Минув рівно рік, як не стало мами. Оксанці тоді щойно пішов шостий, і перші місяці вона взагалі не розуміла, куди зникла та людина, яка щоранку розчісувала її кучері й наливала в глиняну чашку тепле молоко. Оксанка чекала, що мама просто вийшла на город, засадити останню грядку цибулі, або пішла далі по вулиці — до криниці, що біля старої верби. Щоразу, коли рипіли вхідні двері, дівчинка здригалася й повертала голову. Але це була або сусідка, або кіт, який шукав, де примоститися на ніч.

У хаті було тихо. Старша сестра Христина, якій нещодавно виповнилося сімнадцять, сиділа біля вікна й перебирала в коробці старі пластмасові ґудзики. Вона робила це повільно, з якимось особливим роздратуванням, наче ці ґудзики були винні в усьому, що сталося. Доглядати за молодшою сестрою Христина не мала жодного бажання. Протягом останніх кількох років вона тільки й думала про те, як би швидше поїхати з цього села до міста, вступити хоч куди-небудь, аби не знати щоденних турбот. Оксанка для неї була постійним нагадуванням про обов’язки. Христині здавалося, що Оксанці завжди діставалося більше уваги. Коли мама була жива, вона купувала меншій шоколадні цукерки, а баба Оля завжди сідала поруч із Оксанкою на призьбі й плела їй кіски, примовляючи якісь лагідні слова.

Михайло, їхній батько, зайшов до хати пізно ввечері.

— Христино, — сказав він, не підводячи очей на доньку. — Треба, щоб ти за малою дивилася. Мені завтра на ферму на першу зміну. Треба комусь Оксанку погодувати, вмити, подивитися, щоб на вулицю сама не йшла.

Христина різко підвела голову.

— Не буду я з нею сидіти! — голос сестри майже перейшов на крик. — Мені треба документи в технікум готувати. Я не збираюся тут усе літо нянькою працювати. Мені скоро вісімнадцять, у мене своє життя є!

— А хто ж тоді? — Михайло нарешті подивився на неї. Його очі були тьмяними й червоними від утоми. — Баба Оля стара вже, їй важко щодня сюди ходити через усе село. Хто про малу подбає?

— В інтернат віддай! — Христина склала руки на грудях і відвернулася до вікна. — У районному центрі є гарний інтернат, там багатьох дітей тримають. Там повне забезпечення. Держава купує одяг, їжу дають за розкладом. Їй там краще буде.

Михайло кілька хвилин мовчав. Його пальці нервово стискали край столу.

— У кого ти така вдалася, Христино? — прошепотів він так тихо.

Батько більше нічого не сказав. Він підвівся, пішов до своєї комірчини й зачинив за собою двері на засув. Наступного дня він не вийшов ні до сніданку, ні до обіду. Коли Оксанка підходила до дверей і стукала маленьким кулачком у фарбоване дерево, він лише бубнів щось незрозуміле й просив дати йому спокій. Христина ж демонстративно зібрала сумку й пішла з дому на цілий день.

Через тиждень Михайло вийшов до магазину. Біля залізного паркану його зупинила голова сільської ради, Степанівна. Вона стояла, спершись на свій старий велосипед, і уважно розглядала його пом’яту сорочку та немите обличчя.

— Михайле, зупинись на хвилину, — покликала вона. — Ти що собі думаєш? Дівчата самі в хаті сидять, Христина десь вештається з хлопцями до ночі. Оксанці скоро до школи йти, треба документи збирати, медогляд проходити. Хто цим займатиметься?

— Я її, Степанівно, в районний інтернат оформляю, — глухо сказав Михайло. — Документи вже заніс у район. Так буде краще. Христині вона заважає, у тієї свої плани. А я на фермі з ранку до ночі, заледве копійки заробляю.

— А тобі? Тобі вона теж заважає? — Степанівна аж почервоніла від обурення, сильніше стиснувши руль велосипеда. — Ти ж батько! Як можна дитину віддати державі, коли хата є, руки-ноги є?

