— Олександре, ти хоч розумієш, як це виглядає з боку? — мій голос звучав дивно спокійно, хоча всередині все перетворювалося на крижану пустелю.

— Любаше, ну не роби з цього таку сцену, — він стояв посеред ванної кімнати, обмотаний моїм улюбленим махровим рушником, а з-під піни у воді виглядало обличчя жінки, яку я бачила вперше. — Ти мала повернутися лише за два дні. Це просто збіг обставин.

— Збіг обставин? — я ледь помітно всміхнулася, відчуваючи, як абсурдність ситуації тисне на свідомість. — Тобто те, що в моїй оселі, в моїй купелі зараз перебуває чужа особа, поки я мокла під зливою, поспішаючи додому з тортом, — це просто невдалий таймінг?

— Привіт, — раптом подала голос та, що у воді, грайливо ворухнувши тонкими пальцями, вкритими мильними бульбашками. — А ви гарна. Сашко казав, що ви стежите за собою, але в реальності ви ще краща.

— Дякую за комплімент, — відповіла я, зачиняючи двері до ванної так тихо, ніби боялася розбудити когось невидимого. — Олександре, я чекаю на тебе у вітальні. Рівно за п’ять хвилин. Обох.

Я повільно пройшла коридором, де біля порога стояли мої важкі валізи. Зверху на них самотньо лежала коробка з десертом, купленим у кондитерській за величезну суму — таку, за яку можна було б придбати невеликий предмет меблів.

Я хотіла влаштувати йому свято. Відрядження скасували раптово, і я, натхненна думками про теплий вечір, летіла додому, ігноруючи втому та негоду.

Сівши у крісло, я не стала вмикати телевізор. Чорний екран віддзеркалював мою постать — жінку, яка все життя намагалася бути ідеальною.

Я дивилася на це відображення і в голові, наче старі кіноплівки, почали прокручуватися кадри нашого спільного життя.

Наше знайомство в парку, перші несміливі побачення, коли ми могли годинами говорити про все на світі.

Народження нашого синочка Артемка, ті безсонні ночі, які ми ділили навпіл. Мені здавалося, що наш дім — це фортеця, збудована на довірі та повазі.

Я ніколи не була з тих, хто опускає руки. Навіть після появи дитини я знаходила час для спорту, купувала дорогі сироватки для обличчя, стежила за раціоном.

Моя подруга Олена часто жартувала, що мені потрібно давати майстер-класи з того, як залишатися привабливою, коли на тобі тримається весь побут.

Я носила вдома шовкові халати не для нього, а для себе, бо мені було важливо відчувати свою жіночність.

Я готувала вишукані вечері, пекла пироги, якими захоплювалися всі сусіди. Я ніколи не влаштовувала гучних сцен через розкидані речі. Ми були парою, на яку рівнялися.

Двері ванної скрипнули. Олександр вийшов першим, за ним, намагаючись не шуміти, прослизнула та дівчина.

Вона вже була одягнена в коротку сукню, яка ледь прикривала коліна. Олександр сів навпроти мене, на його обличчі не було каяття — лише легке роздратування, ніби я завадила йому дочитати цікаву книгу.

— Любо, ми можемо поговорити як дорослі люди? — почав він, розправляючи плечі.

— А про що нам говорити? — я підняла на нього очі. — Хіба тут потрібні слова? Картина була надто красномовною.

— Ти навіть не уявляєш, як мені було важко весь цей час, — раптом почав він, і в його голосі почулися нотки егоїстичної образи. — Я не знав, як сказати тобі, що мої почуття згасли. Я почувався некомфортно, живучи з тобою під одним дахом і вдаючи кохання. А тепер, бачиш, усе вирішилося саме собою. Тобі навіть варто подякувати цій ситуації.

— Подякувати? — я ледь не розсміялася. — За те, що ти цілий рік — я ж не помиляюся, це триває довго? — обманював мене? За те, що ти користувався моєю турботою, їв мої вечері та спав у нашому ліжку, маючи інше життя на боці?

— Рік, — коротко підтвердив він, дивлячись у бік. — Рівно дванадцять місяців. У нас сьогодні була маленька дата, тому ми й вирішили… ну, ти сама бачила.

— Тобто у вас річниця, — я кивнула, відчуваючи, як серце пропускає такт. — Яка чудова новина. Що ж, ви помилися, освіжилися, тепер прошу — збирайте речі та залишайте мою територію.

