Я якраз перебирала на столі старі квитанції, коли Ілона забігла в хату. Вона навіть куртку не зняла, так і стояла в коридорі, важко дихаючи, наче бігла від самої зупинки. Щоки червоні, очі блищать, а з кишені вже витягує руку.
— Мамо, дивись, — вона піднесла пальця прямо мені до обличчя. — Дмитро мені пропозицію зробив.
На її тонкому пальці сиділо тоненьке золоте кільце. Звичайне, без великих каменів, але для нашої родини це була подія. Я за своє життя дорожчих речей за срібні сережки, які мені колись подарувала покійна тітка, в руках не тримала.
Звідки в мене гроші? Зарплата в місцевої амбулаторії — самі знаєте, які там копійки. Весь бюджет розписаний на місяць вперед: комуналка, продукти, Ілоні на навчання, трохи на «подушку безпеки». Все.
Я подивилася на цей перстеник і в мене всередині щось стислося. Якийсь неприємний клубок підкотився до горла, хоча треба було б радіти.
— А його батьки в курсі? — запитала я, не підводячись зі стільця й продовжуючи крутити в руках ручку. — Вони знають, що він тобі це подарував?
Ілона відразу згасла, опустила руку й знизала плечима.
— Не знаю. Ми про це не говорили. Він просто сказав, що любить, і все. Яка різниця, що вони скажуть?
— Велика різниця, доню, — зітхнула я, відкладаючи папери вбік. — Тобі з цим жити, а не просто гуляти вечорами.
Я згадала свій власний виїзд у місто двадцять років тому. Тоді я теж думала, що весь світ крутиться навколо мене. Після закінчення економічного поїхала за розподілом у великий районний центр.
Сама, без жодної підтримки. А через рік повернулася назад у село, тримаючи на руках тримісячну Ілону і дві великі сумки з дитячими речами.
Село тоді гуділо, як вулик. Кожен вважав за потрібне зазирнути через мій паркан. Сусідка зліва, Віра, спеціально тричі на день ходила повз наші вікна з порожніми відрами, щоб просто подивитися, чи не приїхав хтось до мене. Навіть у магазині, коли я купувала дитяче харчування чи крупу, за спиною шепотілися. Казали, що мене заманив якийсь приїжджий, що я сама винна, бо треба було думати головою, коли в місто їхала. Дехто дивувався, чому я не вирішила це питання раніше, до того як дитина з’явилася, адже зараз стільки можливостей. Але я нікого не слухала. Зачиняла хвіртку на засув, вмикала телевізор голосніше і просто колихала доньку.
Ілона росла спокійною, помітною дівчинкою. Усі в селі з часом почали помічати, що вона зовсім не схожа на мою рідню. У нас у роду всі кремезні, кругловиді, з простими голосами. А Ілона — тоненька, з високим лобом і таким чистим, сильним голосом, що коли вона співала на шкільних святах, у залі всі затихали. Баба моя ніколи не співала, дідо мав глухий голос, я взагалі тільки під ніс собі щось мурликала, коли прибирала. Люди знову почали будувати здогадки.
Казали, що я точно з якимось артистом зв’язалася, коли в місті жила, або з музикантом із будинку культури.
Коли Ілона закінчила школу, всі думали, що вона поїде в інститут культури. А вона раптом забрала документи і подала на економічний, та ще й на державне місце пройшла, сама, без жодних репетиторів, на яких у нас просто не було грошей. Отут місцевих пліткарок наче пересмикнуло. Почали говорити, що без батьківських грошей там не обійшлося, що якийсь таємний покровитель платить за її оренду квартири і купує їй дорогі підручники. Я на ті питання на роботі, коли відомості заповнювала, нічого не відповідала. Просто мовчала або переводила розмову на інше.
У суботу вранці, коли Ілона ще була в місті на парах, у мене на подвір’ї забряжчала клямка. Я якраз мила підлогу в сінях, почула важкі кроки. На поріг ступила Світлана Василівна — мати Дмитра. Вона в нас у селі жінка авторитетна, сорок років у школі викладає молодші класи, вважає себе першою інтелігенткою на три райони.
Вона навіть не роззулася, зупинилася прямо на мокрому лінолеумі, підібгавши губи.
— Ну що, Олесю, прийшла я з тобою поговорити, — голос у неї був сухий, повчальний, як на уроці. — Ти взагалі дивишся, що твоя дочка робить? Вона моєму Дмитру голову забила так, що він про навчання забув.
— Світлано Василівно, ви б хоч пройшли до кімнати, чого на порозі стояти, — я спробувала поставити відро в куток.
— Не треба мені твоїх кімнат, — відрізала вона, сильніше стискаючи в руках чорну шкіряну сумку. — Я коротко скажу. Мій син з нормальної, поважаної родини. У нас усі з вищою освітою, дід був головою колгоспу, ми хату триповерхову збудували. І невістка нам потрібна така, щоб ми не соромилися її людям показати. А не дівка без роду і племені, про батька якої досі все село гадає. Ти хоч сама знаєш, від кого її привела?