Михайло нічого не відповів. Він лише сильніше насунув на лоба стару кепку, повернувся й швидко пішов уздовж паркану, навіть не зайшовши до магазину. Степанівна довго дивилася йому вслід, важко зітхаючи.

— Бідна дитина, — тихо сказала вона сама до себе, поправляючи хустку. — При живому батькові сиротою лишитися.

Життя в інтернаті виявилося зовсім іншим, ніж Оксанка собі уявляла. Тут усе мало свій чіткий, холодний розклад. Сніданок о восьмій, потім уроки, потім обід, дві години на відпочинок і знову підготовка до занять. Спальня була великою, на дванадцять ліжок. Усі ліжка були застелені абсолютно однаковими сірими ковдрами з синіми смугами на кінцях.

Найважчими були вихідні. Щосуботи зранку на подвір’я інтернату заходили батьки, старші брати, тітки чи бабусі. Вони приносили домашні пиріжки, цукерки й забирали дітей додому до вечора неділі. Оксанка щоразу сідала на підвіконня на другому поверсі й дивилася через шибку на залізні ворота. Вона чекала.

Сестра Христина не приїхала жодного разу за всі роки, що Оксанка там провела. Батько приїхав двічі. Першого разу він привіз кілька зелених яблук у пом’ятому поліетиленовому пакеті. Вони сіли на дерев’яну лавку біля входу. Михайло мовчав майже весь час, лише зрідка запитував, чи добре її тут годують. Він розглядав свої нігті, крутив у руках порожній пакет, а через п’ятнадцять хвилин підвівся, сказав, що поспішає на автобус, і пішов. Оксанка навіть не встигла розплакатися при ньому.

Найчастіше дівчинку забирала баба Оля. Вона була вже зовсім старенька, пересувалася повільно, спираючись на товсту палицю. Вона приїжджала залізницею, забирала Оксанку на канікули або на великі свята до своєї маленької хатини, що стояла на самому краї села. У баби Олі в хаті завжди було тихо й затишно. Вона варила Оксанці молочну кашу з гарбузом, дозволяла їй годинами сидіти на дерев’яному ґанку й розглядатися довкола. Бабуся ніколи нікуди не поспішала, і це заспокоювало дівчинку більше, ніж будь-які слова.

Коли Оксанка навчалася в третьому класі, до них у село приїхали гості, про яких раніше дівчинка чула лише з коротких розповідей дорослих. Це були далекі родичі по материній лінії, які багато років тому виїхали за кордон. Тітка Лариса та її доросла донька Юлія вирішили навідатися до баби Олі, щоб дізнатися, як живе родина.

Оксанка якраз у цей час гостювала в бабусі.

Юлія зайшла до хати першою. Вона була високою, з гладко зачесаним волоссям і в дуже гарному, світлому пальті. Вона зупинилася посеред кімнати, подивилася на Оксанку, яка сиділа на стільці, підібгавши ноги, й раптом усміхнулася.

— Мамо, подивись на неї, — тихо сказала Юлія, повертаючись до Лариси. — Вона мені так нагадує мого сина Марка, коли він був зовсім малим. У нього були точно такі ж білі кучері й така ж усмішка.

Юлія підійшла ближче, сіла на краєчок стільця поруч з Оксанкою й обережно торкнулася її світлого волосся. Дівчинка від цього дотику вся завмерла. Вона боялася навіть глибоко вдихнути, аби ця жінка не припинила її гладити. Це було таке дивне, майже забуте відчуття тепла, якого їй так бракувало в інтернаті, де виховательки лише перевіряли чистоту комірців та порядок у тумбочках.

— Оксанко, — тихо запитала Юлія, нахиляючись до дівчинки. — А ти хотіла б поїхати з нами? Жити у великому місті, ходити до нової школи? У нас там великий будинок, у тебе буде своя кімната, багато книг, іграшок.

