Я прокинулася від різкого гуркоту дверей, все тріпотіло від несподіванки. Ще не розплющивши очей, я знала: це чоловік, як завжди, пішов, не попрощавшись.
Але того ранку щось у мені змінилося. Зазвичай я гнала геть тривожні думки, ховаючи їх за буденними справами, але цього разу вони не відступали.
Я відчувала, що за фасадом нашого шлюбу ховається щось, чого я ще не бачила, але вже передчувала. Ця інтрига, ця невідома правда, що гніздилася в тиші наших вечорів, кликала мене розгадати її.
Я ще не знала, що попереду мене чекає зрада, яка переверне моє життя, але саме в той момент я вирішила: настав час брати долю у свої руки.
Я більше не могла бути лише пасажиром у власній історії. Це був початок кінця — і водночас початок нового шляху, де я нарешті стану собою.
Того буденного дня я прокинулася о пів на сьому ранку від гучного клацання вхідних дверей. Мій чоловік, Олег, як завжди, пішов на роботу, не сказавши ні слова.
Перевернувшись на інший бік, я сховала обличчя в подушку, намагаючись повернути сон, але думки не давали спокою. Вони знову кружляли навколо цифр: скільки ще треба накопичити, щоб вирватися з цієї орендованої квартири й нарешті почати жити по-справжньому.
За три роки шлюбу я звикла до мовчання Олега. До того, як він постійно сидить у телефоні за вечерею. До того, що він жодного разу не запитав: «Як минув твій день?».
Я звикла так, що майже перестала це помічати. Працювала бухгалтеркою в будівельній фірмі, відкладала кожну гривню, мріяла про власний куточок.
Наша орендована двокімнатна квартира давно перестала бути домом — стіни надто тонкі, господиня надто настирлива, а плата за оренду непомірна.
— Скоро переїдемо, — казала я Олегу, показуючи оголошення на телефоні. — Ще пів року, і вистачить на перший внесок.
Олег кивав, не відриваючи очей від екрана, і бурмотів щось невиразне. Він працював водієм у логістичній компанії, заробляв непогано, але на спільні цілі витрачав неохоче. Його гроші йшли на посиденьки з друзями, бензин для улюбленої машини.
Я не скаржилася. Після того, як зрозуміла, що Олег усе одно мене не чує, я взагалі перестала ділитися почуттями. Просто відкладала гроші, планувала, обирала варіанти. На вихідних їздила дивитися квартири, фотографувала, порівнювала ціни. Олег ніколи не їздив зі мною.
— Ти краще розберешся, — відмахувався він. — Що вибереш, те й візьмемо.
Той лютневий день почався як завжди. Я сиділа в офісі, зводила баланс за минулий місяць, коли задзвонив телефон Олега. Він забув його вдома — лежав на кухні біля недоїденого бутерброда. Я не хотіла брати слухавку, але дзвінки повторювалися. На екрані світилося ім’я «Сергій».
Я знала Сергія — друг Олега зі шкільних часів, нині працює десь у торгівлі. Високий, худорлявий, із постійною насмішкою в очах. За весь шлюб бачилася з ним лише кілька разів, але запам’ятала його жарти, які смішні були лише йому та Олегу.
— Привіт, це я, — відповіла я, почувши голос. — Олег забув телефон удома. Щось важливе?
— Привіт! Нічого особливого, просто цікаво, як там із квартирою? Казав, що плануєте купувати.
— Так, до літа сподіваємося, — відповіла я. — А що сталося?
— Та нічого, просто цікаво. Він такий задоволений, наче виграв щось.
Щось у тоні Сергія змусило мене насторожитися, але я не стала розпитувати. Ми попрощалися, і я поклала слухавку. А ввечері, коли Олег повернувся, віддала йому телефон.
— Сергій дзвонив, питав про квартиру, — сказала я.
Олег швидко глянув на екран і промовчав. Лише обличчя його стало напруженим.
— Вечеряти будеш? — запитала я.
