Ключ повертався в замку важко, з металевим скреготом. Світлана тримала двома руками картонну коробку, в якій торохтіли кавові чашки. Двері нарешті піддалися, штовхнувши всередину густий запах свіжої шпаклівки та сухої штукатурки.

Квартира на одинадцятому поверсі новобудови була заставлена такими ж коробками, мішками зі шпалерами, які залишили майстри, та нерозібраними стільцями в поліетиленовій плівці. Юрій дотримав слова — ремонт закінчили за три дні до того, як у паспорті з’явився штамп.

Ще місяць тому її ранок починався інакше. Велика кухня в особняку, кухарка Галина приносила свіжі сирники, а телефон розривався від повідомлень. Дружини голів департаментів, помічники заступників, керівники управлінь — усі хотіли знати, чи буде Юрій Володимирович на благодійному вечорі у п’ятницю, і чи підійде Світлані місце в першому ряду на показі. Тепер телефон мовчав третю годину. Останнє повідомлення було від служби доставки води.

Вона витягла з кишені джинсів смартфон, прокрутила список контактів. Хотілося зателефонувати Оксані. Раніше вони зідзвонювалися щодня після одинадцятої, обговорювали замовлення одягу або нові процедури. Світлана натиснула на виклик. Слухавку взяли після сьомого гудка.

— Оксано, привіт. Я вже переїхала. Ти вільна сьогодні після четвертої? Може, кави поп’ємо в центрі?
На тому кінці дроту почувся шурхіт паперів, потім голос Оксани став дуже тихим і діловим:

— Світлано, привіт. Я зараз на нараді в управлінні. Тут шеф зайшов, не можу розмовляти. Давай наступного тижня, добре?

— Я на п’ять хвилин, просто сісти десь…

— Світлано, реально немає часу. Я передзвоню.

Короткі гудки. Світлана повільно опустила руку. Вона знала цю інтонацію. Так Оксана раніше розмовляла з прохачами, які намагалися через неї записатися на прийом до Юрія Володимировича. Тепер цей тон призначався їй.

Вона підійшла до великого дзеркала в коридорі, яке ще не встигли прикріпити до стіни, воно просто стояло на підлозі, прихилене до кута. Змінила колір волосся — тиждень тому перефарбувалася з яскравої блондинки в темний каштан, сподіваючись, що це щось змінить у ставленні колишнього чоловіка. Не змінило. Обличчя виглядало втомленим, під очима залягли сірі тіні.

Вона згадала, як чотири роки тому Юрій привіз її в свій будинок. Тоді їй здавалося, що це назавжди. Перший чоловік після розлучення поїхав за кордон, грошей на дитину не надсилав, доводилося рахувати кожну гривню і думати, чим платити за оренду двокімнатної хрущовки на окраїні. Юрій з’явився швидко, вирішив питання з боргами, купив їй першу машину.

Світлана знову взяла телефон і набрала маму.

— Мам, я на місці. Речі завезла.

— Ну слава Богу, — зітхнула мати в слухавці. — Хлопці акуратно все донесли? Нічого не побили?

— Та ні, все ціле. Шафи тільки треба зібрати, майстер завтра прийде. Як там Юля?

— Нормально Юля. В школі отримала дев’ятку з математики. Зараз на вулиці, з дівчатами на майданчику грається.

Світлано, ти не думай її поки забирати, нехай семестр довчиться. Тут школа спокійна, вчителі її знають. А ти там розберися спочатку з житлом і роботою.

— Я хотіла на вихідні її забрати.

— На вихідні приїжджай сама, ми вареників зробимо. А дитину туди-сюди возити автобусами не треба. Їй вчитися треба. Юрій хоч грошей дав на перший час?

— Квартиру залишив і машину. Сказав, більше нічого не винен.

— Ну й добре. Головне, що є дах над головою. Добре, біжу, бо на плиті підгорає.

Світлана поклала телефон на підвіконня. Навколо була тиша, яку порушував лише гул перфоратора десь поверхом вище. Вона підійшла до вікна. Внизу, на парковці, стояла її біла машина — мабуть, єдине, що пов’язувало її з минулим життям.

