Я стояла біля прасувальної дошки, обережно розправляючи складки на рожевій сукні. Христина крутилася перед великим дзеркалом у передпокої. Сьогодні в неї був відповідальний день — міський пісенний конкурс, до якого ми готувалися майже три місяці. Мої думки раз у раз поверталися до вчорашнього вечора, коли я ходила на батьківські збори до школи. Класний керівник довго говорила про мою доньку, хвалила її за успіхи в навчанні, за активну участь у житті класу, називала її гордістю школи. Мені було неймовірно приємно чути ці слова. Я дивилася на Христину і відчувала, як усередині все стискається від спогадів. Тепер, через роки, я розуміла, що одне моє рішення, прийняте під впливом сильних емоцій, змістило все наше життя в зовсім інше русло. Якби я тоді піддалася гніву, у мене зараз не було б ні цієї дівчинки, ні чоловіка.
Мої спогади повернулися у часи, коли я сама була молодою дівчиною. З Володимиром ми познайомилися в технікумі. Він одразу привернув мою увагу. Високий, підтягнутий, він завжди був у центрі компанії, дівчата часто озиралися йому вслід.
Я мріяла про нього, але перших кроків не робила, все чекала, що він зверне увагу на мене, адже я теж була дівка нівроку.
Все вирішилося на випускному вечорі. За годину до оголошення білого танцю до мене підійшла моя близька подруга Інна. Її обличчя було дуже серйозним, вона нервово стискала в руках край своєї сукні.
— Алло, мені треба тобі дещо сказати, — тихо промовила Інна, відводячи мене вбік, ближче до вікна. — Я більше не можу це приховувати. Я три роки закохана у Володю. Сьогодні, коли вечір закінчиться, я підійду до нього і все розкажу. Ми роз’їдемося по різних містах, і іншого шансу в мене не буде.
Я слухала її, і всередині в мене все похололо. Я зрозуміла, що можу втратити Володимира назавжди, якщо зараз нічого не зроблю. Мені стало страшно, що він відповість Інні взаємністю. Коли залунала мелодія для білого танцю, я не стала чекати. Я впевнено підійшла до Володимира, який стояв біля дверей разом із хлопцями.
— Потанцюємо? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно.
— З радістю, — посміхнувся він і повів мене до центру зали.
Ми рухалися в такт музиці. Він тримав мене за руку, поводився дуже ввічливо та стримано. Моє серце билося неймовірно швидко. Я розуміла, що час минає, і мені треба діяти, поки Інна не випередила мене.
— Володю, я маю тобі дещо сказати, — прошепотіла я, дивлячись йому в очі. — Я люблю тебе. Уже дуже давно, з нашого першого дня в технікумі.
Він раптово зупинився посеред зали. Його очі розширилися від подиву, а на обличчі з’явився помітний рум’янець. Він явно не очікував таких слів від мене.
– Що ти сказала, Алло? — перепитав він, пильно дивлячись на мене.
Я не відповіла, лише розвернулася, голосно засміялася, щоб приховати своє хвилювання, і швидко побігла до гурту дівчат. Весь залишок вечора Володимир не відходив від мене ні на крок. Ми танцювали майже кожен танець, а потім разом пішли зустрічати світанок на околицю міста, де річка огинала старий парк.
— Ти дивовижна, Алло, — говорив він, коли ми сіли на дерев’яну лаву під деревами. — Дякую, що сказала про свої почуття першою. Я так довго збирався з думками, вважав себе нерішучим. Я теж люблю тебе.
Наступного дня Інна довго плакала, коли ми зустрілися на подвір’ї гуртожитку.
— Навіщо ти так зі мною вчинила? — крізь сльози запитувала вона. — Я ж довірила тобі свій секрет, а ти просто використала це, щоб випередити мене. Це було нечесно.
— Я не могла інакше, Інно, — відповіла я тоді, відчуваючи провину, але не бажаючи відступати. — Я теж його люблю і не могла дозволити йому піти.
Після закінчення навчання Володимир почав часто приїздити до мене в село. Незабаром ми справили весілля, на яке зібралося пів села.
Минули роки. Ми жили спокійно, звели нову прибудову до будинку, але наше сімейне життя затьмарювало те, що у нас ніяк не з’являлися діти. Я часто ходила по лікарях, Володимир теж переживав, хоча намагався не показувати свого суму.
