fbpx
Історії з життя
А ти вже всі плітки зібрала? — Може, й зібрала. Тільки вік, зовсім немолодий. Хто зараз у сорок три про материнство думає, без чоловіка?

Попереду йшла жінка з лижними палицями. Зараз багато хто так ходить, скандинавською ходьбою займаються.

Було в ній щось таке, ритмічне, навіть трохи тривожне. Старанно встромляла палиці в землю, з усією силою надавлюючи на них.

До неї було страшнувато підходити ближче, здавалося, що цими палицями вона може дати на горіхи. Але я задивився. Зі спини і не скажеш, скільки їй років.

Йшов слідом, без палиць, прогулювався після робочого дня. Любив іноді, ввечері, вийти і не поспішаючи пройтися нашим парком. Живу недалеко, однак її бачу вперше. Коротко пострижене волосся, замотаний шарф на шиї, сама в тих модних обтягуючих штанях, а точно, лосинах, чи може, вони якось по-іншому називаються.

Жінка зупинилася, чи то мене злякалася, чи втомилася махати палицями.

Я сповільнився. Мені чоловікові, який через місяць виходить на пенсію, можна потішити свою цікавість.

Раптом жінка залементувала. Та так, наче кінець світу побачила. Я зніяковів, хтозна, може вона якась ненормальна.

Розвернувся і почав відходити від неї подалі. У мене аж підвищився тиск.

«А здавалася нормальною, хто їх знає, цих жінок?! Що в них на думці?»

Небо було чисте. Сніг м’який. Мороз мінус 10. Не холодно, якраз можна було освіжити голову після важкого дня. Я зупинився, обернувся, жінка стояла віддалік. Постояв хвилинку та й пішов додому. Вдома чекала дружина та теплий кисіль. Стара звичка з дитинства пити перед сном полуничний кисіль.

Трохи згодом ми з тією жінкою знову зустрілися. Я йшов із дружиною. А вона так само ритмічно, як і минулого разу обігнала нас. Моя Тетяна принишкла. А потім напівпошепки заговорила:

— Бачив? Пройшла з палицями?

— Так, зустрічаю вперше. Раніше не бачив.

— Нова, приїжджа. Оселилася в сусідньому будинку.

— Ясно, — відповів я, і ми пішли далі.

А дружина продовжила:

— Стала на облік. Чекає на дитину. Кажуть чоловік покинув. А вона переїхала до нас. Тицьнула пальцем у карту, і потрапила в наше місто.

— А ти вже всі плітки зібрала?

— Може, й зібрала. Тільки вік, зовсім немолодий. Хто зараз у сорок три про материнство думає, без чоловіка?

— Зірки! — сказав перше, що спало на думку.

— Але ж вона ніяка не зірка!

— А нам яке діло? Нехай стає матір’ю. Це ж щастя! А оскільки вона веде здоровий спосіб життя, то у неї все вийде.

— Ой, тобі б працювати у медицині, з твоїм оптимізмом.

— Е ні, мені вистачає одного лікаря у сім’ї, куди нам ще другий.

— Гаразд, пішли додому.

Ми йшли з дружиною у бік будинку. Але там далеко, позаду нас, було чути звуки палиць. Ритмічні. Шух-шух, шух-шух. Немов саме життя стукає. Все в неї буде і дитина, і щастя.

Жінка зупинилася трохи перепочити. Увібрати в себе тишу та морозне повітря міського парку. Вона згадала того чоловіка, якого так налякала того вечора. Душа так тиснула і нила. І тільки голосно залементувавши, вона звільнилася! Жінка випустила на волю всю образу, тривогу.

За двадцять два роки разом, її чоловік так і не захотів мати дітей, відмовлявся. А від тієї вертихвістки схотів, не відмовився.

Вона поїхала від нього. Втекла, куди очі дивляться. Тепер її черга почати жити для себе. Його відпустила, себе вибачила. Здоров’я дозволяє, тому начхати, що подумають інші.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page