Зранку в квартирі було прохолодно й тихо. Оля сиділа на підвіконні в кухні, підібгавши під себе ноги в теплих вовняних шкарпетках, і дивилася, як на екрані смартфона оновлюється стрічка новин. На плиті от-от мав закипіти чайник. Сонце тільки-но почало пробиватися крізь жалюзі, заливаючи стіл тонкими світлими смугами.

З коридору почувся важкий крок і кашель. Батько знову прокинувся не в гуморі. Він зайшов на кухню в старій, запраній флісовій кофті, навіть не глянувши на дочку. Його дратувало все: і чайник голосно кипить, і ноутбук Олі, постійно залишений на кухонному столі, і сама Оля, яка у свої тридцять п’ять років досі жила з батьками в одній квартирі.

— Знову свої папери розкидала, — буркнув Володя, відсуваючи її робочий блокнот на край столу. — Роботи в неї багато. Інженер за освітою, а сидиш у своїй конторі за комп’ютером, копійки рахуєш. Нормальні люди в твої роки вже сім’ї мають або хоча б квартиру окрему знімають. А ти?

Оля спокійно закрила ноутбук. Вона давно звикла до цих ранкових монологів. Сперечатися не було сенсу — це лише розтягнуло б кухонну сварку на весь день.

— Я оплатила комунальні за цей місяць, тату, — тихо сказала вона, наливаючи воду в керамічний кухоль.

— Оплатила вона, — батько дістав із холодильника сир і почав різати його кривими шматками. — Годувальниця. Краще б зачіску змінила. Піди в перукарню і зроби щось з волоссям, в кожній страві його повно, про ванну вже мовчу.

Дівчина нічого не відповіла. Вона забрала кухоль, телефон і пішла у свою кімнату.

Їй чомусь згадалися шкільні роки. Тоді все здавалося складним, але водночас зрозумілим. Був у неї однокласник Ігор — тихий хлопець, який вічно звільнявся від занять фізкультурою через слабке здоров’я. Поки інші хлопці бігали за м’ячем,

Ігор сидів на лавці й гортав роздруковані з інтернету статті про архітектуру європейських міст, вчив іноземні слова за додатками в перших смартфонах. Він єдиний не дражнив її через колір волосся, а навпаки — називав Лисицею, і в його вустах це звучало майже як комплімент. З ним можна було годинами ходити парком після уроків, коли вдома батько знову починав виховувати матір і вимагати звітів за кожну витрачену гривню. А потім, у десятому класі, в Ігоря не стало батька. Мати забрала його, вони швидко продали майно й переїхали до родичів на Полтавщину. Згодом номери телефонів змінилися, профілі в соцмережах загубилися в купі нових контактів, і зв’язок зник.

За дві години Оля вже стояла біля дверей сусідньої квартири. Людмила Миколаївна зустріла її посмішкою. У сусідки в кімнаті завжди пахло текстилем, парою від сучасного відпарювача та свіжою кавою. Жінка все життя працювала на швейній фабриці, а тепер, вийшовши на пенсію, шила для душі та для кількох постійних клієнтів.

— Заходь, Олю, заходь, — Людмила Миколаївна відклала вбік великі кравецькі ножиці. — Твій батько знову зранку не з тої ноги встав?

— Та як завжди. Каже, що я нічого не досягла і що тридцять п’ять років — це вже фінал, — Оля сіла на м’який пуф біля столу.

— Не слухай ти його, — махнула рукою кравчиня. — Він далі свого телевізора й гаражів нічого не бачить. Краще подивись, що я сьогодні принесла. Ходила в той новий величезний триповерховий магазин тканин біля торгового центру. Боже, чого там тільки немає! Вибір такий, що очі розбігаються. Будь-які кольори, фактури, від італійського шовку до цупкого німецького драпу. Раніше про таке тільки мріяти могли, по знайомству тканину вибивали, а зараз — приходь і бери, що хочеш.

Вона розгорнула на столі важкий сувій глибокого, насиченого зеленого кольору. Тканина була м’якою, приємною на дотик, з ледь помітним благородним блиском.

— Це сучасна напіввовна з додаванням еластану, — з гордістю сказала Людмила Миколаївна. — Вона майже не мнеться, ідеально тримає форму й не кошлатиться. Я хочу пошити тобі костюм: прямі штани з високою посадкою і подовжений жакет. До твого рудого волосся цей зелений буде просто шик. Усі ці блогери з інстаграму просто луснуть від заздрощів.