— Не хочу, — буркнув він і пішов до кімнати.
Я знизала плечима. За три роки я вже навчилася не дивуватися його настроям. Але за тиждень сталося те, що змінило все.
Олег знову забув телефон удома, але цього разу я не стала відповідати на дзвінки. Просто вимкнула звук і забула. А ввечері, коли він запитав, чи хтось дзвонив, я збрехала: «Ні, ніхто».
Олег насупився, узяв телефон і пішов до ванної. Я чула, як він тихо розмовляє з кимось, але слів не розібрала. Коли вийшов, виглядав похмуро.
— Завтра затримаюся, — сказав він. — Важливий вантаж, можу до ночі.
Я кивнула. Мені вже було байдуже.
Наступного дня Олег пішов, як завжди, але за пів години повернувся — забув документи. Я була в душі, почула, як він гарячково щось шукав у кімнаті, а потім знову грюкнув дверима й пішов.
Вийшовши з ванної, я побачила його телефон на підлозі. Мабуть, випав із кишені, поки він копирсався в паперах. Я підняла його, щоб покласти на стіл, але помітила, що екран не заблокований. На ньому горіли кілька непрочитаних повідомлень від Сергія.
Я не збиралася читати. Справді. Хотіла просто покласти телефон назад і чекати. Але погляд сам ковзнув по екрану. Перші рядки мене зачепили:
«Ти впевнений, що все вийде? Щоб потім не було сюрпризів.»
Я прочитала їхню переписку і зрозуміла все. Мій чоловік з Сергієм планували відкрити власний автосервіс. На квартиру ми збирали у шлюбі, тож після розлучення все ділитимемо навпіл. Гроші з’являться. Я відклала телефон тремтячими руками. У голові гуділо, перед очима все пливло.
Три роки.
Три роки я будувала майбутнє з людиною, яка чекала моменту, щоб мене покинути. Три роки відкладала своє життя на потім відмовляла собі у всьому, заради спільного життя, а він планував, як буде будувати своє, окреме від мене життя.
Я повільно сіла на диван, намагаючись опанувати себе. Скоро мав повернутися Олег — за телефоном. Треба було вирішувати, що робити. Але що саме — я ще не знала.
Я швидко сфотографувала найважливіші повідомлення на свій телефон, акуратно поклала його назад і сіла чекати.
Олег повернувся хвилин за двадцять, роздратований і неуважний.
— Де мій телефон? — запитав він без привітання.
— Випав, лежав на підлозі, — спокійно відповіла я.
Олег схопив пристрій, пробіг очима по екрану й трохи розслабився.
— Гаразд, я пішов. Повернуся пізно.
— Добре, — сказала я.
Коли двері зачинилися, я нарешті дала волю сльозам.
Але плакала недовго. Сльози швидко висохли, поступившись місцем холодній рішучості. Мене зрадили, але тепер я мала козирі. І я не збиралася дозволити будь-кому розпоряджатися моїм життям.
Я взяла телефон і почала шукати інформацію. Читала статті. До обіду я знала більше, ніж за весь час шлюбу.
Увечері Олег повернувся пізно, як і обіцяв. Я зустріла його теплою усмішкою й накритим столом.
— Як минув день? — запитала я, наливаючи йому чай.
— Нормально, — буркнув він, не дивлячись на мене. — А в тебе?
— Усе добре. До речі, сьогодні розмовляла з ріелтором. Він радить поспішати з купівлею. адже ціни ростуть.
Кілька днів поспіль я обережно готувалася: говорила про зустріч із хорошим юристом, про те, як важливо все зробити правильно й офіційно. Олег кивав, але я помічала, як він напружується щоразу, коли я згадувала документи.
А потім сталося те, чого я не чекала.
Одного суботнього ранку Олег заявив, що їде до батьків у область.
— Мама просила допомогти з дачею, — сказав він. — Повернуся ввечері.
