Ми їхали до заміського будинку Максима, і я відчувала те особливе радісне хвилювання, яке буває лише на початку стосунків, коли здається, що попереду тільки світлі дні. Мені сорок два роки, я доросла жінка з чималим життєвим досвідом, але поруч із ним почувалася зовсім дівчинкою.
Максим був на десять років старший за мене. Високий, завжди спокійний, виважений і статний. Він працював викладачем в академії, мав власну простору квартиру в центрі й чудовий будинок за містом. Дружину він утратив майже двадцять років тому й відтоді жив сам, віддаючи всього себе роботі та вихованню єдиної доньки. Коли ми почали зустрічатися, мої подруги тільки руками сплескували від подиву. Вони в один голос казали, що такі чоловіки не ходять самотніми, що він надто ідеальний, що тут обов’язково є якийсь прихований мотив чи щось у минулому. Я лише сміялася у відповідь, бо вважала це звичайною жіночою заздрістю чи надмірною підозрілістю. Мені здавалося, що після всіх моїх колишніх невдач доля нарешті зробила мені розкішний подарунок, і шукати якісь темні плями в цій людині було б просто нерозумно.
У саду біля будинку все було влаштовано з любов’ю та ретельністю. Навколо панувала дивовижна тиша, спокійна та заколислива. Вона розливалася по всій ділянці, перериваючись тільки тріском сухих дров у мангалі та стишеним шурхотом листя. Мені здавалося, що ми тут самі на всьому світі, і нічого не може порушити цього затишку.
– Оксано, ти як більше любиш, щоб м’ясо було з скоринкою чи ніжніше? – запитав Максим, підійшовши до мене з боку веранди й поклавши долоню мені на плече.
– Мені аби не пересушене, – казала я, підвівши на нього очі й усміхнувшись. – А загалом, ти так готуєш, що я з’їм будь-яке.
– Не хвали раніше часу, – усміхнувся він у відповідь, але в його очах промигнула щира теплота. – Я радий, що ми вирвалися сюди. У місті зараз дихати нічим, а тут хоч трохи свіжого повітря.
Ми вже збиралися сідати за стіл, коли біля хвіртки роздався визк гальм, а за мить глухо стукнули дверцята авто. Максим здивовано підвів брови й визирнув через дерев’яну огорожу. На доріжці з’явилася висока струнка дівчина в дорогому костюмі й на високих підборах. Вона йшла впевнено, ритмічно цокаючи по плитинах, і тримала в руках невеличку шкіряну сумочку. Це була Оля, його двадцятивосьмирічна донька.
– Тату, привіт, – мовила вона, навіть не всміхнувшись, і кинула побіжний погляд у мій бік. Погляд був настільки холодним і зверхнім, що в мене всередині все стиснулося.
– Олю?, – розгублено промовив Максим, ступивши їй назустріч.
– Не чекав? – вона перевела очі на мене, уважно роздивляючись моє просте літнє плаття. – Добрий день.
– Добрий день, Олю, – відповіла я, намагаючись триматися якомога приязніше та природніше. – Заходь, ми якраз вечеряти збираємося. Приєднуйся до нас.
– Дякую, я не голодна. Я взагалі на пів години, приїхала забрати свої речі з верхньої кімнати, – холодно відрізала вона, пройшовши повз нас прямо до будинку.
Вона швидким кроком піднялася на другий поверх. Максим виглядав винним і спантеличеним. Він підійшов до мене, стиснув мою руку й тихо мовив:
– Вибач, Оксано. Вона просто втомилася на роботі. Не звертай уваги, добре?
– Усе гаразд, Максиме. Я розумію, – мовила я, хоча всередині вже опинився важкий осадок. – Вона доросла дівчина, їй важко сприйняти нову жінку поруч із батьком. Це цілком природно.
Оля пробула в будинку близько двадцяти хвилин. Вона спустилася з невеликим пакунком, навіть не глянула в мій бік, сухо попрощалася з батьком на ганку, сіла в автомобіль і рушила геть. Після її від’їзду той вечір уже не був таким теплим і безтурботним. Ми вечеряли практично в тиші. Максим намагався жартувати, розказував якісь історії зі своєї роботи в академії, але я бачила, що його думки десь далеко. Він постійно позирав на свій телефон, ніби чекав від неї повідомлення. Проте я намагалася заспокоїти себе. Я переконувала свою інтуїцію, що це просто перший етап, що нам потрібен час, аби звикнути одне до одного, і що згодом ми обов’язково знайдемо спільну мову з його донькою.
Минули два дні. Я була у своїй квартирі, поверталася після робочого дня й саме готувала собі чай на кухні. Телефон на стільниці забринів. На екрані висвітлилося ім’я Максима. Я посміхнулася, піднесла слухавку до вуха й бадьоро мовила:
– Привіт, як ти? Як минув день?
