На краю села стояла самотня, оббита вітрами старенька хата. Дах густо поріс мохом, стіни перекосились і влізли в землю, на дверях, наглухо забитих дошками, заіржавіла масивна колодка, як знак, що ця оселя вже давно стояла пусткою. Старанно стоптаний людськими ногами колись гостинний поріг вкрився товстим шаром пилу та бруду.
Даремно розкішний кущ бузку раз-по-раз зазирав у засновані густим павутинням шибки і прислуховувався, чи не почує закоханих голосів своїх господарів, дитячого щебету, вдоволеного бурмотіння бабусі. Тремтіли від напруження дрібненькі квіточки, намагалися своїм п’янким ароматом повернути назад ті роки, коли біля оселі вирувало життя. Але…
Вже понад два десятки літ сплило відтоді, як ця оселя наповнювалася життям, радістю, сміхом, як потопала у різнобарв’ї квітів і виблискувала на сонці світлими віконцями. І здавалося, так буде тривати вічність. Адже в сім’ї, де панували любов і взаємопорозуміння, ніхто й гадки не припускав про біду, пише газета “Наш День“.
Жили Сашко і Валя у місті, але кожних вихідних, а то й посеред тижня приїжджали до Сашкової матері в село. Свекруха також обожнювала свою невістку. Маючи лише синів, Маня дуже тішилася скромною роботящою невісткою, яка стала їй, як рідна дочка.
Радість і щастя вихлюпнули через край, коли Валя народила хлопчика. Маня наполягла, щоб з роддому внука і невістку привезли до села. Тут і повітря чистіше, і свої овочі та фрукти, і молочко від їхньої корівки ні з чим не зрівняти. Щасливій бабусі ніхто й не думав заперечувати. І чому люди, котрі люблять одне одного, не живуть вічно?
Малий Русланчик, здавалося, ріс не по днях, а по годинах. Перші зубки, перше слово, перші кроки – ці маленькі етапи розвитку дитини були для сім’ї подіями майже світового рівня, які ретельно фіксували фотоапаратом і записною книжкою, а потім з них складалася хроніка сімейного щастя.
Так минали дні за днями. Незчулися Сашко з Валею, як їхнє маленьке янголятко зіп’ялося на ніжки і тепер з легкістю пір’їнки
носилося по всьому обійстю, завдаючи різних нових клопотів.
«Мабуть, будемо на осінь перебиратися до міста, – казали діти до Мані. – Русланчик піде в садочок, ми – на роботи. Скільки можна на ваших плечах сидіти, мамо», – жартома підготовляли стареньку до розлуки. «Де ще та осінь,- невдоволено відказувала Маня. – А літом я таки не відпущу вас на розпечений асфальт. А доживемо до осені – побачимо».
Як розгорнену книгу читала Маня, не бажаючи відпускати дітей до міста. Через два роки лелека опустився над їхньою хатою і якось за вечерею Валя, зашарівшись, повідомила сім’ї, що знову чекає дитину. «О, Боже, яке щастя! – вигукнув Сашко. – А можна, щоб цього разу була дівчинка?» – запитав наївно і лагідно обійняв дружину за плечі.
І все було, як колись. Всі щасливі і головне – разом. Лише час від часу хвилювання порушували спокій сім’ї, оскільки друга вагітність Валі протікала з ускладненням. Жінка була бліда, виснажена, через силу посміхалася, хоч і намагалася бути бадьорою. «Що тобі болить, сонечко? – заклопотано питався Сашко в дружини кожного вечора, повернувшись з роботи. – Ти тільки скажи і я буду тебе на руках носити. Я зроблю все, щоб ти була здоровою і щасливою». Валя вірила йому, адже майже три роки їхнього спільного життя Сашко тільки те й робив, що дбав про її щастя. І вона так хотіла народити для нього донечку, адже знала, що, діти народжені в любові, є великою радістю для сім’ї.
Не раз, повертаючись з роботи додому вибоїстою сільською дорогою, Сашко затискав у руках кермо автомобіля і подумки благав у Всевишнього сили і здоров’я для своєї коханої дружини і ще ненародженої дитини. Не одну молитву нічної пори прошепотіла Господу Маня, коли сон чомусь геть втікав від її втомлених повік. «Боже, допоможи, щоб все було добре!» – шептала знесилена молода жінка, цілуючи золотисті кучері синочка і з тривогою прислухаючись до неспокійних поштовхів біля свого серця.