Через два тижні побут трохи втрясся. Світлана розставила посуд, розвісила сукні, які тепер займали лише половину маленької гардеробної, а не окрему кімнату. Гроші, які залишалися на картці, танули швидше, ніж вона очікувала. Кожен похід у магазин за продуктами коштував кілька сотень гривень. Вона більше не купувала дорогі сири в спеціалізованих магазинах, тепер її маршрутом став звичайний супермаркет біля будинку.

Там вона і побачила Людмилу. Вони не спілкувалися три роки. Колись Людмила була найближчою подругою, вони разом працювали в офісі, ділили один кабінет і обідали бутербродами з ковбасою. Потім Світлана вийшла заміж, перейшла в «інше коло» і просто перестала відповідати на дзвінки. Людмила стояла біля каси, тримаючи в руках пластиковий кошик із хлібом, молоком і пакетом крупи.

Світлана спочатку хотіла розвернутися і піти в інший відділ, але Людмила вже підняла голову і погляди зустрілися.

— Світлано? Привіт, — Людмила виставила продукти на стрічку.

— Привіт, Людо. Як справи? — Світлана підійшла ближче, тримаючи свій кошик перед собою, наче щит.

— Та нормально. Все по-старому. Працюю там же. У тебе як? Чула, ти тепер у нашому районі живеш?

— Так, купила тут квартиру.

Людмила розплатилася, забрала решту і почала складати продукти в полотняну сумку. Вона дивилася на Світлану спокійно, без злості, але й без колишнього тепла.

— Ясно. А ми з чоловіком ремонт у свекрухи робимо, весь час туди їздимо. До речі, пам’ятаєш Наталку? У неї ж у малого проблеми були тоді, операцію робили на нозі.

Світлана напружилася. Вона згадала той дзвінок Наталки три роки тому. Наталка плакала, просила позичити грошей на реабілітацію після лікарні, казала, що повернути зможе лише частинами за рік. Світлана тоді збиралася на вихідні в Карпати, в дорогий готель, і відповіла, що всі гроші Юрія зараз у справі, вільних немає. Після того Наталка більше не дзвонила.

— Пам’ятаю, — тихо сказала Світлана. — Як хлопчик?

— Та вже ходить, все нормально. Родина згуртувалася, на роботі скинулися, хто скільки міг. Навіть директор премію виписав позачергову. Викрутилися. Добре, Світлано, мені треба бігти.

— Людо, почекай. Може, посидимо десь? Тут кав’ярня хороша на розі відкрилася.

Людмила зупинилася біля скляних дверей супермаркету, поправила сумку на плечі.

— Світлано, мені вечерю треба готувати. Немає часу по кав’ярнях ходити. Бувай.

Вона вийшла на вулицю, швидко крокуючи по тротуару. Світлана залишилася стояти біля каси. За нею вже вишикувалася черга. Касирка дивилася на неї з очікуванням.

— Жіночко, викладайте товар, — сухо сказала жінка за прилавком.

Світлана механічно виклала пакет молока та пачку чаю. Грошей на картці залишалося все менше, а робота сама собою не знаходилася. Вона розуміла, що треба щось робити, але йти на колишню роботу не хотіла, як і ходити по співбесідах.

Вона сіла в машину, завела двигун. Автомобіль слухався м’яко, тихо працював кондиціонер. Це було єдине місце, де вона почувалася так само, як раніше. Вона увімкнула радіо, але відразу вимкнула — музика дратувала. Треба було дзвонити Юрію. Іншого виходу вона не бачила.

Телефон Юрія відповів лише з третьої спроби. Глухий, рівний голос, без жодних емоцій.

— Слухаю, Світлано. Щось із квартирою?

— Ні, з квартирою все нормально. Юрію, мені потрібна робота. Ти ж обіцяв, що допоможеш, якщо щось треба буде.

— Я пам’ятаю свої слова. Ким ти хочеш працювати?

