Я стояла біля стіни, переступаючи з ноги на ногу в нових туфлях, які страшенно тиснули у пальцях. Мені хотілося просто сісти десь у кутку, щоб ніхто не бачив моїх червоних щік, але Ірина тримала мене за лікоть і весь час кудись тягнула. Вона була в центрі уваги, як і завжди. Світла сукня, ідеально укладене волосся, голосний сміх, на який оберталися навіть старші хлопці, що стояли на ганку.
Я дивилася на Максима крізь натовп. Він стояв біля вікна, про щось розмовляв із хлопцями з сусідньої вулиці й крутив у руках ключі від мотоцикла. Щоразу, коли він усміхався, у мене всередині все стискалося так сильно, що ставало важко дихати. Я знала кожен його рух, кожну звичку, хоча ми ніколи доладно й не розмовляли. Тільки «привіт» і «бувай» при зустрічі на пошті чи біля магазину. Ірина знала про це. Я сама розповіла їй два тижні тому, коли ми сиділи на березі річки.
— Чого без настрою? — Ірина нахилилася до мого вуха, перекрикуючи баси з динаміків. — Дивись, зараз оголосять білий танець. Іди й запроси його. Ну що ти втрачаєш? Якщо не підеш зараз, то так і простоїш до старості.
— Я не можу, Іро, — прошепотіла я, відчуваючи, як долоні стають вогкими. — Нас же всі бачать. Скажуть, що нав’язуюся.
— Ой, Наталко, яка ж ти боягузка, — Ірина незадоволено сіпнула плечем і випустила мою руку. — Тобі треба простішого хлопця шукати, щоб ти на його тлі хоч якось виділялася. А Максим — він для тих, хто не боїться брати своє.
Я не встигла нічого відповісти, бо музика раптово змінилася на повільну. Дівчата навколо заворушилися, перезираючись. Я зробила крок назад, сподіваючись, що Максим не помітить мого погляду. Але Ірина чекати не збиралася. Вона поправила комірець своєї блузки, звично підняла підборіддя і впевненою ходою рушила через увесь зал просто до нього.
Я затамувала подих. Мені здавалося, що весь світ зараз зупинився. Ірина підійшла, щось сказала, Максим здивовано підняв брови, а потім усміхнувся і подав їй руку. Вони вийшли на середину кола. Вона поклала долоню йому на плече, і вони закружляли під загальні погляди. Вони дійсно виглядали гарно разом — обоє високі, впевнені, яскраві.
— Наталю, чого сумуєш? Ходімо потанцюємо, — почувся голос поруч.
Це був Віталій, який завідував клубом. Він не чекав моєї згоди, просто взяв за руку й вивів на паркет. Я слухняно переставляла ноги, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не на Ірину з Максимом. Але мої очі зрадницьки поверталися до них. Ірина щось шепотіла йому на вухо, він сміявся, притискаючи її трохи ближче, ніж вимагав звичайний танець. Моє серце просто розліталося на шматки. Мені хотілося втекти, зняти ці кляті туфлі й бігти босоніж додому, щоб ніхто не бачив мого палаючого обличчя.
Коли вечір закінчився, Ірини ніде не було. Я шукала її очима серед людей, які виходили на вулицю, питала у дівчат, але ті лише знизували плечима. Мотоцикла Максима біля паркану теж уже не було. Додому я йшла сама, темною дорогою, ковтаючи сльози й намагаючись переконати себе, що все це дурниці.
Наступного ранку Ірина не зайшла за мною, хоча ми завжди разом ходили на автобусну зупинку, коли їхали на навчання до Тернополя. Я прочекала її біля хвіртки зайвих десять хвилин, а потім побігла сама, ледь встигнувши заскочити на заднє сидіння. В автобусі її теж не було.
Замість навчання мені довелося одразу після вихідних іти на ферму. Моя мама після того, як не стало батька, зовсім здала. Їй було важко поратися біля худоби, руки крутило на погоду, тому я часто ходила замість неї на ранкове та вечірнє доїння. Грошей катастрофічно не вистачало. Треба було просто виживати й допомагати мамі купувати дрова на зиму та продукти.
Минуло два тижні. Ірина не з’являлася в селі, її телефон постійно був поза зоною досяжності або просто йшли довгі гудки. Я хотіла зайти до її батьків, але щоразу зупинялася біля їхнього великого цегляного паркану — мені було ніяково питати.
Правда наздогнала мене там, де я найменше чекала — у роздягальні на фермі. Жінки обговорювали останні плітки, змиваючи з рук робочий бруд.
— Чули, Ірина весілля гуляє скоро? — голосно сказала тітка Марія, закручуючи хустку. — Батьки вже й хату в місті їм пригледіли. Знайшла-таки собі нареченого, Максима нашого. Кажуть, там усе швидко закрутилося, не стали відкладати.