Я кивнула й провела його до дверей. А за годину до мене приїхала Олена — моя старша сестра, прямолінійна й рішуча. Вона ніколи не приховувала свого ставлення до Олега, називаючи його «холодним», «байдужим» і дивуючись, навіщо мені такий чоловік.
— Ти якась бліда, — помітила Олена, переступивши поріг. — Щось сталося?
— Просто втомилася, — відповіла я.
— Від чого втомилася?
Зазвичай я заступалася за чоловіка, але цього разу не змогла. Натомість виклала перед сестрою все: переписку, плани Олега.
Олена слухала уважно, лише її погляд ставав дедалі суворішим.
— І що ти тепер робитимеш?
— Не знаю, — чесно зізналася я. — Ще думаю.
— А думати тут не треба, — різко сказала Олена. — Треба бути швидшою за нього. Ти що, досі його жалієш? Він три роки він будував свої плани у тебе за спиною, а ти його жалієш?
Я мовчала. Жаліла не його, а ті роки, що ми прожили разом. Може, між нами й не було кохання, але був якийсь устрій, звичка, навіть ілюзія сім’ї.
— Послухай мене, — Олена взяла мене за руки. — Ти добра. Занадто добра. Але зараз треба бути не добрячкою, а розумницею.
У понеділок я взяла відгул і поїхала до спеціаліста, якого порадила мені сестра. Жінка вислухала мене і я побачила, як її очі засвітились азартом.
— Я вам допоможу, навіть копійки не візьму бо надто цікавий випадок. Дозвольте зробити його публічним. Тут прямо класика. Не хвилюйтесь, все ваше залишиться при вас.
Наступного дня я поїхала дивитися квартиру, яку давно приглядала. Однокімнатна, у новому будинку, із зручним плануванням. Продавці були готові поспішити за невелику знижку.
Я домовилася про зустріч на вихідні й привезла Олега подивитися.
— Нормальна, — коротко сказав він, оглянувши кімнати. — Бери.
— Може, двокімнатну пошукати? — здивувалася я.
— Навіщо? — знизав плечима він. — Нам і цієї вистачить. Аби своя дах над головою.
Тепер я розуміла, чому він так поспішає.
У понеділок за сніданком Олег раптом сказав:
— Нам треба поговорити.
Світ мені закрутився.
— Про що? — запитала я.
— Про нас. Про наші стосунки.
Він говорив довго, невиразно, про те, що «ми почали розходитися», що «в кожного свої цілі», що «він почувається обмеженим». Я кивала, а всередині кипіло. Не тому, що він хоче піти — я була до цього готова. А від лицемірства його слів.
— Я думаю, нам краще розійтися, — сказав Олег. — По-доброму, без сцен. Ти ж розумієш, що між нами давно нічого немає?
— Розумію, — тихо відповіла я.
— Чудово, — з полегшенням видихнув він. — Сьогодні ж подам заяву в РАЦС. Квартиру, думаю, поділимо порівну. Не проти?
— Не проти, — кивнула я.
Олег здивовано подивився на мене. Він явно чекав іншого, докорів, благань залишитися. Але не отримав нічого.
— Справді? — перепитав він.
— Справді. Якщо тобі це потрібно — давай розлучимося.
— Добре, — сказав Олег. — Тоді я пішов.
Коли за ним зачинилися двері, я взяла телефон і набрала юристку.
— Він почав, — коротко сказала я.
— Чудово, — відгукнулася вона. — Ви готові до наступного кроку?
— Готова.
Розлучення було довгим і гучним. Олег був і сам не радий, що все те затіяв. Ми розлучились таки і кожен залишився при своєму, дякую пані, яка взялась за мою справу.
Ту квартиру я продала і взяла в кредит трикімнатну у хорошому районі. Не тому, що мені було мало місця, а тому, що я хотіла жити краще і мати велику сім’ю.
Дечому Олег мене таки навчив: яким би щирим не здавалось кохання, а документи завжди повинні бути в повному порядку. І ще одне золоте правило: довіряй, але не забувай перевіряти.
Головна картинка ілюстративна.