— Ой, Людмило Миколаївно, та навіщо мені той костюм? — Оля сумно посміхнулася, розглядаючи зріз тканини. — Куди мені в ньому ходити? На роботу, де ми цілими днями сидимо в навушниках перед моніторами? Чи додому, щоб батько знову вираховував, скільки я грошей на одяг витратила?

— Одяг — це твій настрій, — суворо перервала її сусідка. — Ти в дзеркало на себе дивилася останнім часом? Гарна, висока, а ходиш у якихось безформних худі. До речі, а той хлопець із ріелтерської компанії, що на першому поверсі вашого офісного центру, більше не заходив? Він же на каву тебе кликав через месенджер. І що ти?

— Нічого. Написала, що маю багато звітів, і поїхала додому. Ну про що нам говорити? Він у інстаграмі тільки фото машин та якихось вечірок викладає. Мені з ним нудно.

— Нудно їй, — зітхнула Людмила Миколаївна, роблячи перші замітки крейдою на тканині. — На каву не йдеш, у чотирьох стінах сидиш. Чого ти чекаєш?

— Не знаю. Мені іноді здається, що я застрягла в якомусь чужому житті. Пам’ятаєте, я розповідала про сни? Мені знову снилося інше місто, наче я йду вулицею, де пахне випічкою, тепло, весна, і якийсь вуличний художник просить дозволу зробити швидкий начерк. Смішно, правда? Доросла жінка, а вірю в якісь дитячі картинки. Однокласниці вже дітей до старших класів збирають, дехто розлучитися встиг і по другому колу заміж вийти, а я все якісь дивні сни дивлюся.

— Якщо сниться, значить, душа ще жива, — спокійно відповіла кравчиня. — Це краще, ніж зачерствіти й бурчати на весь світ. Але під цей костюм потрібне нормальне взуття. Твої кросівки на масивній підошві сюди взагалі не підійдуть. Потрібні класичні шкіряні туфлі, лаконічні, на невеликих підборах. Обіцяй, що в суботу підеш у торговий центр і вибереш.

Оля пообіцяла, щоб просто заспокоїти сусідку.

Людмила Миколаївна сіла за машинку. Дивлячись на Олю, вона мимоволі згадувала власну молодість. Тоді вона теж вірила в красиві історії. Працювала в центральному міському ательє, мала купу замовлень. Там і познайомилася з чоловіком, який займав солідну посаду в міськраді. У нього була родина, авторитет і великі плани на життя, в які молода кравчиня зовсім не вписувалася. Коли Людмила сказала йому, що чекає на дитину, вся його солідність зникла. Він вимагав негайно вирішити це питання в приватній клініці через своїх знайомих, щоб ніхто не дізнався. Вона плакала, обіцяла, що виростить малого сама, що ніхто ніколи не почує його імені, але він боявся за своє крісло.

Людмила не змогла там залишатися. Вона зібрала речі, поїхала в це місто, де нікого не знала, і завантажила себе роботою так, щоб не залишалося часу на думки. Клієнтів тепер було багато, але Оля залишалася для неї найближчою людиною. Вона бачила в дівчині ту саму невисловлену вразливість і намагалася прикрасити її життя за допомогою красивих речей.

У суботу Оля пішла до великого торгового центру. Там було шумно, грала сучасна поп-музика, працювали кондиціонери. Вона обійшла кілька фірмових магазинів, але все здавалося занадто масивним або незручним. Нарешті в невеликому бутику вона помітила темно-зелені шкіряні туфлі на невисокому стійкому підборі. Вони були стриманими, без зайвих пряжок чи стразів. Коли Оля приміряла їх, то здивувалася — взуття сіло ідеально, нога виглядала витонченою, а головне — на них якраз діяла сезонна знижка, тому ціна виявилася цілком доступною.

Забравши фірмовий пакет, Оля вирішила зайти на квітковий ринок неподалік. Їй хотілося віддячити Людмилі Миколаївні. Сусідка ніколи не брала з неї грошей за роботу, лише за фурнітуру, якщо купувала щось особливе. Коли Оля була маленькою, вона часто дарувала їй свої малюнки чи вироби з пластиліну, і кравчиня досі зберігала їх на верхній полиці своєї шафи.