Мені всередині все закипіло, пальці міцно стиснули ганчірку, аж нігті побіліли. Я згадала, як ця сама Світлана Василівна в третьому класі ставила Ілоні гарні оцінки, хвалила на батьківських зборах, казала, яка слухняна й вихована дитина росте. А тепер вона стоїть у моїх сінях і називає мою дочку?
— Вона в мене вчиться, сама всього досягає, ні в кого нічого не просить, — тихо, але твердо сказала я.
— Знаємо ми, як вона вчиться і хто там їй допомагає, — фиркнула вчителька. — Коротше так. Нехай Дмитра лишить у спокої. Вони не пара. Він знайде собі дівчину з нашого кола, з нормальними батьками. А ви сидіть на своєму місці й не лізьте, куди не треба.
Вона повернулася, різко відчинила двері й так грюкнула хвірткою, що аж паркан затремтів. Я так і залишилася стояти посеред сіней з мокрою ганчіркою. Перед очима все пливло від образи.
Коли Ілона приїхала ввечері, вона відразу помітила, що я сама не своя. Я довго не хотіла говорити, крутилася біля плити, переставляла чайник з місця на місце. Але потім не витримала і розповіла все, як є, без прикрас, кожне слово Світлани Василівни.
Ілона вислухала мене мовчки. Далі підійшла до столу, повільно зняла з пальця те золоте кільце, поклала його на край серванта біля дзеркала.
— Повернеш Дмитру, коли побачиш, — сказала вона глухим голосом. — Я більше з ним зустрічатися не буду.
Тієї ночі ми довго не спали. Годинник у коридорі пробив уже другу, а ми все сиділи на кухні. Я заварила міцний чай, ми поставили на стіл тарілку з печивом, але ніхто до нього не торкався. Я зрозуміла, що час прийшов. Ілоні вже двадцять один рік, вона доросла, і приховувати далі не було сенсу.
— Ти часто запитувала про Павла Андрійовича, — почала я, дивлячись на гарячу пару, що піднімалася від чашки. — Ну, того, якого я тобі називала нашим дальнім родичем з міста. Який тобі гроші на картку щомісяця скидає і з гуртожитком допомагав влаштуватися.
— Ну так, — Ілона підняла на мене очі. — Він завжди такий ввічливий, коли дзвонить. Завжди запитує, як у тебе справи, чи не потрібно чогось для дому.
— Він твій батько, Ілоно, — сказала я напряму, без зайвих підготовок.
Вона навіть не поворухнулася, тільки пальці на чашці сильніше стиснула.
— Ми познайомилися, коли я тільки приїхала в місто. Нас на фірмі розподілили в один відділ. Він був старший, дуже грамотний, з відомої міської родини. Батьки в нього великі керівники. Він мені спочатку не казав, що одружений. Ну, а я, дурна, вірила всьому. Коли дізналася, що у нас буде дитина, прийшла до нього. Він вислухав, зблід, сказав, що розлучитися не може, бо там родина, зв’язки батьків, кар’єра. Але дуже просив мене не робити дурниць, зберегти малюка. Обіцяв, що ніколи нас не покине і буде допомагати всім, чим зможе.
— І ти просто поїхала? — тихо запитала Ілона.
— Поїхала. Мені гордість не дозволяла там залишатися і скандали влаштовувати. Повернулася до матері в село. Він своє слово стримав. Гроші передавав постійно, спочатку через знайомих, тепер ось тобі на картку перераховує. Ти ж знаєш, у нього в тому шлюбі дітей так і не з’явилося. Ти його єдина дочка. Він тому й стежить за кожним твоїм кроком, переживає.
Ілона довго мовчала, дивилася у вікно, де на подвір’ї в темряві горів один ліхтар. Потім зробила ковток уже холодного чаю.
— Добре, що ти розповіла, — сказала вона. — Мені тепер легше. А Світлана Василівна нехай при своїх інтересах залишається.
Дмитро після того випадку наш бік навіть не дивився. Я кілька разів бачила його на вулиці біля магазину. Раніше він завжди підбігав, вітався, допомагав сумку важку піднести. А тепер, як тільки помічав мене, відразу повертався в інший бік або вдавав, що розмовляє по телефону. Один раз я підійшла ближче, хотіла віддати перстень, який так і лежав в мене в кишені.
— Дмитре, зачекай, — гукнула я його біля пошти.
Він зупинився, але очі в землю вп’яв, наче його силою тримають.
— На, забери. Ілона просила передати, — я простягнула йому пакуночок.
— Вона навіть поговорити зі мною не захотіла? — буркнув він, ховаючи коробку в кишеню джинсів.
