fbpx
Без категорії
– А я, сину, не тільки хто твій батько не знаю, а й хто твоя мати. І гірко розплакалася. У залі запанувала тиша. Всі наче закам’яніли на своїх місцях, боялися навіть поворухнутися. Тільки Іван підвівся

Правда для Іванка виявилася дуже несподіваною, але син гідно її сприйняв. Після маминого одкровення став Іван частіше неньку навідувати. Бо зрозумів ціну материнської жертовності

Тоня з маленьким сином приїхала з Полісся у херсонське село піднімати новозбудовану ферму. Чоловіка не мала – ні вдовою не була, ні розведеною. Поплескали люди язиками і врешті стихли. Бо такої трудівниці, як вона, треба було пошукати. А ще Тоня мала добру вдачу, вміла пожартувати, була щира до людей. Тож укорінилася, стало їй чуже село рідним.

Не сказав, коли женився

А Іванко підростав. Уже школу закінчив, захотів вступати до інституту. Був тямущим до наук, то мати зі шкіpи лізла, аби єдиний син отримав кращу путівку в життя, як вона. Хотіла, щоб вивчився, мав у місті роботу й не вертався назад до села гарувати. І вимолила у Господа – вибився її хлопець в «учоні».

Все рідше його дорога приводила в мамине село, бо трудився вже в інституті, який з відзнакою закінчив. Не знала Тоня навіть, коли й женився. Бо привіз їй Іванко «на оглядини» невістку, як були майже рік одружені.

Глянула на Світлану: висока, вродлива! Ніби треба ж порадіти за сина. Та в сеpці так боляче кольнуло, що без її материнського благословення до шлюбу пішли. Тож у відповідь на вітання сина тільки сльоза просилася, а не слова. Стояла, як вкопана, і плакала. Навіть в хату пройти не запросила.

– Та що ви, мамо, розридалися, – заспокоював Іван. – Живий я, здоровий. Ось невісточку вам привіз. Скоро внуків матимете. Потіштеся за мене!

– Вибач, Іванку, за мої старечі сльози… То любов моя до тебе плаче. Так давно ми не бачилися. Не стрималася.

– Ну, досить вже. Дайте вас обійму. А то ще потоп буде, – пожартував Іван, і, не чекаючи, поки мати підійде, сам ступив до неї, обняв, поцiлував – і вона повеселіла.

Хоч за обіднім столом Тоня плакала ще не раз. Не могла зрозуміти, як це діти одружилися, а в церкві шлюб не брали?

– Яке вінчання, мамо? Ми ж зі Світланкою в кoмуністичній паpтії обоє…

А ще за душу взяв синів докір.

– Мені й без церкви за вас дістається, – вихопилося в Івана. – Бо, бач, батька в мене нема. І не було ніколи…

На цих словах його зупинила Світлана. Вона бачила, що свекрусі стало геть зле. Накрапала їй заспокійливого у склянку і провела у кімнату. Там допомогла Івановій матері лягти на ліжко, накрила її теплою хустиною, яку привезла у подарунок. І, дочекавшись, доки жінка засне, повернулася в кухню.

– Навіщо ти так? Бачиш, матері й так гірко. Не діставай, – різко сказала Іванові.

– І так усе життя. Скільки не просив її, скільки не благав: ну, скажіть, хто ж був мій батько! А вона мовчить. Думаєш, мені не гірко? Не знати, якого я роду.

На вечір Тоня підвелася з ліжка, а гостей вже нема. І знову вмилася слізьми.

Відкрила таємницю у свій день народження

Наступного разу син привіз невістку з внучатком, маленькою донечкою. Пізніше приїхали вже з двома дітками. Так бачила Тоня свого сина раз чи двічі на рік. Тільки й чула відмовки на своє запитання, чому довго Іван не їде: то автобус рідко ходить, то часу немає, то дорога погана, а своє авто молодим не хочеться по баюрах бити. Усе старалася зрозуміти, сприйняти. І знову плакало її материнське серце.

Літа летіли невпинно, як на крилах відносило її роки вдаль, у вирій. За цей час Тоня геть зістарилася. Вже і сімдесят їй минуло, і вісімдесят… Наближалося 90-річчя. І вирішив Іван матері зробити сюрприз – чи не вперше у житті. Сам вже дідом став і почав розуміти, як то важливо, щоб до тебе діти у гості приходили.

Як завжди, у свій день народження Тоня зранечку зібралася до храму. Хоч не неділя була, та знала, що священик відкриє для неї церкву, посповідає, причастить, заспіває «Многії літа». Ледве дошкандибала, відчинила двері – а всередині стояла вся родина: син з невісткою, їхні дочки з чоловіками та малими дітьми! Прийшли всі до єдиного. І вже не знала Тоня, чому більше радіти: що послав їй Господь такого довгого віку чи що нарешті побачила біля себе усіх своїх найрідніших і найдорожчих разом?

З церкви повезли матір в район до ресторану. Стара Тоня в житті не бачила таких наїдків, що там подавали, й не пробувала такого доброго торта, виготовленого на її честь.

Забава добігала до завершення. Поважній ювілярці, здавалося, вже всі виголосили тости. Аж тут до слова знову попросився Іван:

– Я вже казав вам: дякую, мамо, що ви в мене така є. А ще хочу подякувати батькові. Хоч ви так мені нічого про нього й не розповіли. Може, в такий день скажете?

Мати встала з-за столу, розгублено глянула довкола. На неї дивилися десятки очей. Здавалося, кожен чекав від неї тієї відповіді. Зібралася з думками, перевела подих і зізналася:

– А я, сину, не тільки хто твій батько не знаю, а й хто… твоя мати.

І гірко розплакалася.

У залі запанувала тиша. Всі наче закам’яніли на своїх місцях, боялися навіть поворухнутися. Тільки Іван підвівся.

– Що ви таке, мамо, кажете?

Читайте також: – Ні, дорогенька, це не моя дuтuна. Це твого. Ігор розізлився. Шаpпнув Віру з дивану. Поставив перед собою і мовив: – Мама все влаштує. Це не моя дuтuна

– Правду, дитино. Якось йшла я з лісу, аж чую – десь дитя плаче. Я оглянулася й знайшла у траві згорточок. То ти лежав сповитий, а довкола – нікого. Не схотіла тебе мати згубити, а ростити, певно, не могла. То й поклала там, де люди ходять, щоб хтось забрав. От я й забрала. Документи на тебе виробила і з малим світ за очі подалася, аби ніхто тобі ніколи правди не розповів.

Кинувся Іван матері руки цілувати, вибачення просити. А вона його зупинила:

– Все життя боялася цього дня, що все тобі розкажу – а ти мене покинеш. Бо хто я тобі…

– Ви – мама моя. Іншої в мене нема.

Після маминого одкровення став Іван частіше неньку навідувати. Бо зрозумів ціну материнської жертовності.

За матеріалами – Вісник.К автор – Світлана РІДНА.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!