Катерина розкладала яєчню з помідорами по тарілках і кинула уважний погляд на чоловіка. Він допивав каву й перевіряв повідомлення на телефоні.
— Олександре, ти сьогодні надовго йдеш? – запитала вона м’яко, спостерігаючи, як чоловік збирає документи в шкіряну папку.
— До вечора точно, – кивнув він і ковтнув останній ковток кави. – У нас сьогодні важлива зустріч із партнерами, потім треба буде підписати цілу купу паперів, і ще кілька дрібних справ. А що трапилося?
— Та ні, нічого особливого! – Катерина поставила тарілки на стіл. – Просто думала сходити до магазину. В холодильнику майже порожньо, треба купити продуктів.
Олександр встав із-за столу, поцілував дружину в щоку й попрямував до передпокою. Катерина провела його до дверей, допомогла накинути піджак. На прощання вона привітно махнула рукою.
День обіцяв бути спокійним: Катерина планувала зайнятися прибиранням, потім пройтися до супермаркету й приготувати щось смачне на вечерю.
Вона давно хотіла втілити новий рецепт курки в соусі з базиліком та вершками, щоби потішити чоловіка домашньою смакотою. Але цим планам не судилося здійснитися.
Близько десятої ранку вона домивала посуд після сніданку, коли несподівано пролунав дзвінок у двері. Жінка витерла руки рушником і пішла відчиняти.
На порозі стояла Людмила Андріївна, свекруха, яку Катерина не бачила вже два роки. Якщо бути щирою, вона була б не проти й надалі уникати зустрічей, але життя, як годиться, мало інші плани.
— Добрий день, Катерино, – прохолодно промовила свекруха тим особливим тоном, яким дехто розмовляє зі службовим персоналом. – А Олександр удома?
— Ні, на роботі, – Катерина свідомо не запросила свекруху зайти, бо пригадався не дуже приємний досвід минулих зустрічей.
— І чого ти тримаєш мене на порозі? Хіба не покличеш до хати? – мовила Людмила Андріївна й, не чекаючи відповіді, впевнено зайшла до передпокою, обтрушуючи уявний пил із рукавів свого дорогого плаща.
Катерина лише зітхнула й відступила вбік, даючи гості простір. Свекруха навіть не зняла взуття, а одразу попрямувала у кухню та всілася за столом, поклавши сумку, оздоблену блискучою брошкою, просто на стільницю.
— Дивлюся, ви тут гарненько облаштувалися, – почала Людмила Андріївна, оглядаючи оновлену кухню. – Ремонт зробили, меблі нові взяли. Значить, гроші є.
Катерина стисла губи, пригадавши, скільки сил і часу вона з Олександром витратили, щоб досягти такого результату. Вона зробила глибокий вдих, прагнучи зберегти ввічливість:
— Який саме візит у вас сьогодні, Людмило Андріївно? Ви ж два роки не давали знати про себе, навіть на телефонні дзвінки не реагували. А тепер приїхали без попередження?
Свекруха злегка піджала губи:
— Узагалі-то я прийшла до мого сина, – уїдливо зауважила вона. – Та раз його нема, поговорю з тобою! У мене скоро ювілей, хочу відсвяткувати як слід: у ресторані, з гостями, все має бути на рівні. Але потрібна фінансова допомога.
Катерина усміхнулася без тіні радості:
— А ось воно що. Коли нам була потрібна ваша підтримка, ви відсторонилися. Тепер, коли виникла потреба у грошах – одразу згадали про сина.
— Не тобі мене дорікати! – підвищила голос Людмила Андріївна. – Я мама, і маю право просити допомоги у своєї дитини!
— Право? – Катерина насупилася. – А пам’ятаєте, як Олександр потребував підтримки, коли мав негаразди зі здоров’ям? Ви тоді сказали, що він сам винен, не стежив за собою, і відмовилися бодай копійкою допомогти. А тепер прийшли по гроші на свій ювілей?
