Є у мене подруга Ілона, але їй чомусь не щастить у стосунках. Вона завжди говорить усе прямо, ніколи не підбирає слів і не намагається здаватися кимось іншим. Можливо, саме тому її перший шлюб розпався так швидко. З Максимом вони прожили разом років п’ять, а потім він просто пішов до іншої. Коли через пів року спробував повернутися з якимись виправданнями, Ілона навіть слухати його не стала. Просто вказала на двері.
Від того шлюбу в неї залишилася донька Христина. Дівчинці зараз шість років, і вона зовні просто копія свого батька — ті ж самі риси обличчя, той самий впертий погляд.
Потім у її житті з’явився Олег. Справа ледь не дійшла до розпису, але все закінчилося в один день, прямо по дорозі до РАЦСу.
Вони йшли туди в першій половині дня. Ілона зголодніла і запропонувала зайти в невелике кафе на перехресті, щоб перекусити. Олег натомість почав нервувати. Він дістав телефон, перевірив час і сказав, що в нього за годину важлива зустріч по роботі, тому треба спочатку здати документи, а поїсти можна й потім.
Вона зупинилася посеред тротуару, оглянула його з ніг до голови і заявила, що нікуди далі не піде, поки не отримає свій обід. Олег розізлився, буркнув щось про її самолюбство і додав, що вона поводиться як вередлива дитина. Для Ілони цього виявилося достатньо. Вона просто розвернулася і пішла в протилежний бік, кинувши йому через плече, щоб він більше не з’являвся в її житті.
Ми довго не поверталися до цієї теми. Ілона не любила обговорювати свої невдачі, і я ніколи не лізла з розпитуваннями. Лише через кілька місяців, коли ми пили чай у неї на балконі, вона сама згадала про Олега. Вона запитала мене, чи вірю я в те, що шкідливі звички передаються від батьків до дітей. Виявилося, що після їхнього розриву вона дізналася від спільних знайомих, що Олег уже тривалий час має серйозні проблеми через постійні гулянки, а його батько свого часу через це втратив роботу. Ілона тоді й казала, що те її раптове бажання поїсти посеред вулиці було просто щасливим випадком, який уберіг її від чергової помилки.
Нещодавно Ілона зателефонувала мені ввечері. Голос у неї був дуже збентежений, вона буквально тараторила в слухавку.
— Ти мусиш прийти до мене завтра ввечері, — сказала вона. — Я нарешті зустріла чоловіка, він особливий. Його звати Артур. Ми вже деякий час спілкуємося, але я нічого не казала, щоб не наврочити. Тепер хочу, щоб ти подивилася на нього. Але зроби вигляд, ніби зайшла випадково. Ну, вигадай щось, наче тобі терміново щось знадобилося.
Наступного дня я піднялася на її поверх і подзвонила у двері. Коли Ілона відчинила, я прямо з порога почала говорити заздалегідь придуманий текст.
— Привіт! Слухай, у тебе немає випадково блендера? Я тут вирішила приготувати сирник, а мій зламався. Ой, у тебе гості?
Ілона ледь стримала сміх, бо знала, що кулінарія — це взагалі не моя сильна сторона, і ніяких пляцків я ніколи в житті не готувала. Вона затягнула мене в коридор, забрала куртку і повела до кімнати.
— Заходь уже, кулінарко. Спочатку повечеряєш з нами, а тоді забереш свій блендер.
У вітальні за накритим столом сидів чоловік. На ньому була світла сорочка, він акуратно тримав виделку і щось розповідав Христині, яка крутилася поруч. Коли я підійшла ближче, то ледь не зупинилася від несподіванки. Це був Артур — чоловік моєї колеги по роботі, яка вже два роки в Італії на заробітках, щоб виплатити їхній спільну позику за квартиру.
Ілона почала нас знайомити, підштовхуючи мене ближче до столу.
— Знайомся, це моя найкраща подруга. Вона працює в…
— Ми знайомі, — перебила я її, дивлячись прямо на Артура. — Привіт, Артуре. Як справи? Як там твоя дружина? Телефонувала цього тижня з Італії? Коли планує повертатися додому?
В кімнаті повисла тиша. Христина забрала свій малюнок і пішла в іншу кімнату. Ілона переводила погляд з мене на Артура, її впевненість кудись зникла, вона помітно знервувалася.
— Чекай, яка дружина? — тихо запитала вона. — Ви що, справді знайомі?
Артур миттєво почервонів, його обличчя покрилося плямами. Він почав збирати свої речі зі стільця, крутити в руках ключі від машини і щось бурмотіти про те, що все не так, як здається, і він збирався все розповісти пізніше.
— То ти одружений? — Ілона підійшла ближче до нього, її голос став помітно вищим. — Ти мені розповідав про розлучення два роки тому? Навіщо ти сюди прийшов взагалі?
— Ілоно, заспокойся, давай вийдемо поговоримо, — спробував виправдатися він, задкуючи до виходу. — Я ж чоловік, у мене теж є свої потреби, вона там уже стільки часу…
— Звичайний ти брехун, а не чоловік, — відрізала Ілона, відчиняючи перед ним вхідні двері. — Щоб я тебе тут більше не бачила. Забирайся.
— Ти тільки нічого не кажи їй, — шепнув Артур мені, коли вже виходив у коридор. — Мені проблеми не потрібні.
Коли двері за ним зачинилися, Ілона повернулася до кімнати, сіла на диван і раптом почала сміятися, хоча очі в неї залишалися абсолютно серйозними.
— Ну ось і третя спроба, — сказала вона, дивлячись на стіл, де залишилися три тарілки. — Який гарний початок був. Він мені сьогодні навіть подарунок приніс. Ось, дивись.
Вона простягнула руку, на пальці було товсте срібне кільце з невеликим фіолетовим каменем. Я добре знала цю річ.
— Це кільце його дружини, — сказала я, сідаючи поруч. — Вона залишила його вдома, коли їхала, бо боялася загубити в дорозі. Я сама бачила, як вона його на роботу носила. Тобі треба віддати його назад.
— Звісно, віддам, — Ілона зняла прикрасу і поклала її на край столу. — Коли вона приїде, я особисто піду і поверну. Нехай знає, чим її чоловік тут займається, поки вона гроші заробляє.
— Це буде досить неприємна розмова для неї, — зауважила я.
— Нічого, — Ілона знову повернула свій звичний впевнений тон. — Краще знати правду, ніж жити з таким святим.
А ви як гадаєте – правильно відкрити очі дружині чи не треба лізти не в своє діло.