Невдовзі в нашому регіоні почалися проблеми з роботою, підприємство, де працював Володимир, закрили, і фінансове становище стало скрутним. Коли його знайомі запропонували поїхати на сезонні роботи зi збору врожаю, я погодилася, розуміючи, що нам потрібні кошти.
Чоловіки поїхали на кілька місяців. Робота була важкою, вони працювали з раннього ранку до вечора.
Коли Володимир повернувся додому, я одразу помітила зміни в його поведінці. Він став мовчазним, часто замислювався, уникав моїх запитань і виглядав дуже втомленим. Я вирішила не тиснути на нього, думала, що це через важку фізичну працю та відсутність постійного заробітку.
Перед подією, яка змінила все, мені наснився дивний сон. Я бачила Володимира, який стояв посеред старого будівельного майданчика, навколо все тріщало, і якась стіна почала падати прямо на нього. Я намагалася підбігти, протягнути йому руку, але не встигала. Весь день після цього сну я не могла знайти собі місця, серце буквально стискалося від тривоги. Мої передчуття справдилися, коли ввечері на наше подвір’я зайшов наш сусід, який їздив разом із Володимиром на підробіток з розбору старої колгоспної будівлі.
— Алло, сталося нещастя, — тихим голосом сказав сусід, тримаючи в руках шапку. — На Володимира впала дерев’яна балка. Його відвезли до лікарні.
Я одразу поїхала до лікарні. Наступні місяці перетворилися на суцільну боротьбу. Ми відвідували різних фахівців, консультувалися в обласному центрі, але покращення не наставало. Володимир лежав нерухомо, він падав духом, хоч його стан був стабільним.
— Не треба витрачати гроші на ці поїздки, Алло, — говорив він мені, відвертаючись до стіни. — Я відчуваю, що ніколи не зможу стати на ноги. Я просто став для тебе тягарем. Покинь мене, так буде краще для всіх.
— Не говори дурниць, — відповідала я, поправляючи йому ковдру. — Ми будемо намагатися далі, вихід обов’язково знайдеться.
Одного дня, коли Володимир знову перебував у міській лікарні через загострення загального стану, поштарка принесла рекомендований лист на його ім’я. Конверт був без зворотньої адреси, лише вказано область — Херсонська. Я довго тримала його в руках, а потім вирішила відкрити.
Лист написала жінка. Вона повідомляла, що в мого чоловіка був роман з її донькою. Тетяни не стало після важкої хвороби, і в неї залишилася донька Христина, якій зараз чотири роки. Марія Миколаївна сама ледве пересувалася по хаті через вік і не могла доглядати за дитиною. Вона просила Володимира забрати дівчинку, інакше її віддадуть до державного сиротинця.
Я сиділа на кухні, тримаючи цей аркуш паперу, і відчувала, як усередині мене все перевертається. Мій чоловік зрадив мене, у нього є дитина від іншої жінки, а я зараз повинна вирішувати долю цієї дівчинки. Почуття образи та гніву душили мене. Я хотіла порвати лист і вдати, що нічого не знаю. Але перед очима стояв образ маленької чотирирічної дитини, яка залишилася зовсім одна.
Я пішла до своєї сусідки Надії, яка завжди допомагала мені порадою в скрутні часи. Ми сіли за стіл, я показала їй лист. Надія довго мовчала, перечитуючи рядки.
— Що мені робити, Надіє? — запитала я, витираючи сльози. — Це ж чужа дитина, плід його зради. Як я можу прийняти її?
— Дитина ні в чому не винна, Алло, — тихо але твердо сказала Надія. — Вона не обирала, у кого і де народитися. Володимир зараз у лікарні, він нічого не може зробити. Якщо ти не поїдеш, дівчинка опиниться в дитячому будинку. Ти зможеш жити з цим знанням?
Я послухала її. Поїздка була важкою. Коли я приїхала до селища, Марія Миколаївна зустріла мене насторожено. Вона була дуже слабкою, сиділа в кріслі і ледве говорила. Христина ховалася за її спиною, розглядаючи мене своїми великими синіми очима. Вона була дивовижно схожа на Володимира — такі ж риси обличчя, такий же погляд. Моє серце розтануло в ту ж мить, коли я її побачила.
Оформлення документів зайняло багато часу. Мені довелося звернутися до юриста, який допоміг скласти правильні заяви. Зрештою, я забрала Христину і привезла її додому.
