Надворі поволі густішав теплий весняний вечір суботи. Більшість людей у цей час уже давно відпочивали, гуляли парками або насолоджувалися спокоєм у родинному колі. Проте мій занадто насичений та непередбачуваний робочий графік практично ніколи не залишав мені шансів на повноцінне розслаблення навіть у законні вихідні дні.
Саме цими вихідними я твердо збиралася нарешті відкинути всі турботи й присвятити час виключно відпочинку. Ми заздалегідь домовилися з моїм новим залицяльником, Юрієм, провести ці кілька днів разом у затишній домашній атмосфері. Він приїхав до моєї квартири ще ввечері у п’ятницю, привізши із собою гарний настрій та невелику дорожню сумку.
З самого ранку я прокинулася з натхненням і відразу ж попрямувала на кухню готувати смачний сніданок. У вихідні дні я дуже люблю тішити себе гарячою вівсяною кашею, пишним омлетом та свіжими домашніми сирниками. Я дістала з холодильника вершкове олію, свіжий сир, духмяний хліб і зварила міцну ароматну каву для нас двох.
Поки Юрій повільно прокидався, я вирішила відразу ж подбати й про ситний обід, тому приготувала велику каструлю запашного плову. Після ситного сніданку мій обранець зручно вмостився на дивані й повністю завис у своєму смартфоні. Час від часу він голосно повідомляв мені звідти якісь абсолютно нецікаві світові новини чи кумедні факти.
У цей момент я активно прибирала на кухні, мила посуд, тому через гуркіт тарілок майже нічого не чула. Юрій щосили намагався перекричати цей монотонний шум води та кухонного приладдя, коментуючи кожну прочитану статтю. Мені навіть на мить здалося, що наші сусіди за стіною могли подумати, ніби у нас із самого ранку виникли якісь серйозні непорозуміння.
— Юро, я нічого не чую через воду! — гукнула я з кухні, витираючи тарілку. — Можеш відкласти телефон хоч на п’ять хвилин?
— Та я просто розповідаю, що тут у світі коїться! — крикнув він у відповідь, навіть не підвівши голови від екрана. — Ти обов’язково повинна це послухати, тут дуже цікава аналітика про ринок нерухомості!
— Давай обговоримо це пізніше, коли я закінчу з прибиранням, — зітхнула я, вимикаючи кран.
Коли з усіма невідкладними господарськими справами було нарешті покінчено, я з полегшенням сіла в крісло, mріючи про відпочинок. Але саме в цю хвилину на моєму телефоні раптово задзвонив робочий номер, руйнуючи всі плани на спокійний день. Нашому відділу терміново потрібно було зустрітися з колегою по роботі, Андрієм, щоб оперативно вирішити кілька важливих питань.
Ми швидко домовилися з Андрієм посидіти й спокійно обговорити документи в маленькому затишному кафе, яке розташоване буквально поруч із моїм будинком. Я підійшла до Юрія і спокійно попередила його, що мені доведеться відлучитися у справах приблизно на одну годину. Він поставився до цього абсолютно нормально, ліниво кивнув головою і запевнив, що без проблем зачекає на мене вдома.
— Справді треба йти? — запитав він, переводячи погляд з екрана телефону на мене. — Ми ж планували весь день провести разом.
— Так, Юро, це терміново, — відповіла я, відчиняючи шафу з одягом. — Нам треба підписати кілька паперів, це займе не більше години, я швидко повернуся.
— Ну добре, йди, — знехотя погодився він. — Я поки подивлюся якусь передачу по телевізору, все одно збирався відпочити.
Я попрямувала до шафи й почала швидко збиратися, підбираючи підходяще вбрання для ділової зустрічі. У цей момент Юрій раптово відірвався від екрана телевізора, уважно подивився на мене і став дивно коментувати мої дії.
— А навіщо так сильно вбиратися у красиву сукню? — з помітним подивом та легкою підозрою у голосі запитав він. — Ще й парфумами так активно користуєшся? Ти точно йдеш суто у робочих справах?
— Звісно, у справах, Юро, — здивовано відповіла я, зупинившись із флаконом у руках. — Я завжди так одягаюся, коли зустрічаюся з колегами, це звичайна повага до людей.