Того злощасного дня вся сім’я була вдома. Малий Русланчик хвостиком ходив за бабусею і ретельно повторяв: «Тіп-тіп-тіп, сяйсяй-сяй». Валя і Сашко були в садку. До пологів залишалося зовсім мало часу і Сашкові весь час хотілося бути поруч із коханою. Йому здавалося, що так зможе вберегти її від несподіваного і підступного лиха.
Вони сиділи в саду і, обійнявшись, гомоніли про плани на майбутнє. «Ой-ой!» – раптом застогнала жінка і безсило повисла
в Сашкових обіймах.
А далі все, як у тумані: машина швидкої допомоги, лікарня, безкінечне тривожне чекання і співчутливе лікареве: «Молодий
чоловіче, на жаль, ваших дівчат не вдалося врятувати. Ми зробили все, що могли…»
Він вже ніколи не буде щасливим чоловіком своєї коханої Валі, лагідним батьком для синьоокої, кароокої чи зеленоокої дівчинки із золотими кучерями, як у дружини. Дві найрідніші для нього людини лежали поряд в одній дoмoвині, що потопала у засипаних весняних квітах. Їхні змучені обличчя злегка усміхалися йому, наче говорили, що пройде час і все налагодиться.
Сашко ходив замкнений, мовчазний, з опущеною вниз головою і благальним поглядом в очах: за що? За що доля відібрала у нього найдорожче, любов всього його молодого життя, чим провинилася крихітна доня, яка так і не побачила світ? Для нього втрачено весь сенс життя. Чи не весь?
Адже з ним залишився Русланчик з його синіми очима і Валиною сонячною посмішкою. Саме заради сина Сашко змушував
себе жити, працювати.
Минали дні, які складалися в місяці і роки. Ріс Русланчик, старішала Маня. Від пережитого жінка змарніла, згорбилася, руки дрібно трусилися. «Може, ти б женився, сину», – інколи несміливо починала…
«Мамо, для чого ті пусті балачки? Хіба ще є десь така, як моя Валя?» «Сину, минулого не повернеш. Дякуй Богові, що воно було в тебе таким щасливим. Матимеш що розказати Русланчику. Але ти ж іще молодий, тобі потрібно жити. Та й для Русланчика потрібна мама».
Сашко відмовчувався на ту материну мову, проте в глибині душі розумів, що вона права. Він повинен піти на роботу, мати геть підупала в силі, а дитину треба ж таки доглянути. Тай, окрім матері, всі говорили йому про одруження. Напевно, під впливом цих розмов і приглянувся Сашко через декілька років до доброї і тихої дівчини Олі із сусіднього села. Не було у них палких бесід до зорі, запаморочливого кохання. Всім цим Сашко відгорів із своєю першою любов’ю. Просто було щире взаєморозуміння і повага. Так і побралися.
Жили у Сашка, виховували Русланчика. Звикли одне до одного і згодом на світ з’явилися і їхні спільні діти. Статків особливих в сім’ї не було. Тож коли несподівано з’явилася можливість виїхати за кордон, рішення прийняли не вагаючись. Принаймні всім так здавалося, хоча ніхто не знав, що Сашкове серце рвалося на шматочки від усвідомлення, що потрібно назавжди залишити той рідний клаптик землі, де пройшли найщасливіші роки його життя.
Але обставини підганяли і молода сім’я разом із дітьми і старенькою Манею вилетіли із обжитого сімейного гніздечка за океан. Тож колись невеличка і затишна оселя стала пусткою. Кожної весни густі кущі бузку заглядають своїм пишним суцвіттям у почорнілі від часу віконні рами, наче прислухаючись, чи не чутно там людських голосів. Їхній аромат розноситься по всьому обійстю і пливе ген-ген далеко за горизонт, за безмежний океан, де дуже часто чоловік літнього віку виходить на терасу свого будинку і на повні груди вдихає щемкий запах, який, як йому здається, несеться саме з України, саме
для нього.
Сашко любить бузок. Виплекав собі його тут, за океаном, бо хоч не бачить, але впевнено знає, що там, на рідній Батьківщині, він оберігає залишки його оселі, мoгилку коханої і донечки, і світлі спогади про щасливе минуле.
Оксана ГУДЗЬ.