— Не знаю… Може, в якесь управління, на спокійне місце? Деканат чи якийсь відділ документообігу. Ти ж знаєш багатьох.

Вона почула, як він перебирає якісь документи на столі. Шелест паперу був дуже чітким.

— Добре. В обласному департаменті освіти є місце провідного спеціаліста в архівному відділі. Зарплата невелика, але стабільна. Тобі зателефонують завтра з відділу кадрів. І ще, Світлано, це остання моя послуга. Більше не дзвони на цей номер.

У слухавці пішли короткі гудки. Світлана кинула телефон на пасажирське сидіння. Принаймні, питання з роботою вирішилося. Хоча архівний відділ — це було зовсім не те, про що вона мріяла. Це означало сидіти з дев’ятої до шостої в кабінеті без кондиціонера, серед папок і пилу.

Наступного дня вона записалася в косметичний салон, куди ходила останні три роки. Це був дорогий заклад у центрі міста, з м’якими кріслами, де подавали чай у порцелянових чашках. Світлані потрібно було підстригти кінчики волосся та освіжити колір. Вона сподівалася, що звична атмосфера поверне їй відчуття впевненості.

Вона сиділа в кріслі, коли двері салону відчинилися, і всередину зайшла дівчина. Висока, з довгим чорним волоссям, у короткій шкіряній куртці та дорогих туфлях на високих підборах. Світлана відразу впізнала її. Вона бачила її фото в телефоні Юрія за тиждень до розлучення, коли випадково переглядала його повідомлення, поки він був у ванній. Тоді дівчина була підписана просто як «Офіс-менеджер». Тепер вона тримала в руках таку ж сумку, яку Юрій подарував Світлані на минулий Новий рік, тільки іншого кольору.

Дівчина сіла в сусіднє крісло, кинула на столик ключі від машини. Це були ключі від нового позашляховика Юрія.
Адміністратор салону, Тетяна, підбігла до неї з широкою усмішкою.

— Христиночко, доброго дня! Як добре, що ви прийшли. Вам як завжди — манікюр і догляд? Чай, каву?

— Каву з молоком, без цукру, — коротко кинула Христина, навіть не подивившись на адміністратора. Вона витягла дзеркальце і почала розглядати свої губи.

Світлана відчула, як усередині все стиснулося. Майстер, яка розчісувала її волосся, помітила це і стала працювати повільніше, намагаючись не привертати уваги.

Світлана повернула голову до сусіднього крісла.

— Давно на машині Юрія їздиш? — голос прозвучав різко, голосніше, ніж вона планувала.

Христина повільно повернула голову, опустила дзеркальце і подивилася на Світлану з легкою, ледь помітною усмішкою.

— Ви щось сказали? — запитала вона спокійно.

— Я питаю, як тобі мій чоловік? Добре заробляє? Надовго тебе вистачить, як думаєш? — Світлана почала підводитися з крісла, попри те, що майстер тримала в руках пасмо її волосся.

— Світлано Степанівно, будь ласка, — втрутилася адміністратор Тетяна, підходячи ближче і стаючи між кріслами. — У нас у закладі не прийнято з’ясовувати стосунки. Прошу вас.

Христина навіть не змінила пози. Вона просто відвернулася назад до дзеркала і вимовила тихим, але чітким голосом:

— Юрій Володимирович тепер мій чоловік. А ваше місце в архіві, здається. Він згадував учора.

Світлана різко висмикнула пасмо з рук майстра, схопила свою сумку з полиці.

— Та ти просто… Він і тебе викине через пару років! Побачиш! — крикнула вона, майже задихаючись від гніву.

Вона вибігла в коридор, штовхнувши скляні двері так, що вони ледь не вдарилися об стіну. На вулиці було душно, сонце пекло в обличчя. Вона сіла в машину, руки тряслися, вона не могла з першого разу вставити ключ у замок запалювання.

Коли двигун нарешті завівся, вона кілька хвилин просто сиділа, поклавши голову на кермо. Вона розуміла, що Христина права — її час минув, і всі навколо про це вже знали.