Але з того боку не було звичного теплого голосу. У слухавці панувала важка, якась неприродна пауза, після якої Максим заговорив тихо, глухо й з явною ніяковістю:
– Оксано… Привіт. Слухай, тут таке діло. Я навіть не знаю, як про це запитати, але мушу.
– Що сталося, Максиме? Ти в порядку?
– Та ні, усе в порядку зі здоров’ям… Просто тут Оля дзвонила. Вона шукає золоті сережки. Вони завжди лежали на другому поверсі, у дерев’яній шкатулці на комоді?
– Ну, мабуть, лежали. Я не приглядалася до шкатулок, Максиме. А що з ними?
– Вона каже, що їх там немає. Оля перерила всю свою кімнату й не знайшла їх. Вона дуже переживає, бо це для неї єдина пам’ять про матір. Вона сказала, що крім нас із тобою в будинку більше нікого не було ці дні…
Я заніміла. Повітря миттєво вилетіло з моїх легень, а чайник у моїй руці здригнувся. Я не вірила власним вухам.
– Максиме… – мовила я, і мій голос затремтів від обурення. – Ти зараз серйозно? Ти телефонуєш мені, щоб запитати, чи не взяла я сережки твоєї доньки?
– Оксано, зачекай, не гарячкуй! – швидко заговорив він. – Я просто запитую! Я нічого не стверджую. Може, ти випадково їх переклала, коли ми прибирали на другому поверсі? Може, вони впали чи ти зачепила шкатулку, коли витирала пил? Я просто мусив перевірити всі варіанти, розумієш?
– Ти дійсно вважаєш, що я могла залізти в чужу шкатулку й забрати чужі прикраси?! – вигукнула я, не стримуючи сліз, які раптом запекли в очах. – Я доросла людина, я заробляю собі на життя сама! Навіщо ти взагалі мені це кажеш?! Твоя донька просто ненавидить мене й робить усе, щоб нас посварити, а ти їй підграєш!
– Не треба чіпати Олю! – раптом суворіше мовив він. – Для неї ці сережки – усе, що залишилося від матері. Вона дорожить ними. Я просто хотів уточнити у тебе. Якщо ти не бачила, то так і скажи.
– Я їх не бачила, не чіпала й навіть не знала про їх існування! – відрізала я. – Пошукайте краще у своїх речах!
Я скинула виклик і кинула телефон на стіл. Мені було настільки образливо, що це почуття буквально пекло всередині. Усі слова моїх подруг про те, що в його житті є щось, миттєво спали на думку.
Наступного дня близько обіду телефон знову задзвонив. Це знову був Максим. Я довго дивилася на екран, перш ніж узяти слухавку.
– Алло, – мовила я максимально сухим і чужим голосом.
– Оксано… Привіт ще раз, – його голос лунав винувато й пригнічено. – Слухай, я телефоную, щоб перепросити. Сережки знайшлися.
– Справді? І де ж вони були? – запитала я з гіркою усмішкою.
– Виявляється, Оля минулого тижня перекладала свої речі в іншій сумочці й просто забула про це. Сережки лежали в бічній кишеньці її власної валізи. Вона тільки що мені зателефонувала й сказала, що знайшла їх…
Я мовчала. У слухавці знову зависла вата тиша.
– Оксано, ну ти ж розумієш… Вона просто неуважна, переплутала все, – виправдовувався Максим. – Я справді перепрошую, що поставив тобі те дурне запитання. Я не мав на увазі нічого поганого. Просто хвилювався за неї. Давай зустрінемося сьогодні ввечері, посидимо десь, вип’ємо кави, поспілкуємося. Я хочу все згладити.
– Ні, Максиме, – спокійно й твердо відповіла я. – Ми нікуди не підемо.
– Та чому? Я ж перед тобою вибачився! Сережки ж знайшлися!
– Справа не в сережках, Максиме, – мовила я, дивлячись у вікно на сірий міський пейзаж. – І справа навіть не в Олі. Справа в тому, як легко ти повірив у те, що я здатна на таке. Ти навіть не засумнівався. Ти просто зателефонував і спитав мене так, ніби це цілком нормально. Для тебе думка доньки, яка мене бачила один раз у житті, виявилася вагомішою за все, що було між нами.
– Оксано, ти перебільшуєш! Я просто перевіряв інформацію! – у його голосі знову з’явилися нотки роздратування . – Не роби з мухи слона!
– Я не роблю з мухи слона. Я просто зрозуміла, де моє місце у твоєму житті. І це місце мені не подобається. Не шукай мене більше і не телефонуй.
Я поклала слухавку й вимкнула телефон. На душі було порожньо й важко, але десь у глибині серця з’явилося чітке усвідомлення: краще дізнатися про справжнє ставлення до себе зараз, ніж витратити роки на людину, для якої ти завжди залишишся чужою. А ви як вважаєте?
