А я, наївна, ще й раділа, коли діти переїхали у власний будинок. Два підробітки узяла, аби ж мати змогу їм допомогти, бо ж одне діло квартиру до ладу приводити, а інше – будинок і подвір’я. Вони що треба, так і до мене, а я євро шлю і на собі економлю. Якби ж хоч хтось очі мені відкрив і пальцем вказав.

То, як читаєш подібні історії то думаєш: “Які жінки наївні і недалекоглядні”. Ну або: “Свят, свят, свят, добре, що в мене дитина не така”. Бо ж ти її ростив і ти точно знаєш, що вона у тебе найкраща і що не втне нічого, що розуміє, як тобі у цій Італії важко.

Та от вам моя історія і правдива. Своїм нікому не розкажу, бо ж я свою доню усім у приклад ставила. Та от “приклад” себе показав і десяти років не минуло.

Я в Італії, уже тринадцять років. Їхала бо жилось сутужно і складно, бо донька росла а в хаті не те, щоб бідно, але й не у кожній кишені гроші. Вчити б я її не змогла, а про те, щоб весілля справити, чи от придане яке дати, то я мовчу узагалі.

Моя Іна школу закінчувала, а я вже бабцю в Італії гляділа. Летіли додому і гроші і передачі. Нічого лялі своїй не шкодувала, бо ж вона у мене одна, окрім мене і не було звідки їй помочі чекати.

Іна вчилась, а я ще й на четвер і неділю узяла підробіток, аби складати гроші швидше. Уже я в мріях була сміливіша і вже хотіла їй і квартиру, і весілля пишне, і машину. А чого ні? Не достойна?

Вийшла вона заміж якраз вчасно, тобто я вже тоді придбала однокімнатну квартиру і могла подарувати, от так, по багатому, на весілля молодим квартиру.

Сваха теж одна сина ростила, то вона кілька сотень доларів дала і на весілля практично і не скидалась. Зі сторони жениха була лиш вона і дві її сестри. Вважай, я забаву зробила, хоч і в борги увійшла.

Молоді не одразу у квартиру заїхали, бо ще робили ремонт. Я настояла, аби зробили із тієї квартири цукерочку, щоб усе сучасне, якісне і дороге.

За пів року вони заїхали і вже за три місяці телефонують:

— Вітаємо, ви – бабуся!

Ото сюрприз, ото у мене щастя. Сльози тру і радію, що змогла я свою дитину у житті краще влаштувати, ніж мене мої батьки. А знаєте, як те для одинокої матері важливо? Коли навколо в повних сім’ях діти живуть, а ти з усіх сил намагаєшся довести, що твоя дитина не інша, і що ти спроможна дати все їй і більше.

Та до сьогодення. Бачте, молоді швидко мене бабусею вдруге зробили. Ще два роки вони пожили у тій квартирі вже і їм і мені зрозуміло стало, що так не буде – тісно. Думали вони взяти більшу квартиру продавши ту однокімнатну, та я їх умовила придивитись будинок:

— Зять гарно заробляє, я при здоров’ї, а діток двоє, хай буде та квартира. Туди квартирантів впустити і будинок буде легше і швидше виплачувати.

На тому ми зійшлись і вже я знову не бачу спочинку і в четвер, і в неділю працюю, бо вже за дім віддавати. А там і ремонт, і паркан, і дах, і стіни, і каналізація, а ще ж і онуків двоє.

Так я три роки вже виробилась, що якби не приїхала хоч на тиждень додому у відпустку, мусила б уже свій дах ремонтувати. Ніби і молода, і здорова, а навіть машина ламаються.

Приїхала я минулої неділі до доньки у новий дім. Так, багато зроблено і зроблено гарно, але більше ще робити треба. Зять молодець – що сам із друзями робить, а на що чи не на рівні зі мною заробляє. Тут я слова не скажу, то спільна наша праця.

А тут і сваха на гостину завітала. Бачу, що вона і одягнена гарно і манікюр, і зачіска нова. Як бачились три роки тому, вона ніби, як і старше виглядала. Та як уже за нею у дім зайшов її новий чоловік, то я все зрозуміла, звідки то такі зміни.

Виявилось, що живе вона тепер не в селі, а в нашому місті, і що вийшла на роботу перукарем і дуже вдало влаштувалась. Ось і чоловіка знайшла на робочому місці.

Ми гарно сиділи, сміялись, балакали, аж починає мені сваха фото показувати якість. Там було досить таки багато знімків, то я до рук її телефон узяла і гортаю.

Спершу, я уваги не звернула, але вже коли вдруге глянула то стало мені дивно: на фото сваха у кімнаті, ніби як у квартирі тій що донька в оренду здає. Але фото не давні, а от, зроблені на її ювілеї.

— А ви куди, – питаю, наївна, – квартирантів виселили на час свята? Казали ж що люди хороші, четвертий рік живуть?

Сваха і не туди:

— Щось ви не зрозуміли, які квартиранти? То ми з Олегом там мешкаємо. Як тільки молоді у будинок переїхали, то ми собі там оселились.

Я ледь того телефона не зронила. Донька зрозуміла, що пахне смаленим і мене під руки і в кухню:

— Ну, а як вона попросилась, то що я мала робити? Як би то виглядало, що мама чоловіка квартиру у чужої людини орендує, а син невістчину здає чужим людям. Зрештою, – гордо так підняла голову, – то мій подарунок на весілля. Квартира наша, то ми собі от так вирішили.

— А те, що це зайва копійка на оплату кредиту будинку цього, ви не подумали, – питаю у доньки, – А те, що я не маю дня спочинку, аби більше заробити і ви швидше з боргів вилізли, то це нормально, а впустити сваху у квартиру яку в оренду здавати можна і гроші б ішли, для тебе то також норма? То як виглядати буде про свекруху, ти переймаєшся, а матері не шкода?

Вийшла я з тієї кухні зібрала речі і додому поїхала, хай і далеко. Так  мені себе шкода стало, що я вам і не передам, бо слів таких не існує.

Другий місяць ні копійки додому не надсилаю, відмовилась від усіх підробітків і роботу легшу знайшла. Донька не телефонує, втім. як і я їй.

Нічого, ще трішки посидять і вже почнуть думати як бути і звідки гроші брати. Цікаво, чи довго ще сваха у “їхній квартирі” разом із чоловіком проживе.

Може донька від мами гроші брати, то хай вчиться син від своєї просити.

Ну хіба не правильно кажу?

Головна картинка ілюстративна.