fbpx

А далі зриваюся і просто летом в таксі, додому, вибігаю з таксі, оглядаюся чи нема пожежної, нюхаю повітря чи не чути гарі, летом на третій поверх на одному диханні, а мені вже ого-го. Відкриваю двері навстіж і бачу її

Думаю, що це все через мого чоловіка тепер, бо якби він тоді так гостро не відреагував, то в мене б не почалася вічна історія з праскою. Певна, що й ви сто разів на роботі думаєте чи виключили праску, чи точно виключили праску, що точно виключили праску, бо нема повідомлень про пожежу…

Впізнаєте себе? А все у мене тепер через кого – через чоловіка мого любого!

Я останнім часом дуже розсіяна. Та бо, люди, хто зараз не поїхав дахів кою, то якась супер-людина!

В мене тепер такі фантазії, що всі голлівудські режисери плачуть і соплі витирають, а не знімають якесь там з Ремарка «На Західному фронті без змін»…

Ну, ви зрозуміли, що нерви геть і пам’ять туди ж.

Одного вечора я пішла попити води з льодом, виключила світло і заснула. Але де там, через якусь годину чи менше мене просто тормосить чоловік:

– Ти чуєш? Що за звук???

Дівчата, любі, ну де таке жінці серед ночі казати і в такий час? Ну не мопеди і то добре, правда ж?

Але якщо друге що?

Я прислухалася і справді – звук дуже незвичний, якийсь свистячий і протяжний. Я в вікно – тихо навколо.
Я в друге – так само.

Але чоловік був мудрішим і пішов на кухню, виявляється, то були останні подихи нашого холодильника…

Виявляється, я забула закрити дверцята від морозильної камери і він отак сипів, а потім все…

Що ту почалося від мого чоловіка, ну не розмова, а пісня:

– Ти вічно отаке зробиш! Вічно! Де тепер я візьму гроші на новий холодильник?

– Та чого ти так зразу, – я була більш оптимістична, – Може, лиш в ремонт відвеземо?

– Що? Ти? Ти чуєш? Він не працює! Як жінка з освітою могла таке зробити??

Я на нього образилася і тиждень не говорила. Ну з ким не буває? Навіщо отак реагувати? Я ж не кажу подібне, коли він ще гірше косячить… Я кажу:

– Нічого страшного… Наступного разу вийде…

А тут яка апокаліптична річ – холодильник поламався… Он в однієї людини всі орієнтири поплавилися і що?

Отож, я забула про інцидент, але потім почалося.

Зранку я пішла на роботу, попрасувала собі сукню, точно вимкнула праску, бо ще за шнур потрималася.

Закрила двері і сіла на зупинці на тролейбус.

А далі думка – а точно я вимкнула праску?

Так, я тримала шнур в руках, але чи він не був у розетці?

Переконую себе, що все гаразд, що у мене просто нерви. Переконую себе годину…

А далі зриваюся і просто летом в таксі, додому, вибігаю з таксі, оглядаюся чи нема пожежної, нюхаю повітря чи не чути гарі, летом на третій поверх на одному диханні, а мені вже ого-го. Відкриваю двері навстіж і бачу її, мою прасочку, вимкнену і охололу…

Обмацую її і йду геть… Але далі вертаюся зі сходової клітки і беру праску та кладу під стіл…
Зі спокійною душею їду на роботу…

А на роботі починаю пригадувати чи закрила я двері… В пам’яті – пустка, суцільна і безповоротна, пам’ятаю лише, що вийшла з під’їзду і зустріла сусідку з псом…

Їду додому знову, але вже тролейбусом, бо вже пішло пів нинішньої зарплати на ранкове таксі, ще й директор чимось незадоволений і мене помітив, що я виходжу в розпал дня…

Знову вибігаю на третій поверх. Смикаю за ручку дверей – закрито… Слава Богу!

Щипаю себе за руку аби запам’ятати, що закрито і повзу на роботу.

Ввечері чоловік спитав, як пройшов мій день…

Що б ви йому сказали?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page