fbpx

А ти пристойно влаштувалася, — зателефонував колишній, — живеш як справжня дама у двокімнатній квартирі. А я тут один з дітьми. Чому не забираєш їх до себе?

Моя родина ніколи не була благополучною. Тато і мама, відколи себе пам’ятаю, активно заливали за комір. Я не впевнена, що вони вже пам’ятали скільки у них діток і як кого із нас звати. “Випливали” ми як могли. Розлітались по світу, намагаючись не згадувати дитинства узагалі.

Я пішла на навчатись на швачку. Єдине місце де можна було навчатись безкоштовно і жити в гуртожитку. Підробляла де тільки могла. Саме на одній з робіт я й познайомилась з Борисом. Молодий симпатичний юрист. Не знаю, що саме він в мені тоді розгледів, але вже через пів року я стала його дружино. Не прості часи залишились позаду. Так я собі тоді думала. Хіба ж могла уявити, що то були найщасливіші мої роки.

Родина чоловіка мене не прийняла від слова “зовсім”. Мені ледь не щодня нагадували хто я і звідки. Поява дітей їхнього ставлення не змінила, та ще й чоловік почав “підспівувати” родичам.

А одного дня я не змогла зайти у нашу квартиру. На порозі стояли мої речі:

— Я з іншою тут житиму, – сказав чоловік телефоном, – Тобі нема куди йти, я знаю, тож діти житимуть зі мною.

Мені дозволяли бачитися з ними, але в деякі дні і строго за графіком.

Але я не збиралась здаватись. Оце вже ні! Мені вся ця ситуація навпаки сил додала і снаги. Ох! як же я працювала, зараз згадую і сама собі не вірю. П’ять років майже не спала, але накопичила на перший внесок і взяла собі однокімнатну квартирку.

Через кілька років мені вдалося обміняти свою маленьку однокімнатну квартиру на двокімнатну. Звичайно, теж не обійшлося без кредиту, але він уже майже виплачений. Я працюю підробляю і їжджу на заробітки постійно.

— А ти пристойно влаштувалася, — зателефонував колишній, — живеш як справжня дама у двокімнатній квартирі. А я тут один з дітьми. Чому не забираєш їх до себе?

— А я нікого не забиратиму, — кажу. Я багато працюю, мало сплю, але досягла свого, стала на ноги. Я завжди бачусь із дітьми, допомагаю, підтримую. Але жити з ними не стану, ти сам так хотів, якщо що.

Дочці вже виповнилося 15 років, а синові 13. Ігор виховував їх самостійно, у нас із дітьми дуже добрі стосунки, вони все розуміють і не засуджують мене. Я завжди поряд і не відмовляюся від них.

Зараз я вільна. Я симпатична, можливо, у мене буде ще одна сім’я, але поки що мені не до цього. Я живу так, як живуть тисячі чоловіків у нашій країні, які залишають своїх нащадків із колишніми дружинами: багато працюю, відпочиваю, іноді гуляю з дітьми.

Так, все могло бути інакше, але не я в цьому винна.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page