— То було зовсім інше! – відмахнулася свекруха. – Я не хотіла фінансувати марноту, шанси були мізерними. А тепер ідеться про визначну подію – мій ювілей. Це набагато важливіше за всілякі справи ваші.
Катерина повільно випрямилася:
— Знаєте, ми з Олександром іще не вирішили чи узагалі хочемо з вами спілкуватись. І поки що не бачимо потреби викидати зароблені кошти на ваше святкування.
Свекруха почервоніла. Вона, мабуть, ніколи не очікувала, що невістка, яку колись вважала тихою та поступливою, ось так стане їй на заваді.
— Виходить, ти вже й розпоряджаєшся грошима мого сина? – прошипіла вона. – От до чого ти його довела! Перетягла на свій бік, налаштувала проти матері, а тепер командуєш, як розпорядитися грошима!
Катерина зітхнула: вона й гадки не мала, як перевести розмову в мирне русло. Однак спробувала бути ввічливою:
— Може, вип’єте чаю? Сядемо спокійно, поговоримо без цих підвищених тонів.
— Не треба мені твого чаю! – відрізала свекруха. – Я хочу чіткої відповіді: дасте мені гроші на ювілей чи ні?
— Ні! – Катерина дивилась прямо і спокійно. – Справа не в тому, що я “командую” грішми. Ми з Олександром одностайні в тому, що ви не маєте підстав звертатися до нас по допомогу.
— І чому, скажи мені, я не маю права просити допомоги у власного сина?! – з викликом перепитала Людмила Андріївна.
— Розкажу із задоволенням, – Катерина підійшла ближче до столу. – Два роки тому ваш син балансував на межі життя. Ми приходили до вас, просили позичити хоч якусь суму. А ви не просто відмовили, а ще й насміялися з його стану. Сказали, що він такий же як і тато і нічого хорошого ви ніколи від нього не чекали. Тепер його бізнес процвітає, і ви раптом згадали, що він ваш син.
— Ти нічого не тямиш! Я діяла в його інтересах. Якби я тоді дала йому гроші, він би не навчився сам вирішувати свої негаразди. Це завдяки мені він став таким успішним нині.
— Ну, виправдовуватися всі вміють, – усміхнулася Катерина. – Може, річ у тім, що ви просто не вірили у нього. І зараз вам прикро, що він обійшовся без вашої підтримки.
Людмила Андріївна Вискочила з кухні і пішла квартирою у пошуках свого сина. Напевне, вирішила, що той десь мав би заховатись від матері рідної.
— Я ще повернусь, – сказала і з гордо піднятою головою вийшла геть, наостанок добряче грюкнувши дверима.
Увечері Олександр отримав дзвінок від своєї тітки і навіть бабуся його набрала. Обидві родички просили його одуматись, згадати, що він має матір і вплинути на дружину, яка вже геть забула своє місце і вирішує замість нього що і як він повинен робити.
Минув тиждень Людмила Андріївна жодного разу не з’являлася й не телефонувала напряму. Але Катерина дізналася через знайомих, що свекруха скаржиться на “злу невістку” й розповідає всім, як “син відмовився допомогти рідній матері”.
Втім, подружжя не збиралося йти на поступки: вони давно вже вирішили триматися подалі від матері Олександра і жодною копійкою їй не допомагати.
— Ти й сам не помітив, як почав жити розумом своєї дружини, – сказала бабуся Олександру. – Як би не було, а у тебе є мама і ти повинен їй допомагати, тим паче, якщо маєш змогу. Ніхто із нас не святий, але саме завдяки тому, що вона тоді тобі відмовила ти і став тим ким є нині. Невже не розумієш. як мудро вона вчинила?
А Олександр і справді не розуміє. що мудрого у тому, аби відмовити своїй дитині у найважчий момент. Він був на межі життя, а почув що мама ніколи на нього не мала надії і чогось такого від нього і чекала.
І він ще й допомагати повинен такій матері?
Головна картинка ілюстративна.