Оксанка дивилася на неї широко розплющеними очима й мовчала. Вона не знала, що відповісти. Для неї ця закордонна тітка здавалася персонажем із казкової книги, яку їй колись читала мама перед сном.

Увечері в хаті баби Олі зібралася вся родина. Прийшов похмурий Михайло, приїхала з чоловіком Леонідом і Христина. Вони сіли за стіл, на якому баба Оля розставила тарілки з картоплею та соліннями. Тітка Лариса почекала, поки всі втихомиряться, і почала розмову.

— Михайле, ми хочемо поговорити про Оксанку, — спокійно, але твердо сказала Лариса, дивлячись на батька дівчинки.

— Юлія з чоловіком готові удочерити її. Вони люди заможні, мають свій бізнес, зможуть дати їй гарну освіту, виховати в достатку. Навіщо дитині сидіти в інтернаті? Ми ж не забираємо її назовсім, вона буде приїжджати сюди на кожні літні канікули. Подумай про її майбутнє.

— Михайле, не будь упертим, — додала баба Оля,— Люди справді з добром прийшли. Ти ж сам бачиш, що не справляєшся. Тобі на фермі важко, грошей ледь вистачає. А тут дівчинку в люди виведуть, професію дадуть.

Михайло сидів, насупившись, і крутив у руках порожню коробку від сірників. Він довго слухав, а потім раптом з усієї сили стукнув долонею по столу. Тарілки підстрибнули, а Оксанка від несподіванки здригнулася.

— Ні! — голосно обірвав він. — Не дам я ніякого дозволу. Я її батько, і крапка. Що це в селі про мене скажуть? Що Михайло власну дитину чужим людям віддав, бо прогодувати не зміг? Не бувати цьому.

— А справді, що люди скажуть? — підхопила Христина, яка сиділа на краєчку лави й ліниво лузала соняшникове насіння в долоню. — Пальцями на нас тикатимуть на кожній вулиці. Скажуть, що ми меншу сестру проміняли на долари. Потім ніколи від цих пліток не відмиєшся.

Насправді ж Христину зсередини просто палила заздрість. Її власне життя після школи склалося зовсім не так, як вона планувала. У вісімнадцять років вона поспіхом вийшла заміж за Леоніда — місцевого хлопця, який не мав ніякої професії, часто міняв роботу, а більшу частину часу просто сидів у хаті своїх батьків і вимагав грошей на власні потреби. Вони жили бідно, постійно сварилися через кожну копійку, і думка про те, що її молодша сестра Оксанка може потрапити в багату родину, жити у великому будинку й ні в чому не мати потреби, була для неї нестерпною.

— Христино, замовкни краще! — гримнула на неї баба Оля, підводячись із місця. — Хто тебе гнав заміж у вісімнадцять років? Тобі казали — іди вчитися, здобувай якусь роботу. Тепер сидиш тут і злобу свою на дитину виливаєш. Оксанка перед тобою ні в чому не завинила, щоб ти їй майбутнє псувала.

Баба Оля повернулася до закордонних родичів і винувато звела руки. Тітка Лариса лише повільно похитала головою, розуміючи, що продовжувати цю розмову зараз немає жодного сенсу.

— Добре, — тихо сказала Лариса. — Ми не будемо змушувати. Але знай, Михайле, що ми Оксанку все одно не залишимо. Будемо допомагати, чим зможемо, а коли вона виросте й закінчить школу, вона сама вирішить, де їй краще жити.

Перед тим як повертатися додому, Лариса та Юлія вирішили поїхати до обласного центру. Їм потрібно було купити сувеніри, кілька вишиваних рушників та подарунки для знайомих. Михайло після довгих умовлянь баби Олі дозволив їм узяти Оксанку з собою на один день.

Вони приїхали великим автобусом і довго ходили поверхами величезного міського універмагу. Для Оксанки все це було в новизну — блискучі вітрини, багато людей, гамір. Вона міцно тримала Юлію за руку, боячись загубитися в цьому натовпі.