У мене в руках затремтіло відро. Воно з гуркотом упало на цементну підлогу, залишки води розлилися під ногами. Жінки замовкли й здивовано подивилися на мене. Я нічого не сказала, просто схопила свій піджак і вибігла на вулицю. Мені не вірилося. Ну як так можна? Вона ж знала. Вона ж була моєю найкращою подругою з першого класу.
В понеділок я поїхала на навчання і вирішила з нею поговорити. Мені потрібно було побачити її на власні очі, почути, що це все якась помилка чи недолугі плітки. Я чекала її біля корпусу університету більше години. Нарешті вона вийшла у великій компанії студентів, тримаючи біля вуха телефон.
Побачивши мене, Ірина на мить зупинилася, її обличчя зблідло, але вона швидко повернула собі звичний впевнений вигляд. Вона підійшла ближче, ховаючи мобільний у сумочку.
— Наталю? Ти як тут опинилася? — її голос звучав буденно, ніби нічого не сталося. — А я номер змінила, старий телефон загубила на тому тижні, все збиралася до тебе заскочити, та часу зовсім немає. Максим зараз має під’їхати, ми збиралися в центр за покупками. Треба обручки подивитися, та й батькам його якісь подарунки обрати. Ходімо з нами, підкажеш щось зі сторони.
Я стояла перед нею і відчувала себе абсолютно розгубленою. Усі ті слова, які я репетирувала всю дорогу в автобусі, весь той біль і злість просто зникли, залишивши лише глуху втому.
— Добре, — тихо відповіла я.
У цей момент до тротуару під’їхав автобус. Звідти вийшов Максим. Він тримав у руках величезний букет білих лілій. Я знала, що Ірина обожнює ці квіти, вона завжди говорила, що вони виглядають дорого. Максим підійшов, поцілував її в щоку, а потім кивнув мені:
— Привіт, Наталко. Якими вітрами?
— Приїхала у справах, — збрехала я, намагаючись дивитися на його черевики, а не в обличчя.
Ми пішли до великого універмагу в центрі міста. Ірина впевнено йшла попереду, вибираючи ювелірні відділи. Максим ішов поруч, тримаючи її за талію. Я пленталася трохи позаду, як непотрібна тінь. Біля одного з прилавків, де вони розглядали масивні золоті каблучки, до нас підійшла літня жінка в довгій темній спідниці та яскравій хустці. Вона довго дивилася на Максима, а потім перевела погляд на Ірину.
— Не ваша це дорога, молоді, — раптово сказала вона хрипким голосом. — Краще зараз розійдіться, бо потім будете лікті кусати. Немає тут вашого спільного майбутнього.
Продавчиня за прилавком одразу ж замахала руками, вимагаючи, щоб жінка пішла геть і не псувала людям настрій. Максим лише засміявся, дістав із кишені кілька купюр і простягнув їй:
— Тримайте, тітко, і йдіть собі з Богом. Не треба нам тут ворожити.
Жінка взяла гроші, але не пішла. Вона пильно подивилася Максимові в очі й додала:
— Ти за красивою обгорткою нічого не бачиш. А твоя людина зовсім поруч стоїть, руку протягни — і доторкнешся. А ти повз проходиш.
Після цього вона швидко повернулася і зникла в натовпі покупців. Ірина незадоволено пирхнула, обмахуючись рукою:
— Навіщо ти їй взагалі гроші дав? Вони ж тільки й вміють, що дурниці говорити, аби виманити копійку.
Максим лише знизав плечима й знову повернувся до вітрини. А в мене всередині щось тьохнуло, хоча я одразу ж обірвала ці думки. Яке це вже мало значення?
На весіллі я була старшою дружкою. Мені довелося вдягнути рожеву сукню, посміхатися на камеру, тримати весільний коровай і робити вигляд, що я найщасливіша людина у світі. Коли гості кричали «Гірко!», я дивилася в тарілку, вивчаючи візерунок на порцеляні.
Увесь свій біль я залишала на папері. Вечорами, коли мама засинала, я сідала біля вікна й писала у старому зошиті все, що не могла сказати вголос. Писала про те, як важко бачити його щоразу, коли вони приїздили в село до батьків, як боляче чути його голос. Мені здавалося, що Ірина вийшла за нього просто для того, щоб усім довести свою перевагу.
Вона завжди хотіла бути першою, і Максим став її черговим трофеєм.
Ми не зідзвонювалися, не вітали зі святами. Життя розвело нас у різні боки.
Минали роки. Я все ж таки змогла закінчити навчання на заочному відділенні, багато працювала, завоювала повагу в селі й згодом мене обрали головою сільської ради. Роботи було багато — то дороги, то ремонт школи, то допомога пенсіонерам. Про особисте життя я майже не думала, повністю занурившись у папери та нескінченні засідання.
