Затишно і тихо в домі: годинник цокає, помаранчеве світло з-під абажура, м’яке таке, здається навіть, ніби воно муркоче. Микола Степанович закриває книжку і окуляри знімає. А тут телефон раптом запілікав.
– Ще не спиш, діду? – запитує телефонна слухавка.
– Та поки ще ні, але збираюся…
– А я сиджу тут біля вашого під’їзду на лавочці, на вікна ваші дивлюся.
– Та чого ж дивитися! Піднімайся…
– Ой, ні, дідусику, краще ти вийди. Посидимо, поговоримо. Погода хороша і не холодно зовсім. А то бабуся відразу метушитися почне, годувати мене, розпитувати, голосити, ніби я знову схуд і на тата ще більше схожий став. А мені серйозно поговорити потрібно.
Трубка кілька мовчить, потім старий відповідає:
– Добре. Тоді скажу Оленці, бабусі, тобто, що забув винести сміття …
І в телефоні відбійно запілікало. Потім з передпокою зойк: «Я скоро, лягай, не чекай на мене», і двері вхідні грюкнули.
Дідусь зачовгав домашніми шльопанцях вниз по сходах, щоб вислухати, що розповість йому син його сина. Він розуміє, розмова серйозна, якщо Олексій так пізно прийшов, нехай навіть і в одному дворі вони живуть.
Все одно боязко. Чотирнадцять йому лише. Порадитися ні з ким, батька чотири роки тому не стало, коли той так само ось пізно повертався додому.
І залишилися б Олексійчик з мамою одні-однісінькі на білому світі, якби не старі, батьки Сергія. А Сергій – це батько Олексія і, отже, Миколи Степановича син. Єдиний, між іншим.
Виходить старий в майже нічний вже двір, а на вулиці і справді божа благодать. Тихо, тепло, хоч вже і майже середина вересня, того самого, нашого, коли літо вже закінчилося, а осінь ось-ось почнеться, але поки ще можна думати, що літо згасає.
Просто прохолодно дещо. Холодним теплом уздовж вулиць віє, але у дворах, в затишку погрітися ще можна.
Олексій сидить на лавочці і на двері в дідів під’їзд дивиться. Старий підходить до онука, той встає назустріч, але першим руку не простягає: дід же навчав його, що першим, якщо вважатиме за потрібне, подасть її старший.
Вітаються і обидва сідають. Дід трохи раніше.
– Я слухаю, говори… – звучить голос старого.
Олексій тут же починає:
– А що казати? Він сьогодні прийшов. З валізою. І відразу, в передпокої сказав, що повинен зі мною поговорити. Мама юркнула на кухню, а він і бовкнув: «Ну, що, Олексію, видно тепер будемо жити разом. Ти як? Сподіваюся, не заперечуєш? Адже давно вже ясно, що ми з мамою твоєю любимо один одного і маємо намір створити сім’ю…».
Я щось, діду, розгубився навіть спочатку. Мама ж зі мною не розмовляла про це, не попереджала. Ось я, значить, плечима знизав і з переляку в кімнату до себе пішов. Сиджу там такий, дивлюся в стінку і ні про що не думаю. Прикро тільки, що мама моя така. Перші два роки після того, як батька не стало, то щонеділі до нього ходила, мене з собою брала. Там довго біля пам’ятника сиділа і плакала, то зітхала просто, то щось сама собі розповідала. Я їй не заважав, стояв осторонь просто і чекав.
А потім Борис Аркадійович цей з’явився. І походи до батька бували все рідше, рідше. А недавно вона їх з татом фотографію, ну, яка весільна, де вони сміються і головами один до одного туляться, до мене в кімнату перенесла. «Нехай у тебе тепер стоїть», – каже.
Я потім вирішив, що до вас з бабусею жити переїду, щоб не заважати… цим, як їх, «молодятам». А потім подумав, що спочатку з тобою поговорити треба. Ти як? Що думаєш?
Дід в одну точку дивиться і лізе в кишеню, звідки дістає вже почату папіроску. Запалює її, потім, ніби згадавши, каже онукові:
– Бабусі тільки не кажи, що я диміти так і не кинув. Звичка, розумієш…
“Гаразд?” питає старий у внука вже тільки очима, і той киває у відповідь. Димить дід мовчки, а Олексій його і не квапить, тому що розуміє, що той з думками збирається і важливе сказати хоче.
– А мені, Олексію, думаєш, не образливо було, коли мама твоя нас з ним знайомила? Пам’ятаєш, коли ми з бабусею на твій день народження прийшли, а він метушився за столом як господар уже мені і підливає в чарку? Прикро. Та ще й як! Адже дружина мого сина, матір внука нашого, збирається стати чужою дружиною. Я собі навіть уявити цього не міг. Тому і сидів весь вечір так, немов це він зі мною одружитися зібрався. А потім, коли додому пішли, бабуся твоя під руку мене взяла, підвела ось до цієї самої лавочки, де ми з тобою зараз сидимо, і посидіти запропонувала. Присіли. Вона до мене притулилася і говорити почала:
– Ти не гарячкуй, Миколо, і Вірочці нічого говорити не думай. Немає в тому ні її провини, ні зради – я ж відчуваю, що ти зараз саме так про це думаєш. Адже вірність пам’яті зберігати – це зовсім не означає, що потрібно вже при житті жити перестати. Вона ж ще тільки половину відпущеного їй терміну прожила. А друга, найкраща, напевно, половина як же? Покриється товстим шаром жалоби і скорботи і не буде в ній місця новій радості і новому життю? Ні-і-і-і, дорогий, неправильно це. Мені здається, що і Сергій наш такої відданості не схвалив би. Можна так, можна: пам’ятати з вдячністю одного і полюбити іншого. Це вже інша любов, і немає в ній ніякого бруду і зради…
Тепер, Олексію, і я так думаю. А ще, знаєш, чого хотів би? Щоб мама твоя зі своїм новим чоловіком обов’язково ще одній дитині життя дали. І нехай по батькові вона (чи він – яка різниця!) Мені не внук, але тобі братом або сестрою-то буде. І коли ми всі – спочатку ми з бабусею, потім твоя мама з Борисом Аркадійовичем – підемо, ти один не залишишся. Буде на землі обов’язково хоча б одна людина, тепло життя якої і тебе зігріє.
Ти мені зараз не відповідай нічого, не гарячкуй, подумай і додому йди. А я сміття поніс, а то бабуся ж чекати мене буде, не засне, розхвилюється, а у неї – серце…
Автор: Олег Бyкач.
Фото ілюстративне.