— А ти сам цього хотів? — запитала я, дивлячись на його похмуре обличчя.
Він нічого не відповів, просто розвернувся і пішов швидким кроком у бік своєї вулиці.
Пройшло пів року. Настала осінь, листя на деревах уже майже все осипалося, дні стали короткими й сірими. Ілона перед вихідними зателефонувала мені, голос у неї був зовсім інший — легкий, веселий, як колись у школі.
— Мамо, я в суботу приїду не сама. Хочу тебе з Денисом познайомити. Ми вже пару місяців зустрічаємося.
— З Денисом? — перепитала я, витираючи руки об фартух. — А хто він, звідки?
— Він у місті працює в будівельній компанії, менеджер. До речі, він уже знайомий з Павлом Андрійовичем. Вони випадково перетиналися по роботі, і батько сказав, що Денис — серйозний чоловік, на нього можна покластися.
У суботу близько полудня біля мого паркану зупинилася сіра машина. Я якраз дивилася через кухонне вікно. З машини вийшов високий хлопець у куртці, швиденько оббіг авто і відкрив двері Ілоні. Вона вийшла, посміхаючись, тримаючи в руках невеликий пакунок із тортом. Вони йшли до хати під руку, про щось тихо розмовляючи.
Сусідка моя, Віра, яка в цей момент якраз згрібала сухе листя біля свого паркану, так і завмерла з граблями в руках. Вона навіть рот відкрила, розглядаючи гостя, його машину та як він обережно тримає Ілону під лікоть.
Звістка про те, що до Ілони приїхав міський кавалер на хорошій машині, облетіла наше село швидше, ніж поштарка рознесла газети. Вже за годину до мене почали заходити люди, яким терміново знадобилося щось позичити чи віддати.
— Олесю, а що то за хлопець до вас приїхав? — наче між іншим запитала бухгалтерка з сільради, коли я шукала їй цукру. — Такий нівроку, видно, що гроші має.
— Знайомий Ілони, з міста, — коротко відповіла я, не заглиблюючись у деталі.
У неділю молоді вирішили пройтися до Ілониної хресної, яка живе на іншому кінці села. А шлях туди якраз пролягає повз велику триповерхову хату Світлани Василівни.
Я залишилася вдома, готувала обід на вечір. Коли Ілона повернулася, я помітила, що вона якась задумлива.
— Щось сталося по дорозі? — запитала я, розкладаючи тарілки.
— Та так, — знизала вона плечима, сідаючи за стіл. — Світлану Василівну бачили біля її двору. Вона там на всю вулицю кричала на свою нову невістку. Дмитро ж привів якусь жінку з сусіднього району, старшу за нього. Світлана
Василівна тепер сама не своя, з хати майже не виходить, тільки свариться з нею щодня.
— А Дмитро як? — поцікавилася я.
— Та як… Вийшов на ґанок, коли ми йшли. Пом’ятий якийсь, у старому спортивному костюмі, неголений. Я його навіть не одразу впізнала. Подивився на Дениса, потім на мене, розвернувся і зайшов назад у хату. Світлана Василівна теж побачила нас, хотіла щось сказати, мабуть, «добрий день» вичавити, але так і застигла біля хвіртки. Ми просто пройшли повз.
У понеділок зранку в сільраді був справжній аврал. Народу зібралося стільки, наче в нас безкоштовно щось видавали.
Усі стояли в коридорі, тулилися до стін, обговорювали останні події. Наша сільрада — це ж центр усіх новин.
До мого столу підійшла Марта, яка живе через дві хати від Дмитра.
— Олесю, дай мені довідку на субсидію, — голосно сказала вона, щоб чули всі присутні. — І слухай, твій майбутній зять — це щось. Моя кума бачила, як вони з Ілоною від хресної йшли. Такий ввічливий, з кожним привітався, сумку допоміг піднести якійсь бабці біля магазину. Не те що деякі наші місцеві.
— Дякую, Марто, ось твоя довідка, — я спробувала закрити тему.
— Та ти почекай, ти ж головного не знаєш, — зашепотіла вона ближче. — У Дмитра ж учора ввечері такий скандал був, що сусіди хотіли дільничного викликати. Він там усе приладдя на кухні перебив. Кричав на матір, що вона йому життя зламала, що через її гонор він тепер має жити невідомо з ким. Світлана Василівна бідна бігала по подвір’ю, за серце трималася. Оце їй доля повернула за те, як вона дівчат у селі перебирала та брудом поливала. Тепер має невістку, яка їй слова сказати не дає.
Я поклала папку на полицю, подивилася на Марту, яка все ще чекала моєї реакції.
— Наступний у черзі, підходьте, — спокійно сказала я.
Я знаю, що таке бути приказкою селі, тому не хочу таке заохочувати, навіть, якщо людина на це заслужила. А як би ви вчинили на моєму місці?