Володимиру я нічого не казала по телефону, лише зазначила, що маю багато справ по господарству і трохи застудилася, тому не можу часто приходити.
— Алло, нам треба серйозно поговорити, коли ти прийдеш, — сказав він під час чергового дзвінка. — Мені важко про це говорити, але я більше не можу приховувати одну річ. Це мучить мене.
— Я теж маю для тебе новину, — відповіла я. — Завтра я прийду до тебе в палату, і ми все обговоримо.
Христина звикала до нового дому дивовижно швидко. Вона була спокійною дівчинкою, не вередувала, слухняно їла те, що я готувала, і постійно ходила за мною по хаті.
— Ти моя нова мама? — запитала вона мене другого дня, коли ми разом складали її речі у шафу. — Бабуся казала, що моя перша мама пішла на небо і більше не прийде. Ти ж не підеш?
— Не піду, Христинко, — відповіла я, обіймаючи її за маленькі плечі. — Тепер ми будемо разом.
Наступного ранку я вдягла Христину в нову яскраву сукню і ми пішли до лікарні. Я не знала, як відреагує Володимир, як поведеться дівчинка. Я зупинилася перед дверима палати, зробила глибокий вдих і штовхнула двері, пропустивши дитину вперед.
Володимир лежав на ліжку, дивлячись у вікно. Почувши шарудіння, він повернув голову і завмер. Його погляд перемістився з мене на маленьку дівчинку, яка несміливо зробила кілька кроків до його ліжка.
— Хто це, Алло? — ледь чутно промовив він, і його голос затремтів.
— Це Христина, Володю, — сказала я, підходячи ближче і кладучи руку на плече дівчинки. — Твоя донька. Наша донька. Я все знаю, я прочитала лист від Марії Миколаївни і з’їздила за нею. Тепер ми будемо жити разом. Ти повинен боротися, чуєш? Тобі є заради кого одужувати.
Христина підійшла впритул до ліжка і протягнула свою маленьку долоню до його руки. Володимир обережно взяв її пальці у свої великі долоні, і я побачила, як на його очах з’явилися сльози. На його обличчі вперше за багато місяців з’явився вираз зосередженості та рішучості.
— Мамо, а чому тато лежить і не встає? — запитала Христина, повертаючись до мене.
— Тато просто трохи втомився, але він скоро почне робити вправи і обов’язково встане, — відповіла я, дивлячись на чоловіка.
— Я буду старатися, Христинко, — тихо сказав Володимир, міцно тримаючи її за руку. — Обов’язково буду.
Я повернулася до реальності, коли Христина смикнула мене за рукав. Рожева сукня була ідеально випрасувана, стрічка у волоссі трималася рівно.
— Мамо, ми вже запізнюємося на автобус, — сказала вона, підстрибуючи на місці від нетерпіння.
— Уже йдемо, бери свої туфлі, — відповіла я, вимикаючи праску з розетки.
З кімнати почувся шурхіт. Володимир, спираючись на милиці, повільно вийшов у передпокій. Його рухи все ще були невпевненими, лікування просувалося повільно, але він уже міг самостійно пересуватися по будинку. Він подивився на Христину, яка крутилася перед ним, демонструючи своє вбрання.
— Ти справжня красуня сьогодні, — сказав він, посміхаючись. — Співай голосно, щоб усі чули.
— Я буду дуже старатися, тату, — відповіла вона і підбігла, щоб обійняти його.
Я дивилася на них і згадувала всі ті важкі дні, коли мені хотілося все кинути і піти. Зараз, коли я бачила їх разом, я розуміла, що рішення прийняти цю дитину було єдино правильним. Ми пройшли через важкі випробування, образи і розчарування, але змогли зберегти нашу родину.
— Успіху вам, я чекатиму на вас із перемогою, — сказав він, зачиняючи за нами двері.
Ми вийшли на вулицю. Сонце світило яскраво, день обіцяв бути теплим. Христина бігла трохи попереду, тримаючи в руках маленький букет квітів, який вона зірвала біля ганку. Я йшла слідом, спостерігаючи за її легкими рухами, і думала про те, що попереду на нас чекає ще багато роботи, репетицій, поїздок до лікарів, але зараз усе це здавалося звичними побутовими справами, з якими ми обов’язково впораємося разом.