— Ну не знаю, — протягнув він, критично розглядаючи мою сукню. — Мені здається, що для простої розмови по роботі це занадто. Можна було б і простіше вдягнутися, ніхто б там не звернув уваги.
На його глибоке переконання, для короткої зустрічі з колегою мені цілком достатньо було б вийти на вулицю у старих домашніх спортивках та простих капцях. Напевно, з його точки зору, ідеальним варіантом було б піти взагалі з немитою головою і без краплі легкого денного макіяжу.
— Ти пропонуєш мені йти на зустріч у тому, у чому я прибирала кухню? — напівжартома запитала я, намагаючись згладити кути.
— А чому б і ні? — абсолютно серйозно знизав плечима Юрій. — Це ж просто твій співробітник, а не якийсь важливий міністр. Головне — папери підписати, а в чому ти будеш вдягнена — яка різниця?
— Мені є різниця, — м’яко, але твердо відрізала я. — Мені важливо почуватися впевнено й виглядати охайно поза домом.
Я лише посміхнулася у відповідь на його дивні зауваження, швидко взулася й попросила Юрія не нудьгувати на самоті. Пообіцявши повернутися якомога швидше, я вибігла з квартири й попрямувала до призначеного місця зустрічі.
— Постарайся не затримуватися, — гукнув він мені навздогін, коли я вже зачиняла вхідні двері. — Я буду чекати.
Ми дуже продуктивно обговорили з Андрієм усі нагальні робочі нюанси, підписали необхідні папери й справді добре попрацювали. Атмосфера в кафе була спокійною, кава — смачною, і ми впоралися навіть трохи швидше, ніж я розраховувала спочатку.
— Дякую, що змогла так швидко прийти, — сказав Андрій, згортаючи документи в теку. — Тепер ми точно встигнемо подати звіт вчасно.
— Нема за що, — відповіла я, підводячись з-за столу. — Сама хотіла закрити це питання, щоб вихідні були вільними. До понеділка!
Час пролетів непомітно, і вже за якихось півтори години я знову відчиняла двері власної квартири, сподіваючись на приємне продовження вечора. Переступивши поріг, я відразу ж звернула увагу на коридор, де в очі кинулася сушарка для білизни. На ній абсолютно недбало висіла пара свіжовипраних чоловічих шкарпеток, з яких на чисту підлогу повільно капала вода.
Я здивовано зупинилася, розглядаючи калюжу, що вже встигла утворитися на ламінаті. Сам Юрій у цей час міцно й солодко спав на дивані під монотонне бубоніння ввімкненого на повну гучність телевізора. Його голова була закинута назад, а рука ліниво звисала до самої підлоги.
Намагаючись не розбудити його завчасно, я тихенько пройшла повз кімнату у ванну, щоб ретельно вимити руки після вулиці. Я дуже люблю користуватися виключно дорогим натуральним милом, тому купую його у перевіреної фірми, обираючи незвичні квіткові аромати. Цей брусок з ароматом лаванди я відкрила тільки вчора, і він коштував чималих грошей.
Коли я підійшла до раковини й поглянула на мильницю, то на кілька секунд просто застигла на місці від несподіванки й обурення. Я побачила, що трапилося з моїм улюбленим дорогим бруском: замість нього там валявся якийсь кривий, сірий і брудний обмилок. Навколо все було в мильних розводах, а від розкішного лавандового аромату не залишилося й сліду.
Мій чоловік чомусь вирішив випрати свої брудні дорожні речі саме цим ексклюзивним косметичним засобом для обличчя й тіла. Від такого видовища я ледь не втратила дар мови, адже ситуація виглядала абсолютно абсурдно й нелогічно для дорослої людини. Поруч у господарській шафі, прямо на видному місці, стояло повно різноманітних порошків, спеціальних гелів та рідкого мила для будь-якого прання.
Я глибоко вдихнула, намагаючись стримати першу хвилю роздратування, і ретельно вимила руки під проточною водою. Весь мій хороший настрій після успішної робочої зустрічі моментально зіпсувався через таку побутову безпардонність і неповагу до моїх речей. Намагаючись заспокоїтися й опанувати себе, я вирішила просто насамоті поїсти теплого плову й трохи перепочити на кухні.
