І чого людям ото шушукатися? Якщо моя сестра так вчинила, то, значить, стільки й неї такий чоловік і вартував. Та й не треба озиратися на людей, а роботи так, як тобі зручно. Я їй завжди це казала і вона була такої самої думки, тому й нарядила чоловіка в коридорі. Щоб люди по хатах не ходили та не заздрили і чоботями своїми дубовий паркет не бруднили.
Я цілком Риту підтримувала, адже у неї коридор, мов той палац: плитка мармурова, світильник великий з висульками, дзеркала і дубові двері до кухні, зали, ванної і на другий поверх сходи.
Якби ви знали скільки сил і терпіння пішло Риті на те аби таку хату вибудувати, то ви б нічого й не говорили. Та Роман ні за холодну воду не брався, все хотів вчителювати, як вона.
– Романе, я вже вчителюю, а гроші хто буде заробляти? Їдь кудись та розуму наберися, – казала вона йому.
От той і їздив на заробітки, а Рита те все вкладала у хату та дітей. Хіба це не праця? Це дуже важка праця і вона з тим справилася. Хата виросла, паркан, машину купила.
Роман заробив грошей і вернувся додому, але далі прислаб.
– Романе. То що таке з тобою? Що заробив, то все треба віддати. Дякую тобі щиро, господарю!
І нічого не помогло, хоча грошей пішло без міри!
І люди ще заїкалися аби вона поминки робила!
А ви її спитали за які гроші вона має вам їх зробити? Ви чи прийшли її підтримати. Коли їй були потрібні гроші і допомога? а тепер ще у неї щось смієте вимагати?, – казала я їм всім в очі.
І то Рита наробила бутербродів і роздала всім, хто прийшов на цвинтар. Отак люди перекусили і додому. А що?
Я прийшла з нею, то я вам скажу так – хтось умудрився плитку розбити і дзеркало в коридорі тріснуло. А якби таке до кімнат пустити, то що би з них було?
Рита мені одній може пожалітися, бо я її сестра рідна, я її розумію, як ніхто.
– І як мені тепер бути? Цю хату треба й опалити, і світло, а бензин на машину і на щось ми маємо жити. А в хаті ні копійки. Що моєї зарплати? Діти всього хочуть. Поступати будуть скоро. То такий заробіток і за нього я маю чоловікові дякувати і ще йому поминки робити?
– І не кажи. Я теж так думаю. Люди ніколи не хочуть стати на чиєсь місце, легко лише говорити.
А далі ми дізналися більше – батьки Романа таки справили за ним поминки, а дружину й дітей не покликали! То це правильно? Невже їм рідніший сусід через три паркани, ніж рідні онуки і невістка? Та й яка невістка – газдиня, яка все для сім’ї робила. А їй отак подякували.
Отаку валізу без ручки залишив моїй сестрі Роман і ще вона має бути йому за це вдячна? Їй сорок вісім, вже не знайде ні нового чоловіка, ні кращої роботи. Вся надія, що діти одружаться в багачів і якось так зможуть підтримувати таку гарну хату.
Я порадила сестрі не робити Роману пам’ятник, хай роблять його батьки, як так грошима направо і на ліво розкидаються. Хіба ні?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
