– Та яка ще Інна?! Які виплати? – моє волання розносилося по всьому кабінету адвоката, але чоловік у строгому костюмі лише співчутливо зітхав і перекладав папери з місця на місце.
Я сиділа на краєчку стільця, міцно стискаючи в руках чорну хустку, яку не знімала вже третій місяць поспіль. Мого Ігоря більше не було. Мого єдиного, мого найкращого сина, моєї єдиної опори в цьому житті.
Я мусила оформлювати ці документи, щоб бодай якось поставити йому гідний пам’ятник, віддати борги за похорон і мати за що жити на старості.
І ось тепер виявляється, що всі гроші за його особистим розпорядженням мають дістатися не мені, рідній матері, яка його виростила й виплекала, а якійсь Інні.
– Подивіться самі, Олено Василівно, – тихо мовив адвокат, підсуваючи до мене копію заяви. – Ваш син ще два роки тому оформив офіційне розпорядження. Усі компенсаційні суми та страхові виплати перераховуються на рахунок цієї громадянки.
– Це помилка! Я цього так не залишу! Я піду до суду!
Я подала позов. Я не спала ночами, перебирала в голові всі можливі варіанти, хто б це міг бути. Може, якась випадкова знайома? Чи якась спритна жіночка, що вирішила нажитися на чужому горі? Я готувалася, збирала довідки, характеристику з місця проживання, доводила, що була на утриманні сина.
У день судового засідання я прийшла найпершою. Сиділа на дерев’яній лаві в коридорі, міцно тримаючи в руках сумку з документами, і чекала, коли з’явиться ця лисиця.
І ось двері наприкінці коридору відчинилися. Пролунав дивний, монотонний звук – шелест гумових коліс по підлозі.
Я підвела голову й заніміла. По коридору просто в зал засідань на колісному кріслі котилася жінка. Вона була бліда, тендітна, зі спини її худенькі плечі здавалися зовсім дитячими, але коли вона повернула обличчя, у мене всередині все перевернулося й упало в безодню.
Я все згадала. Миттєво. Пам’ять повернула мене на п’ятнадцять років назад із такою силою, що мені забракло повітря.
Інна.
Це була вона. Та сама Інна, яку я стерла зі свого життя, з пам’яті, з нашої родини.
Тоді, п’ятнадцять років тому, Ігорю було лише двадцять два. Молодий, сокіл, красень – дівчата за ним табунами ходили! А він ухопився за цю Інну, звичайну дівчину з бідної родини. Вони каталися на його старенькому авто. Того дощового вечора Ігор не впорався з керуванням на слизькому повороті. Машина влетіла в дерево. Ігорю – нічого, лише кілька синців та переляк. А от Інна… Лікарі одразу сказали: ходити вона більше не буде.
Я пам’ятаю, як Ігор бігав до її хати, як виносив її на руках на свіже повітря, а далі заявив, що переїжджає до них, бо хоче бути біля Інни.
– Або я привезу її до нас, – казав мені і так дивився в очі, я його не впізнавала.
Але хіба я могла таке допустити?! Мій єдиний син, красень, здоровий хлопець, здобуває вищу освіту – і має прикувати себе до неї?! Стати нянькою на все життя?!
Я пішла прямо до її батьків і не добирала слів. Я прийшла в їхню бідну квартиру, стала на порозі й випалила їм усе в очі:
– Ви що, хочете моєму сину життя зламати?! Він молодий, йому жити треба, дітей народжувати! А ваша що йому дасть?! Хочете спихнути її на його шию?! Не буде цього!
За тиждень після тієї розмови вся їхня родина зібрала речі, продала хату й переїхала кудись у місто. Більше я їх ніколи не бачила. Ігор тоді довго сумував, шукав її, але я робила все, щоб вибити це немудре кохання з його голови. Згодом він заспокоївся, почав працювати, робив кар’єру… Але так і не одружився, усе казав, що не знайшов свою людину. А я й раділа, що він біля мене, що доглядає, що допомагає…
І ось тепер Інна сидить у залі суду.
Я вбігла до зали слідом за нею. Мої щоки палали від гніву, я забула про всі пристойності, про суддю, про адвокатів. Я підскочила до її візка, і слова вилітали з мене і я їх зовсім не добирала:
– Ти на старості хочеш у мене забрати всі гроші?! Не дістався тобі син, то ти отак на його почуття почала тиснути?! Спеціально його знайшла?! Влізла в його життя знову?! Хочеш мене взагалі без нічого залишити?
Інна навіть не здригнулася. Вона повільно повернула до мене обличчя. У її очах не було гніву, лише глибока, невимовна втома й якась тиха, страшна печаль.
– Заспокойтеся, Олено Василівно, – тихо, але твердо мовила вона. – Я нічого у вас не забирала. Ігор сам так вирішив.
– Не бреши! Він не міг цього зробити! Ти скористалася тим, що він почувався винним!
Інна глибоко зітхнула, дістала з маленької торбинки, що висіла на спинці візка, невелику папку й простягнула її мені.
– У вас є онука, – сказала вона просто, дивившись мені прямо в очі.
Слова зависли в повітрі. Я застигла з піднятою рукою, роззявивши рота.
– Що… що ти мелеш? Яка онука? – белькотіла я, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг.
– П’ятнадцять років тому, коли ви вигнали нас із міста і ми переїхали, я вже чекала дитину, – повільно розповідала Інна, і її голос відлунював у моїх вухах, мов дзвін. – Я нічого не казала Ігорю тоді, бо знала, що він кине все й піде проти вашої волі. А я не хотіла, щоб він розривався між нами. Я назвала доньку Софією. Вона повністю здорова, слава Богу.
Я стояла, мов укопана. Мої руки тремтіли.
– Ти брешеш… Ти просто хочеш видурити гроші!
– Чотири роки тому Ігор випадково зустрів мого батька в обласному центрі, – продовжувала Інна, ніби не чуючи моїх вигуків. – Все дізнався. Прибіг до нас. Коли він побачив Софійку, він плакав так само, як тоді в лікарні. Він благав пробачити його. Ігор мене ніколи не забував, Олено Василівно. І ми б були щасливі, якби не ви. Ми могли б мати нормальну сім’ю, неважливо, на візку я чи ні. Але він не міг кинути вас, знаючи, яка ви самотня й владна. Він жив на два будинки. Приїздив до нас щотижня. Бавив дочку, допомагав нам, купував їй усе необхідно. І це він наполяг, щоб усі страхові виплати оформити на мене, бо знав: якщо з ним щось станеться, ви не залишите нам ні копійки.
Я відкрила папку тремтячими пальцями. Звідти на мене дивилася фотографія. Дівчинка років чотирнадцяти. Золотаве волосся, карі очі, той самий нахил голови, ті самі ямочки на щоках… Це був мій Ігор. Його точна копія. А поруч лежали документи – висновок генетичної експертизи, де чорним по білому було написано про батьківство Ігоря.
Судове засідання пройшло як у тумані. Позов мій відхилили за відсутністю підстав. Усі гроші, всі виплати законно належали Інні і онуці.
Я вийшла з будівлі суду абсолютно як у тумані.
Тепер я сиджу в порожній квартирі. На стіні висить портрет Ігоря з чорною стрічкою. Довкола ні душі. Грошей немає, сина немає, і єдина рідна душа на цьому світі – моя онука, якій я навіть не знаю, як подивитися в очі.
І що мені тепер робити?