Оля зупинилася біля великого стенда з хризантемами. Вони мали особливий, свіжий і трохи терпкий запах землі після дощу.

— Олю? Лисиця, це ти? — почувсь збоку чоловічий голос.

Вона обернулася. Перед нею стояв високий чоловік у стильному темному пальті, з шкіряним рюкзаком за плечима. Обличчя трохи змінилося, з’явилася легка щетина й дорослий, упевнений погляд, але очі залишалися тими самими.

— Ігор? — Оля від несподіванки навіть зробила крок назад. — Ти як тут опинився?

— Приїхав на кілька днів, — він посміхнувся, і ця посмішка миттєво повернула її в шкільні роки. — Треба було на цвинтар з’їздити до батька, я давно не був. Зайшов от квітів купити, дивлюся — стоїть знайоме руде волосся. Тебе з тисячі можна впізнати. Як ти взагалі? Чим займаєшся?

— Працюю інженером-проєктувальником у будівельній фірмі. Розрахунки, креслення, монітори, — Оля трохи зніяковіла й поправила волосся. — А ти як? Сім’я, діти є?

— Та ні, не встиг якось, усе робота, — Ігор знизав плечима. — Мені тоді мова дуже допомогла. Влаштувався в міжнародну логістичну компанію, зараз керую напрямком європейських перевезень. Постійно в роз’їздах, часто буваю у Франції, у нас там великі бізнес-партнери. А ти як? Чому сама?

— Та хто ж мене заміж візьме, бачиш — характер складний, та й колір волосся не всім подобається, — спробувала віджартуватися Оля.

— Прекрасний колір, яскравий, — серйозно сказав Ігор. — Я насправді хотів зайти за твоєю старою адресою, думав, раптом ви ще там живете. Хотілося дізнатися, як твоє життя склалося.

— Живемо там само. Тільки зараз туди краще не йти. У батька вихідний, до нього прийшли друзі з колишньої роботи, вони там на кухні засіли. Це надовго.

— Тоді, може, зайдемо кудись на каву? Чи прогуляємося?

— Знаєш, а давай краще зайдемо до моєї сусідки, Людмили Миколаївни. Вона мені якраз новий костюм пошила, я їй от квіти купую.

За двадцять хвилин вони вже піднімалися на потрібний поверх. Людмила Миколаївна відчинила двері й, побачивши Олю з букетом та високого незнайомця, одразу все зрозуміла без зайвих слів.

— Заходьте , заходьте, — метушилася вона, забираючи хризантеми. — Я зараз чайник увімкну. Олю, ану швидко йди в кімнату, міряй свій новий костюм і туфлі показуй, які купила. Мені ж треба побачити фінал роботи!

Оля пройшла за легку ширму в кутку кімнати. Вона скинула старі кросівки, теплу куртку й одягла новий зелений костюм. Тканина лягла ідеально, штани візуально подовжили ноги, а жакет додав образу строгості та впевненості. Вона взула нові шкіряні туфлі, зняла шпильку й дозволила рудому волоссю вільно впасти на плечі.

Коли вона вийшла у вітальню, Ігор сидів на стільці біля вікна. Побачивши її, він на мить завмер і відклав телефон, який тримав у руках.

— Ну от, — задоволено сказала Людмила Миколаївна, виходячи з кухні з тацею. — Я ж казала, що цей колір — твоє все. Дивись, Ігорю, яка красуня. А то все ходила в сірих спортивних кофтах.

— Неймовірно, — тихо сказав Ігор, підводячись. — Тобі дуже пасує. Знаєш, Олю, у мене наступного місяця знову робоча поїздка. Оформлення документів зараз швидке, все можна зробити через додатки за кілька днів, якщо мати бажання. Тобі обов’язково треба побачити ті місця, про які ми колись читали. Твій новий костюм там матиме дуже стильний вигляд на тлі старої архітектури.

Оля підійшла до великого дзеркала на шафі. Нові туфлі тримали поставу, зелена тканина підкреслювала колір очей, а руде волосся більше не здавалося їй чимось неправильним.

Людмила Миколаївна посміхнулася, дивлячись на них, і тихо додала з кухні:

— Я там у магазині бачила ще один відріз тканини, колір слонової кістки. Купувати?, – вона хитро примружила очі і від того, як Оля і Ігор почервоніли, зрозуміла, що купити таки треба.