— Оксанко, подивись навколо, — Юлія зупинилася біля великого відділу з одягом. — Що б ти хотіла, щоб ми тобі купили? Вибирай усе, що тобі подобається.

Дівчинка лише сором’язливо знизала плечима й промовчала. В інтернаті її ніколи не запитували, чого вона хоче. Там просто видавали раз на рік зимове пальто, дві пари коричневих колготок і прості черевики, які часто тиснули в пальцях. Вона просто не вміла вибирати речі для себе й боялася попросити щось зайве.

Юлія все зрозуміла без слів. Вона покликала жінку-продавця, попросила підіюрати для дитини одяг від взуття до верхнього пальта.

— Перфект! — усміхнулася Юлія, розглядаючи, як Оксанка красується в обновках. – Ми беремо все.

Наприкінці тижня гості поїхали, і Оксанка повернулася до своєї інтернатської спальні. Проте тепер усередині неї щось змінилося. Щоразу, коли їй ставало сумно або виховательки сварили за погано прибране ліжко, вона згадувала теплий дотик руки Юлії до своєї голови і її посмішку. Вечорами, коли в кімнаті вимикали світло й усі дівчата засинали, Оксанка тихо плакала в подушку, щоб ніхто не почув, мріючи про те, як колись вона поїде далеко-далеко, до великого міста.

Одного разу, це було в четвер після уроків праці, Оксанка повернулася до спальні. Вона сіла на ліжко, нахилилася й витягла коробку з-під взуття, щоб помилуватися взуттям. Але коробка була порожня. З часом пропала й курточка і шапочка з рукавичками.

Дівчина побігла по коридору до кабінету чергової виховательки. Та сиділа за столом і заповнювала якийсь журнал.

— Що сталося, Оксано? — не підводячи голови, запитала вона.

— У мене … зникли…, — задихаючись, проговорила дівчинка. Вихователька нарешті відклала ручку й зітхнула.

— Сама десь залишила або вкрали, тут за всіма не встежиш, — спокійно сказала вона. — Я скільки разів казала: всі цінні речі треба здавати в камеру схову до вихователя. Під ліжком тримати не можна. Іди в кімнату й не заважай мені працювати.

Оксанка повернулася до спальні, сіла на край свого ліжка, закрила обличчя руками й заридала так сильно, що в неї почали здригатися плечі. Того ж вечора в неї піднялася висока температура, і її на цілий тиждень забрали до інтернатського ізолятора. Вона лежала на ліжку під важкою байковою ковдрою, дивилася на пофарбовану в зелений колір стіну й думала про те, що разом із цими речами в неї відібрали шматочок тієї надії, яку їй подарувала Юлія. Ця образа була настільки глибокою й болючою, що дівчинка не могла забути її навіть тоді, коли одужала й повернулася до занять.

Минали роки. Оксанка закінчила школу, і переїхала до тітки Юлії, дозвіл батька їй був не потрібен.

Там вона вступила в коледж, обрала спеціальність модельєра.

Юлія з чоловіком підтримували її прагнення.

Невдовзі після закінчення коледжу про Оксанку почали говорити у професійних колах як про талановитого й перспективного молодого спеціаліста.

Кілька днів тому Оксанка отримала листа від своєї старшої сестри Христини. Вона відкрила повідомлення і прочитала короткі, написані нерівним почерком рядки: «Інші родичі з-за кордону постійно передають гроші та допомогу, а від тебе нам приходять лише звичайні посилки з речами, може, й вживаними. Могла б уже й грошима допомогти родині, нам треба веранду ремонтувати, бо стіна зовсім просіла, а Леонід знову без роботи сидить уже третій місяць, каже, що в селі ніде влаштуватися».

Оксана видала повідомлення і пішла працювати. Дивно, що сестра не розуміє, що задарама гроші ніхто нікому не дає. Коли вона це зрозуміє?