— Чому це ми маємо йти? — Олександр насупився. — Це і мій дім також.

— Ти серйозно питаєш? — я підвелася, відчуваючи, як до мене повертається сила. — Ти привів сторонню людину в наше сімейне гніздо, порушив усі можливі межі моралі, і зараз претендуєш на гостинність? Ця квартира належить моїй родині, і якщо в тобі залишилася бодай крихта гідності, ти зникнеш звідси зараз, поки Артемко у бабусі. Я не хочу, щоб він бачив цей сором.

— Ти просто хочеш налаштувати сина проти мене, — процідив він крізь зуби, але в його очах промайнув страх.

— Йому не потрібні мої слова, Олександре. Коли він дізнається, що батько проміняв сім’ю на випадкові розваги в домашній ванні, він сам зробить висновки. Іди. Просто іди.

Він пішов до спальні, грюкаючи дверцятами шафи. Його супутниця, яку я подумки охрестила «лялькою» через її занадто ідеальні, явно підкориговані косметологами губи, стояла в коридорі та розглядала свої нігті.

Коли Олександр вийшов з двома сумками, вона мило посміхнулася мені на прощання.

— Всього найкращого, — кинула вона, і вони зникли за дверима.

Тільки тоді я дозволила собі впасти назад у крісло. Сльози самі покотилися щоками — не від жалю за ним, а від усвідомлення того, наскільки великим був обман.

Весь мій світ, який я так ретельно будувала, виявився декорацією. Мені було страшно думати про майбутнє: суди, поділ майна, пояснення синові… Все це здавалося непосильним тягарем.

Артемко, коли дізнався, що тато більше не житиме з нами, повівся дуже по-дорослому. Він просто обійняв мене і сказав: «Мамо, ми впораємося».

Ця підтримка була для мене дорожчою за будь-які багатства світу. Олександр намагався дзвонити, висувати якісь претензії щодо власності, вимагати перегляду витрат, які він колись вкладав у ремонт, але я передала всі справи адвокату.

Я не хотіла більше чути його голос.

Минуло кілька місяців. Я почала звикати до тиші. Олена, моя незмінна подруга, постійно тягнула мене то на каву, то в кіно, стверджуючи, що моє життя тільки починається.

Але я не поспішала. Мені потрібно було знову знайти себе.

Одного разу я зайшла до батьків. У них у вітальні сидів чоловік — широкоплечий, з доброзичливим поглядом і легкою сивиною на скронях.

Я не одразу впізнала в ньому того хлопчиська, з яким ми колись змагалися, хто швидше вилізе на стару яблуню в дворі.

Це був Ігор, мій друг дитинства. Виявилося, що він нещодавно повернувся до нашого міста після тривалої роботи за кордоном.

Ми розговорилися. Виявилося, що в нас багато спільних спогадів і тем для обговорення. Ігор дивився на мене так, ніби я була найбільшою цінністю в цій кімнаті.

Це було не те хиже захоплення, до якого я звикла, а щирий, теплий інтерес.

— Знаєш, Любо, — сказав він, коли ми виходили на вечірню вулицю, — я завжди пам’ятав твої очі. Навіть там, далеко, мені часто згадувалося, як ти сміялася, коли ми ховалися від дощу в старому сараї.

Я відчула, як на душі стає тепліше. Чи була я готова до чогось нового? Можливо. Життя часто забирає у нас те, що ми вважаємо важливим, лише для того, щоб звільнити місце для чогось справжнього.

Олександр згодом зрозумів, що його нова пасія вимагає значно більше ресурсів, ніж він міг їй дати.

Вона не збиралася пекти пироги чи створювати затишок. Вона хотіла розкоші та постійної уваги, на яку в нього не вистачало ні сил, ні можливостей. Але це вже була не моя історія.

Я стояла на балконі своєї квартири, дивлячись на вогні нічного міста. Попереду було багато невідомого, але я точно знала одне: я більше ніколи не дозволю нікому зруйнувати мою внутрішню гармонію.

Моя вартість не визначається наявністю чоловіка поруч або ідеально прибраною оселею. Вона всередині мене.

А щодо того торта… я з’їла його разом з Артемком та Ігорем наступного вечора. Він виявився неймовірно смачним, хоч і трохи запізнілим символом мого нового початку.

Головна картинка ілюстративна.