Юстина відміряла сипучий цукор у паперовий кульок, пересипала спритними рухами, а потім ставила його на вагу з мідними шальками. Поруч, на дерев’яному ослоні, сиділа її мала донька Люба. Дівчинка тихо перебирала кольорові ґудзики в металевій коробці з-під печива.
— Юстино, а ти на Спаса теж виходитимеш? — запитала літня жінка в темній хустці, складаючи у полотняну торбу покупки. — Усі люди до церкви з кошиками йдуть, з яблуками та грушами, а ти знову на зміну?
Юстина зав’язала вузол на мотузці, якою обмотувала пакунок, і підвела очі.
— Виходжу, бабо Насте. У мене робоча зміна. Мене просили замінити, я й погодилася. Хтось має людям хліб продавати, коли всі на службі стоять.
Жінка похитала головою, взяла свою торбу і рушила до виходу, бурмочучи собі під ніс:
— Дивна якась, їй-богу. Ні свята в неї, ні неділі. Ніколи в церкві її не видно. Тільки й знає, що з ранку до ночі в магазині стирчати.
Юстина нічого не відповіла. Вона повернулася до стелажів із томатною пастою та олією, аби переставити банки рівніше. Вона звикла до таких слів. У селі її давно так називали. Поміж собою казали, що Юстина не визнає ні релігії, ні традицій, бо на кожне велике свято — чи то Різдво, чи Великдень, чи Трійця — вона замикала свою хату і кудись зникала.
Насправді ж Юстина ростила Любу сама. Батька дитини ніхто в селі не знав. Коли вона повернулася з міста з немовлям на руках, на всі запитання відповідала коротко: сама виховаю. Ні сліз, ні скарг від неї ніхто не чув. Батьків її не стало рано, залишили стару похилену хату-мазанку з потрісканою черепицею.
Пополудні до магазину зайшла сусідка Параска. Вона тримала за руку свого онука і довго розглядала полиці, хоча прийшла лише по сіль.
— Юстино, а я чула, ти цеглу замовляла? — ніби між іншим запитала Параска, викладаючи дрібні монети на дерев’яну тарілочку.
— Замовляла, — спокійно відповіла Юстина. — Привезуть у п’ятницю.
— Та ти що? І цемент?
— І цемент.
Параска спиралася ліктями про лічильник і підсунулася ближче.
— І звідки ж у тебе такі гроші, Юстино? Сама дитину ростиш, на один оклад продавчині живеш. Тут люди з чоловіками роками назбирати не можуть.
Юстина зсунула брови, але голосу не підвищила. Вона взяла ганчірку і почала ретельно витирати й без того чисту стільницю.
— Збирала, от і маю. Мало їм, мало сплю.
— Та годі тобі, — хмикнула сусідка. — Збирала вона. Тут у селі люди різне балакають. Кажуть, той батько Любин із міста гроші тобі передає. Багатий, мабуть, якийсь. Чоловік із статками. Бо як це так — звичайна продавчиня хату з нуля зводити почала? Чим ти його так зачепила, така непримітна? Ні краси особливої, ні статків. А він тобі й на цеглу, й на дерево дає.
Юстина зупинила руку з ганчіркою. Пальці міцно стиснули вологу тканину. У грудях ніби щось стиснулося, дихати стало важко. Сльози підступили так швидко, що очі запекли, але вона змусила себе дивитися просто перед собою, аби Параска не помітила її слабкості. Вона думала про свої важкі зміни, про те, як після зміни в магазині йшла розвантажувати машини з товаром на складі, як ночами шила на замовлення постільну білизну, як берегла кожну копійку і не купувала собі навіть нового взуття по п’ять років.
— Ви свою сіль заберете, бабо Параско, чи мені назад на полицю поставити? — тихо, але твердо мовила Юстина.
— Та беру, беру, чого ти одразу їжачишся, — буркнула Параска, забираючи пакунок. — Людям же цікаво.
Коли за сусідкою зачинилися двері, Юстина спиралася на стіл і важко зітхнула. Вона подивилася на Любу, яка досі гралася ґудзиками, не звертаючи уваги на дорослі розмови.
Увечері, коли вони поверталися додому вузькою стежкою через спорожнілі городи, Юстина тримала доньку за руку. Її думки знову поверталися до сьогоднішньої розмови. Чому людям простіше повірити в якогось таємничого багатія, ніж у її власні мозолі? Чому треба обов’язково вигадати чутку, замість того, щоб просто сказати: «Молодець, Юстино, важко тобі, але ти справляєшся»?
Наступного тижня на подвір’ї Юстини з’явилася купа піску та акуратно складені стоси червоної цегли. Майстри з сусіднього села приїхали рано-вранці. Юстина в цей час бігала між роботою в магазині та власною будовою.
Будівництво тривало два роки. Це були два роки безперервної праці. Юстина майже не спала. Вона брала всі можливі підробітки: влітку збирала ягоди в лісі на здачу, восени допомагала на городах людям з районного центру, взимку шила й в’язала на замовлення. Кожна копійка складалася в стару металеву коробку, яку вона ховала під ліжком.
