Прийти лиш наступного ранку, аби перевдягнутись. Або ще краще вчора зробив. Все, що я приготувала, разом з каструлями, полетіло з вікна.
Я вже так утомилася від цього всього. Ну раз він не розуміє, що мені робити? Як відноситься повага, любов, до того що вкрай виморена дружина об одинадцятій вечора тобі подасть пюре з відбивною? Я не розумію що сталось, але сили під кінець.
Головна картинка – pexels.
