Ось таке мені заявила сестра, знаючи, як я хочу мати дітей і мені залишилося до сорока лише п’ять років, кількість спробу дуже невелика.
Якщо чесно, то я б продовжувала їй і надалі трохи допомагати. Хоча чоловік, як дізнався, скільки я витрачаю на племінниць, то за голову вхопився:
– Ти пів зарплати на них лишаєш, слухай, так не можна. Я не олігарх.
Він був правий, але я не могла припинити, адже з самого малку я няньчила племінниць і завжди їм щось смачненьке купувала, а тут як не купити форму чи портфель, модні навушники чи гарні скетч-буки?
Я тоді гроші не рахувала, адже ми з Василем одружилися і вирішили найперше пожити у своє задоволення. У нього вже все було – квартира і машина, тому ми витрачали кошти більше на відпочинок та на їжу.
І для мене видавалося неприпустимим, якщо я їм в дорогому ресторані, а вони їдять мівіну.
Те, що Віра не буде з тим своїм жити, то було зрозуміло одразу, але діти пішли одне за іншим і вона намагалася переконати чоловіка аби той поїхав на роботу. Але того все влаштовувало.
– В доброї господині на все вистачає, а тобі скільки не даси, то мало, – казав одне і те ж.
І через десять років сестра його й покинула, тому стало їй ще скрутніше. І я б допомагала їй більше, але ми вже з Василем стикнулися з тим, що дітей у нас отак просто не буде.
Потрібно дуже багато грошей аби мати бодай найменший шанс.
Ми вже робили кілька спроб і вони були невдалі, тому заощаджень вже не було. Прийшлося відмінити всі розваги і скоротити витрати на одяг, на харчуванні не економили, адже мені потрібне було збалансоване.
І ось в такий момент, коли мені прикро, коли мені треба допомога, якщо не матеріальна, то точно моральна, тут сестра приходить зі своїми важливими справами – з нею і її дітьми, мовляв, нащо стільки грошей витрачати на те, що й так не здійсниться, от краще б моїм дітям…
– Та ти би вже квартиру купила на ті гроші, що ви викинули, – каже сестра, – А діти що? То так тобі хочеться, бо не маєш, а як є, то вже голова лускає, як їх прогодувати. Як так треба тобі дітей, то бери моїх собі.
– Ти не розумієш, що я хочу свою дитину?
– Ти не розумієш. Що у мене складні часи? Дівчата ростуть, а я не маю звідки гроші взяти, вже у всіх позичила у кого могла. Батьки вже не хочуть помагати, і ще й ти мене підводиш.
– Віро, я дала вам більше, ніж мала, а тепер йди аби я не наговорила більше, ніж хотіла б.
І вона буркочучи пішла. Я їй не сказала, що це Василь принципово припинив таку мою благодійність, бо вважає, що Віра не правильно виховує доньок.
– Чому таким жінкам даються діти, а нам на?, – не раз мене запитував.
А що я можу на це відповісти?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