Проте, коли я підійшла до плити й зняла важку кришку з великої каструлі, то знову буквально оніміла від неприємного подиву. Уся поверхня страви була безжально й хаотично перерита, ніби там щось наполегливо й поспіхом шукали. Жодного шматочка соковитого м’яса в каструлі більше не виднілося, усе було ретельно вибрано до останнього грама.
На дні залишився лише сухий жовтий рис із дрібно нарізаною морквою, шматочками цибулі та спеціями. Я стояла з кришкою в руках, не вірячи своїм очам, коли почула кроки за спиною.
— О, ти вже нарешті прийшла назад? — раптово почувся заспаний голос Юрія з коридору.
Він повільно прокинувся від шуму кухонного посуду, солодко потягнувся і з широкою посмішкою на обличчі прийшов до мене на кухню.
— Як бачиш, повернулася, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально спокійно. — Юро, у мене є до тебе питання.
— Яке питання? — весело спитав він, підходячи до столу й заглядаючи мені через плече. — Все добре? Зустріч пройшла нормально?
— Що саме сталося з моїм пловом, який я готувала на обід для нас двох? — прямо запитала я, вказуючи рукою на відкриту каструлю.
— А що з ним не так? — щиро здивувався він, дивлячись на жовтий рис. — Дуже добрий і смачний плов вийшов, мені сподобався.
— Юро, ти не помічаєш нічого дивного в цій каструлі? — я ледь стримувала емоції.
— Та ні, все нормально, — абсолютно спокійно й невимушено відповів він, спираючись на косяк дверей. — Я з задоволенням спробував його, страва виявилася надзвичайно ситною, після неї я навіть чудово подрімав годинку на дивані.
Я наївно вирішила, що, можливо, шматочки свинини просто випадково опинилися на самому дні каструлі під великим шаром рису під час його куштування. Великою ложкою я почала обережно перекладати весь рис в інший посуд, сподіваючись знайти бодай щось під стінками. Проте, переривши все до останньої зернинки, я так і не знайшла жодного, навіть найменшого шматочка м’яса.
Юрій з цікавістю спостерігав за моїми маніпуляціями, схиливши голову набік. Його навіть щиро зацікавило, навіщо я з таким серйозним і напруженим виглядом перекладаю весь готовий рис туди-сюди, наче шукаю скарби.
— Що ти там робиш? — нарешті не витримав він і посміхнувся. — Навіщо ти пересипаєш рис?
— М’ясо тут шукаю, яке кудись дивним чином зникло, — відповіла я, ледь стримуючи внутрішнє роздратування та гнів.
— Ну так а яке саме м’ясо ти там сподіваєшся знайти? — подивився він на мене з ще більшим подивом в очах. — Я ж його все з’їв, поки тебе не було вдома.
Я повільно поклала ложку на стіл і повернулася до нього всім тілом, намагаючись усвідомити почуте.
— Тобто як це — з’їв усе м’ясо? — тихо перепитала я. — Ти вибрав усе м’ясо з цілої каструлі й залишив мені один рис?
— Ну так, — абсолютно буденно підтвердив Юрій, наче в цьому не було нічого незвичайного. — А що тут такого? Я ж був голодний, а м’ясо там було дуже смачне, добре протушкувалося.
У ході подальшої короткої розмови з’ясувалося, що Юрій узагалі ніколи в житті не їсть варений чи тушкований рис. Натомість він з самого дитинства дуже полюбляє вибирати й з’їдати виключно соковите м’ясо з будь-якого готового плову, не замислюючись про інших. Бачачи моє повне оніміння від такої егоїстичної заяви, він з посмішкою вирішив додати ще один, як йому здавалося, залізобетонний аргумент.
— А моя мама завжди каже, що дорослий чоловік повинен харчуватись виключно м’ясом і тільки ним! — гордо й повчально заявив Юрій.
— Твоя мама так каже? — перепитала я, відчуваючи, як у мені закипає обурення. — А нічого, що плов готувався на двох, і я теж розраховувала пообідати?
— Ну так а в чому проблема? — щиро не розумів він моєї реакції. — Там же залишилося повно рису, він ситний, з овочами. Можна спокійно наїстися, якщо ти голодна.
