Все почалося з того, що мені зателефонувала сусідка моєї мами.
– Оленко, привіт.
– Доброго дня, Маріє Іванівно, – здивовано відповіла я.
– Як живете? Як дітки? – продовжувала вона.
– Усе нормально, дякую, – відгукнулася я, починаючи хвилюватися.
Малоймовірно, що сусідка телефонувала просто так, щоб дізнатися, як наші справи. Інтуїція мене не підвела.
– Олено, а ти давно до мами навідувалася?
Так, мене накрила хвиля почуття провини. Я важко зітхнула. Ми давно жили окремо. А з тих пір, як син пішов до школи, я закрутилася, як білка в колесі. Зранку приготуй усім сніданок, збери і відправ до школи, потім цілий день на роботі. А потім галопом по магазинах і додому одним стрибком. А там уже час вечерю готувати, родину годувати, посуд мити, а ще уроки перевіряти. Що й казати, увечері я – як вичавлений лимон, які тут візити. А на вихідних інші клопоти. Прибрати в квартирі, попрати, попрасувати, хоч трохи відпочити… Рідко ми до мами в гості вибиралися, чого гріха таїти.
– Давно, Маріє Іванівно, – щиро зізналася я. – Усе збиралася, та часу немає. Ось, у суботу планувала…
– А ти нічого дивного за мамою не помічала? – обережно поцікавилася сусідка.
– Що Ви маєте на увазі? – напружено запитала я.
– Ну, нічого незвичайного в її поведінці? Може, вона поводилася якось інакше?
– Ні, – я внутрішньо похолола, – нічого такого. – А до чого Ви хилите?
– Ой, Оленко, навіть не знаю, як сказати… – невпевнено пробурмотіла Марія Іванівна. – Може, це й не моя справа…
– Та що сталося?! – мало не зарепетувала я в слухавку. А уява вже малювала мені картини, одну кращу за іншу.
– Твоя мама на схилі літ, цей… – випалила сусідка.
– Ну, знаєте! – обурилася я. – З чого ви це взяли?!
– Чоловіка вона завела, ось із чого! Роман у неї!
– Не може бути! – з полегшенням розсміялася я. – Мамі добре за сімдесят, які вже романи!
– Не кажи, дитинко, – ображено відгукнулася сусідка. – Я знаю, про що говорю! Усе на власні очі бачила!
– Вона мені сама все й розповіла! – заторохтіла Марія Іванівна. – Ти тільки послухай. Зустрілися ми вчора з нею на вулиці. А вона несеться, як блискавка, мене навіть не помітила. Довелося гукнути. А вона мені: «Вибач, Маріє, я дуже поспішаю, рибку купити хочу. Як гадаєш, хек краще взяти чи минтай?» Тут я й отетеріла. «Любо, – кажу, – ти ж рибу не любиш». А вона мені: «Так це я не для себе, а для Васі. Він її так наминає, аж за вухами тріщить». І вся сяє. Розумієш, тепер?!
– Мало що… – розгубилася я, – може, це просто знайомий, – а сама намагаюся згадати хоч якогось Васю з маминих друзів. Як на зло, нікого з таким ім’ям не пригадала.
– Який знайомий! Отямся, Оленко! Кохання нове, точно тобі кажу, – авторитетно заявила сусідка. – Мало того, вона його на вулиці підібрала! Тепер цей Вася у неї живе, у її квартирі, уявляєш? А раптом він безхатько, чи щось гірше? Ти ж знаєш, обстановка зараз не дуже, повно всіляких. І взагалі, де це бачено, щоб нормальні чоловіки на вулицях валялися?!
Приголомшена до глибини душі, я на хвилину втратила дар мови. А Марія Іванівна не замовкала.
– Так, так, так! Люба так і сказала! «Йду, – каже, – по вулиці, дивлюся – а він у калюжі мокрий лежить, і очима тільки блим-блим. А мене як побачив, голову гордо підняв. Ну, справжній чоловік. Я його додому взяла, почистила, викупала, такий красень виявився». Тож, Оленко, я б на твоєму місці розібралася, що до чого. І негайно.
– Дякую вам, – ледве видавила я і поклала слухавку.
Вражена новинами, я втратила здатність нормально мислити. А перед очима стояла картина, як мама тягне до себе додому когось брудного і мокрого. Брр… Ледве дочекалася чоловіка з роботи, щоб скликати сімейну раду.
– У моєї мами з’явився чоловік, – не сердься повідомила я. – Його звати Василь, – і розповіла все, що почула від Марії Іванівни.
Чоловік, вирячивши очі, перетравлював почуте. А потім з надією випалив:
– Мало що вигадає ця пліткарка! Ти мамі дзвонила?
– Ні, – збентежено зізналася я.
– Ну, то давай подзвонимо. Може, немає причин для хвилювання. Побачиш, усе з’ясується.
Я з надією на диво кинулася до телефону, набрала номер і включила гучний зв’язок.
– Привіт, – почала я, почувши мамин голос.
– А, Оленко! Як справи?
– Мамо, – обережно промовила, – ти сама?
– Ні, – я почула її щасливий сміх, – я з Василем.
Серце обірвалося і гухнуло кудись. Значить, усе правда!
– А звідки він узявся? – запитала, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі.
– Ой, це така історія… – без краплі збентеження почала розповідати мама. – Я його на вулиці знайшла. Такого мокрого, безпорадного. Ну, не могла я пройти повз. Так шкода стало, хоч плач. Зате тепер мені не нудно. Хоч який не який, а чоловік у домі. Він таке витворяє, ти б бачила, – і задоволено хихикнула.
Я опустилася на стілець. Невже правда?
– Мамочко, але ж так не можна, – зібралася я з духом. – Підбирати кого завгодно і в дім тягти. Прожени його!
– Олено, як тобі не соромно! Ми відповідаємо за тих, кого приручили, пам’ятаєш? Тим більше, ви до мене рідко навідуєтеся, мені сумно одній. А тепер у мене сенс життя знову з’явився. Я більше не відчуваю себе самотньою. Вася залишається, і крапка! – і мама поклала слухавку.
– Це не можна так залишати! Одягайся, ми їдемо до твоєї мами!
Я нервово забігала по квартирі, плутаючись в одязі. Чоловік забігав разом зі мною.
– Твоя мама занадто добра і наївна! Її в два рахунки може обдурити хто завгодно. А раптом він позарився на її квартиру, цей Василь, ну й ну! Я зараз подивлюся на цього Васю!
Через півгодини шаленого темпу містом ми припаркувалися під маминим під’їздом. Чоловік відкрив багажник, дістав монтировку і задумливо зважив її в руці.
– Це ще навіщо? – вдсахнулася я.
– Мало що, – похмуро пояснив він. – Раптом Вася не захоче піти сам.
– Ні, давай тільки без цього, – благала я, уявляючи сцену.
Щойно ми ступили на поріг, чоловік грізно загорланив:
– Ну, і де він?!
– У вітальні в кріслі спить, – розгублено відповіла мама. – А що сталося? Я вас не чекала…
Але чоловік уже влетів до вітальні, а я за ним.
На маминому кріслі безпардонно розвалився… великий рудий котяра! Побачивши нас, він сів, обвів лапи пухнастим рудим хвостом і нявкнув басом.
– Знайомтеся, це мій Васька, – увійшовши слідом за нами, сказала мама.
– Але ж це кіт! – здивовано вигукнули ми хором.
– Ну так, кіт. А ви що подумали? – засміялася мама, дивлячись на наші витягнуті обличчя.