Понеділок почався о восьмій ранку. Департамент освіти займав стару триповерхову будівлю з довгими коридорами, пофарбованими в зелений колір до половини стіни. Архів знаходився в підвальному приміщенні, де вікна виходили на рівень тротуару, і крізь ґрати було видно тільки ноги перехожих.

Начальниця відділу, Галина Іванівна, жінка років п’ятдесяти в сірому в’язаному кардигані, показала Світлані її робоче місце. Стіл, старий комп’ютер з великим монітором, дві стопки папок із написами «Вхідні документи 2021» та стілець із затертою оббивкою.

— Ось ваша ділянка, Світлано, — Галина Іванівна поклала на стіл товстий журнал у картонній обкладинці. — Сюди записуєте всі номери наказів, які приходять із канцелярії. Потім підшиваєте в папки за алфавітом. Робота проста, але вимагає уваги. Помилок бути не повинно, бо перевірки часто приходять.

— Я зрозуміла, — тихо сказала Світлана.

— І ще одне. У нас тут колектив дружній, але працюємо багато. Чай п’ємо о першій годині, під час обіду. Раніше по коридорах ходити не треба.

Галина Іванівна пішла до свого столу в іншому кінці кімнати. За сусіднім столом сиділа молода дівчина, Ірина, яка відразу заглибилася в монітор і навіть не привіталася.

Світлана сіла на стілець. Він рипнув під її вагою. Вона відкрила першу папку. Сторінки були жовтими від часу, пахли старим папером. Вона почала переписувати номери. Пальці швидко покрилися сірим пилом.

Обідня перерва настала рівно о першій.

— Я пройдуся, — повідомила Світлана, забираючи сумку.

Коли вона зачиняла двері, то почула, як Ірина тихо сказала начальниці:

— Це ж колишня Юрія Володимировича, депутата. Бачили, на якій машині приїхала? Поставила прямо під вікнами. Навіщо їй ця робота взагалі?

— Тихо ти, — відповіла Галина Іванівна. — Чоловік попросив влаштувати, от і взяли.

Вона пройшла два квартали, сіла на лавку в сквері. Повз неї проходили люди в простому одязі, поспішали у своїх справах. Ніхто не звертав на неї уваги. Не було більше тих, хто здалеку кланявся і питав про здоров’я. Вона стала просто однією з багатьох жінок у цьому місті.

Вона дістала телефон, хотіла набрати номер колишньої подруги Нелі. Вони колись разом ходили на фітнес, ділилися секретами. Номер був у списку швидкого набору. Світлана вагалася кілька хвилин, потім натиснула кнопку.

Слухавка довго гуділа. Нарешті відповіли.

— Алло, Нелю? Привіт. Це Світлана.

У відповідь була довга пауза. Світлана чула, як на тому кінці працює телевізор, хтось голосно розмовляв.

— Світлано? Привіт, — голос Нелі був здивованим і холодним. — Ти щось хотіла?

— Та ні, просто… Хотіла дізнатися, як у тебе справи? Може, кави поп’ємо після роботи?

— Світлано, вибач, я зараз зайнята. Мені дитину з садка забирати, потім на кулінарні курси. Немає часу зовсім.

— Нелю, ну ми ж стільки років… — Світлана відчула, як до горла підступає клубок.

— Світлано, давай чесно. Ми не спілкувалися три роки. Ти згадала про мене тільки тепер, коли у тебе проблеми з Юрієм? Я все знаю, місто маленьке. Коли мені потрібна була допомога з роботою для чоловіка, ти навіть слухавку не взяла. А тепер дзвониш. Вибач, мені пора.

Почулися короткі гудки. Світлана повільно опустила телефон на коліна. Сонце сліпило очі, змушуючи мружитися. Вона зрозуміла, що дзвонити більше нікому. Список контактів у її телефоні, де було понад двісті імен, тепер перетворився на звичайний перелік чужих людей.

Чому вони з нею так вчинили?