— Я не хочу їсти порожній рис, з якого хтось вигреб усе м’ясо! — вже не стримуючись, підвищила я голос. — Це просто елементарна неповага, Юро!
— Та чому ти так нервуєш через якісь дрібниці? — ображено насупився він. — Сам рис я взагалі ніколи в житті не їв, бо терпіти не можу його смак і текстуру. Моя мама завжди після мене його спокійно доїдала, і в нашій родині в цьому ніколи не було жодної проблеми чи скандалу. Вона просто забирала тарілку й доїдала рис, а мені клала ще м’яса.
Я дивилася на нього й не вірила своїм вухам, розуміючи, що переді мною стоїть дорослий чоловік, який щиро вважає таку поведінку нормою.
— Але я не твоя мама, Юро, — тихо й дуже чітко промовила я, дивлячись йому прямо в очі. — Я не збираюся доїдати за тобою залишки їжі, які ти вважаєш непотребом.
— Ой, ну ти вже починаєш вигадувати якісь дурниці на рівному місці, — махнув він рукою і відвернувся до вікна. — Мама завжди казала, що жінка має бути поступливішою і не влаштовувати сцен через їжу. Чоловіка треба годувати ситно, тоді й у домі буде мир.
— А твоя мама випадково не казала, чим треба прати шкарпетки? — згадала я про інший “сюрприз” і вказала на ванну кімнату.
— А що не так зі шкарпетками? — знову здивувався він, перевівши погляд на мене. — Я їх виправ, вони сохнуть, усе чисто й акуратно.
— Ти виправ їх моїм дорогим французьким милом для обличчя! — майже прокричала я, витягаючи з ванної мильницю з брудним обмилком. — Поруч у шафі стоїть рідке мило, стоїть пральний порошок, стоїть спеціальний гель для прання! Чому ти взяв саме це?
— Та я просто зайшов, побачив гарний брусочок, він так смачно пах лавандою, — почав виправдовуватися Юрій, але без жодної провини в голосі. — Подумав, що ним буде добре випрати, щоб шкарпетки приємно пахли. Яка різниця, яке мило брати? Мило воно і в Африці мило, головне, що піниться. Мама завжди казала, що головне — це чистота, а чим саме ти її досягаєш, то вже другорядне.
— Це другорядне для тебе, тому що ти не купував це мило і не знаєш, скільки воно коштує! — відповіла я, кидаючи обмилок у смітник. — Мені неприємно, що ти береш мої особисті речі без дозволу й псуєш їх.
— Ну вибач, я ж не знав, що ти така дріб’язкова, — буркнув він, ображено складаючи руки на грудях. — Через якийсь шматок мила і трохи м’яса влаштувала тут цілий допит. Мама ніколи батьку за таке слова не казала, завжди все розуміла й підтримувала.
Повноцінно відпочити цими вихідними у мене так і не вийшло, попри всі мої попередні великі сподівання, зусилля та плани. Мене до глибини душі вразили ці, на перший погляд, дрібниці й це його постійне дитяче виправдання про те, що “а мама казала”. Замість затишного вечора удвох у квартирі повисла важка, гнітюча тиша, яку ніхто з нас не хотів порушувати.
Тепер я повільно ходжу по кімнаті, змиваючи макіяж уже зовсім іншим засобом, і серйозно думаю про наше майбутнє
Я задаю собі питання, а чи потрібен мені взагалі такий егоїстичний, нездатний на компроміси партнер для тривалого спільного життя. Це ніби й побутовий дріб’язок, але на душі від нього стало надзвичайно неприємно, прикро й з’явилося якесь перше глибоке розчарування в людині, якій я почала довіряти.
Я ж усе-таки кохана жінка, яка заслуговує на увагу, повагу та турботу, а не його рідна мама, яка повинна безтурботно й мовчки доїдати за ним залишки сухого рису й терпіти будь-які витівки. Можливо, цей зіпсований суботній плов став дуже показовим і вчасним моментом, який чітко продемонстрував справжнє обличчя людини. Він наочно показав, що Юрій завше, у будь-якій ситуації дбатиме тільки про власні інтереси та свій комфорт, легко прикриваючись зручною й звичною фразою про батьківські поради та мамине виховання.
Головна картинка ілюстративна.
