А тут ні світ ні зоря, а невістка у мене на порозі. Раніше лиш бурчала, та з хати випихала, а це – світить, стелить м’яко. Дивлюсь я на Жанну, ну не та це людина, яка намарне буде так себе поводити. Ну ж треба їй щось. Де ж я знала, що невістка і син раніше від мене дізнались оту новину чорну.
Ой, нині я не свекруха – рідніша від мами рідної для двох своїх невісток. Раніше ж що? Лиш старша родичалась, а менша ще на весіллі “мамою” мене називати відмовилась, та ще й так демонстративно голову вернула.
То я й не напрошувалась, не лізла в душу. Синів я ростила самостійними і не для себе – для життя. Старший хоч і за кордоном який рік на роботі, то невістка про мене не забувала і прийде, і провідає, і пригорнеться.
Ну а менша все стороною і кригою. Син сам приїздив, та які то були відвідини? Не встиг у дім зайти, а вже у нього телефон червоний, бо дружина все телефонує і телефонує. День побуде, смикається і їде додому.
А це, уявіть моє здивування, коли нещодавно із самого ранку у мене на порозі менша невістка. Та вже, як тільки я двері відчинила, а вона мені онука до рук, та все “мамо” і “мамусю”.
Я мусила піти води холодної на обличчя ляпнути, бо ж де такого чекала? Питаю у неї, а що то в лісі стало, що така гостина і таке в очі яскраве світло і люб’язність. А та образилась:
— От така ви завжди, мамо, – гостра на язик і швидка на слово. А я ж до вас з усією душею, а ви мене от так ображаєте.
Ой, не та то Жана, що буде за сто кілометрів местися, аби мене за десять років вперше “мамою” величати. Не та то людина, що буде намарне усмішки свої розкидати, та так м’яко стелити.
Коли мене старша невістка набрала, то я їй і розповідаю свою дивину. От так і так у мене нині Жанна і щось тут не чисто, або чи то рік високосний, чи місяць у фазі рідкісній, бо Жанну я не впізнаю.
— Сядьте, мамо. – говорить мені невістка старша. – Мене дідо просив того не казати, але вже як таке діло, то мушу вам зізнатись.
Виявилось, що тато мій має недугу про яку мені говорити не хотів, бо дуже мене шкодував. Все серйозно і мій батько із властивою йому категоричністю вже вирішив, що час йому і на вічний спочинок.
— Здається, Жана не через почуття родинні, через метри квадратні приїхала, а не до вас родичатись.
Того ж дня я господарку свою збула і до тата в місто поїхала. Місяць минув, нажаль, таки вже скоро і все, хоч я в те вірити не хочу. І так мені важко, а тут ще сини і невістки.
Бачте, Жанна ж так коло мене бігає, аж зайве. Все вона готова робити, геть судна виносить, та все жаліється на життя дороге і квартиру орендовану.
Старша невістка теж приходить, допомагає, але ж добре бачу що й їй не спокійно через ту квартиру. Вони ж теж житло орендують, син за кордоном саме тому, що в них своєї квартири немає. А тут одразу трикімнатна.
Нікому я нічого не обіцяю, але вже від тих поглядів виморилась, розумію, що вже й час якось визначитись у цьому питанні, аби оці концерти припинити.
То як же ж мені бути із цим усім? Жанні б і цурки не вручила, та вона дружина мого сина, і мама моїх онуків, хай і має такий характер.
От як бути аби справедливо, підкажіть.
Головна картинка ілюстративна.