Одного разу після обіду я вирішила навідати Надію, нашу нову секретарку. Вона нещодавно народила дівчинку і була в декреті. Надія приїхала до нас із іншої області, родичів тут не мала, чоловік постійно зникав на заробітках, тому їй було важко самій. Я принесла їй пакет із дитячими речами та деякі продукти.
Ми сиділи на її маленькій кухні, пили чай. Надія заколисувала малу і тихо розповідала про свої будні:
— Мені тут жінка одна запропонувала підробіток, Наталю. У місті в одного чоловіка нещастя сталося. Двоє хлопчиків-близнят народилося, а дружина, Ірина, не стало під час пологів. Лікарі нічого не змогли вдіяти. Тепер він сам залишився. Одного малого забере сюди в село його мати, щоб допомагати, а інший поки з батьком буде в місті. От я й погодилася давати молоко для того хлопчика, якого сюди привезуть, у мене ж своїй малечі вистачає, молока багато. Батька малюків звати Максим.
У мене на руках заніміли пальці. Чашка з чаєм ледь не вислизнула на стіл. Повітря в кімнаті раптово стало гарячим і густим, мені здалося, що стіни починають звужуватися.
— Наталю, що з тобою? Ти зблідла зовсім, — Надія злякано підхопилася з місця, перекладаючи дитину в колиску. — Може, води принести? Тобі погано?
— Ні, ні, все добре, — прохрипіла я, підводячись зі стільця. — Мені просто треба йти. Термінова справа в сільраді.
Я вибігла на вулицю, навіть не попрощавшись як слід. Ноги ледь слухалися. Перед очима стояло обличчя Ірини — молодої, веселої, у тій світлій сукні на дискотеці. І ось її немає. А Максим залишився сам із двома немовлятами на руках.
Всю ніч я не могла заснути. Я ходила по кімнаті від вікна до дверей, дивилася на місячне світло й згадувала минуле.
Наступного ранку я прийшла на роботу раніше за всіх, швиденько переглянула документи, які вимагали мого підпису, написала заяву на кілька днів за власний рахунок і пішла на автостанцію. Перед цим я забігла до Надії й дізналася міську адресу Максима. Я не знала, що саме робитиму, коли приїду, але сидіти на місці більше не могла.
Міська багатоповерхівка зустріла мене сірими стінами й зачиненими дверима під’їзду. Я дочекалася, поки хтось виходив, і піднялася на четвертий поверх. Перед потрібними дверима я стояла кілька хвилин, слухаючи, як калатає власне серце. Нарешті я рішуче натиснула на кнопку дзвінка.
Двері відчинилися не одразу. На порозі стояв чоловік, у якому я заледве впізнала колишнього першого красеня. Максим страшенно схуд, обличчя заросло густою щетиною, під очима залягли темні кола, а плечі були безсило опущені. Він дивився на мене кілька секунд, ніби не вірячи власним очам.
— Наталю? — тихо запитав він. — Ти як тут?
— Максимчику, не жени мене, будь ласка, — мій голос зрадницьки затремтів, а на очах виступили сльози. Я заглянула йому за спину й побачила в кімнаті велике дитяче ліжечко. — Я все знаю. Давай я допоможу тобі. Не треба хлопців розділяти, їм обом батько потрібен, і мати потрібна. Я буду поруч.
Він мовчав, продовжуючи триматися за ручку дверей. Його погляд був важким, втомленим. Мені здалося, що в його очах промайнув спогад про ту стару жінку в універмазі, яка колись говорила про щастя, що стоїть зовсім поруч. Він повільно відступив назад, звільняючи мені дорогу.
Я зайшла до квартири. У кімнаті панував безлад — усюди лежали дитячі речі, якісь коробки, суміші. У ліжечку поворухнулися два невеликі згортки. Вони почали одночасно пищати, вимагаючи уваги.
— Як ти назвав їх? — запитала я, підходячи ближче й обережно поправляючи ковдру на одному з малюків.
Він підвів голову, подивився на мене довгим, уважним поглядом. Його обличчя трохи розслабилося, але в очах усе одно залишався острах і невпевненість.
— А що люди в селі скажуть, Наталю? Ти ж голова сільради, у тебе посада, репутація. А тут я… і двоє дітей. Про нас же пліткуватимуть на кожному кроці.
Я підійшла до нього ближче, сіла поруч на диван і вперше за багато років дозволила собі покласти руку йому на плече.
— А що нам люди? — тихо, але впевнено відповіла я. — Людям завжди буде про що поговорити, незалежно від того, що ми робимо. А дітям потрібна турбота вже зараз. Їм байдуже до чужого життя. Ми з усім впораємося, от побачиш.