Люба тим часом росла. Вона звикла, що мати завжди зайнята, тому рано навчилася готувати суп, підмітати хату й доглядати за невеликим городом.
Коли дах нової хати нарешті накрили шифером, а у вікна вставили нові дерев’яні рами, Юстина вперше за багато років дозволила собі зупинитися. Вона стояла посередині великої кімнати, де ще пахло свіжою штукатуркою та стружкою.
Сонце пробивалося крізь незавішені шиби, малюючи на підлозі яскраві квадрати.
— Мамо, тут так тепло, — мовила Люба, обіймаючи її за пояс. — І не дме нізвідки.
— Не дме, доню, — тихо відповіла Юстина, гладячи дівчинку по волоссю. — Це наша хата. Наша власна.
Навесні вони остаточно перебралися до нової будівлі. Стару хату-мазанку розібрали на дрова.
Минали роки. Люба виросла, закінчила школу в районі й пішла навчатися на швачку. Вона часто приїздила додому на вихідні. Хата Юстини завжди була прибрана, на вікнах висіли білі фіранки, на подвір’ї цвіли мальви та жоржини.
Одного разу восени, коли Люба вже працювала в ательє у місті, вона приїхала до матері з хлопцем. Його звали Олексій.
Він був спокійним, мовчазним хлопцем, працював механіком на автопідприємстві.
Вони сіли за стіл у великій світлій кімнаті. Юстина поставила гарячий чайник, нарізала пиріг із яблуками.
— Юстино Іванівно, — почав Олексій, перебираючи пальцями край скатертини. — Ми з Любою вирішили поженитися. Я хочу забрати її до себе в місто, у мене там є кімната в гуртожитку. Але якщо ви не проти, ми б спочатку весілля тут зіграли.
Юстина подивилася на доньку. Люба сяяла від щастя, її щоки палали червоним рум’янцем.
— Я тільки рада, Олексію, — відповіла Юстина. — Якщо ви одне одного любите, то хай вам Бог помагає. А хата у нас велика, місця всім вистачить, якщо захочете приїздити.
Після вечері, коли Олексій пішов оглядати господарство та помагати з дровами, Люба залишилася з матір’ю на кухні.
Вона допомагала мити посуд, витираючи тарілки рушником.
— Мам, а в селі досі про тебе говорять, — раптом мовила Люба.
— Що знову вигадали? — посміхнулася Юстина, не відриваючись від миски з водою.
— Та сьогодні біля магазину зустріла бабу Настю. Вона питала, чи батько мені на весілля подарунок якийсь передасть. Впевнена, що він досі нам гроші посилає.
Юстина витерла руки об фартух і сіла на стілець біля вікна. Вона подивилася на свої долоні — грубі, з мозолями, які вже ніколи не згладяться, з темними тріщинками на пальцях, що не вимивалися ніяким милом.
— Хай собі говорять, Любо. Їм так простіше. Повірити в те, що хтось просто дав гроші, легко. А повірити в те, що жінка може сама збудувати хату, без чиєїсь допомоги, без спини, за якою ховаєшся, — для них це занадто складно. Вони тоді мусять самі собі відповісти, чому вони так не можуть.
— Тобі не було образливо всі ці роки? — запитала Люба, сідаючи поруч і беручи матір за руку.
— Раніше було. Хотілося кожному довести, розказати, скільки ночей я не спала, як руки боліли від мішків. А потім зрозуміла: кому доводити? Головне, що ми з тобою знаємо правду.
Весілля відгуляли скромно, у вузькому колі.
Після весілля молодята поїхали до міста. Юстина залишилася в хаті сама.
Одного разу напередодні Великодня до неї зайшла сусідка Ольга.
— Юстино, ти завтра до церкви йдеш? Все село збирається на свячення.
Юстина подивилася на свої випрані фіранки, які сушилися на мотузці на подвір’ї, на вимиті дочиста вікна, на кошик, що стояв на столі.
— Піду, Ольго. Цього року піду.
Ольга здивовано звела брови.
— Та ти що? Ти ж ніколи не ходила. Усі казали, що ти свята не визнаєш.
Юстина посміхнулася — тихо, куточками губ.
— Раніше мені треба було хату звести, Ольго. Треба було дитину на ноги поставити. А тепер хата стоїть, Люба влаштована. Тепер можна й вихідний узяти.
Наступного ранку Юстина одягла свою найкращу одіж, хустку, взяла кошик, у якому лежала паска, спечена власними руками, і вийшла за хвіртку.
У церковному дворику було тісно. Юстина стала скраю, біля низької кам’яної огорожі. Поруч опинилася баба Настя. Жінка довго дивилася на Юстину, потім на її кошик, а тоді мовила:
— Гарна в тебе паска, Юстино. Висока.
— Дякую, бабо Насте. Старалася.
— А хата ваша… добра вийшла. Тепла, мабуть?
— Тепла, — відповіла Юстина, поправляючи білу серветку на кошику. — Дуже тепла.
Коли служба закінчилася, люди почали розходитися по домівках. Юстина йшла і на душі у неї було радісно, нарешті вона дочекалася свого Великого дня.
