Одного дня тато просто не повернувся додому. Мені було тоді десять років. Я не знаю як він склав свої речі і вийшов за хвіртку, чи обернувся, подивитися на маму…
Мама тільки плакала і нічого не пояснювала. Перші кілька місяців я щовечора вибігала на дорогу і виглядала, чи не повертається він з роботи, але згодом зрозуміла, що чекати більше немає кого.
Через якийсь час він почав приїжджати в село до своєї матері, моєї бабусі. Але приїздив уже не сам, а з новою жінкою.
Бабуся тоді прямо квітла від гордощів, усім сусідкам на вулиці розказувала, що нова невістка з самого міста, освічена, вихована, вдягається по-городському і має гарну роботу.
Я пам’ятаю один літній день, коли гралася біля нашого двору з подружками. Батько йшов повз нашу хату разом із тією жінкою. Вони сміялися, щось обговорювали, трималися за руки. Я зупинилася, стиснула в руках ляльку і дивилася йому просто в очі. Він пройшов за два кроки від мене. Подивився скрізь мене, наче на порожнє місце, і навіть кроку до мене не збавив. Мені так було соромно перед подружками, я втікла додому і вилізла на горище та не злазила до вечора.
За всі ті роки він жодного разу не запитав, як я навчаюся, ніколи й звичайного карамельного цукерка мені не простягнув. Просто проходив повз, ніби ми були абсолютно чужими людьми, які випадково опинилися на одній дорозі.
Мамі було дуже важко тягнути мене самій. Вона працювала на фермі від світанку до пізньої ночі, приходила додому без сил, а я намагалася як могла допомагати їй по господарству. Ми носили воду з криниці, порали город і рахували кожну копійку від зарплати до зарплати.
Мені здавалося, що ми одні на всьому білому світі, хоч навколо купа людей. Проте, ніхто не приходив запитати, чи є в нас шматок хліба або чи має дитина в чому йти до школи восени. Усі тільки мовчки спостерігали через паркани за тим, як мама намагається вижити.
Коли я підросла і закінчила школу, то зрозуміла, що в селі перспектив немає. Тільки-но з’явилася можливість, я зібрала документи і виїхала на заробітки за кордон. Перші роки були важкими. Я працювала на фабриках, у теплицях, доглядала чужих літніх людей, виконувала найважчу роботу і економила на кожному кроці. Я не купувала собі нового одягу, відкладала кожну копійку, аби відправити гроші додому мамі, щоб вона більше не бідувала.
Минали роки. Завдяки моїй праці та важким рокам далеко від дому мені вдалося повністю відбудувати нашу стару хату в селі. Тепер це великий, сучасний, теплий будинок із високим парканом та доглянутим подвір’ям. Мама нарешті змогла відпочити й більше не виснажувати себе тяжкою працею.
Я вийшла заміж, ми з чоловіком їздимо на заробітки і змогли заробити й забезпечити своїх дітей. Вони виросли, здобули освіту, і ми купили їм власні квартири у місті, щоб вони не знали тих злиднів, які довелося пережити мені в дитинстві.
Згодом я вирішила, що мого заробітчанського життя досить. Ми повернулася в Україну назавжди, щоб жити у своєму домі, поратися в саду і спокійно доживати віку поруч із рідною матір’ю.
Минулого тижня я поверталася з місцевого магазину. Сумка була важкою, день видався спекотним, і я йшла повільно, розглядаючи сусідські подвір’я. Біля одного з тинів я помічила чоловіка. Він сидів прямо на траві, спираючись спиною на дерев’яний паркан, і якось дивно хилився вбік. Одяг на ньому був старий одяг, потертий, вицвілий від сонця. Я зупинилася на секунду, подивилася на нього і пішла далі. Подумала собі, що зараз стільки різних людей вештається вулицями, хтозна, хто це такий і чому він там сидить.
Увечері ми сіли вечеряти. Наварили свіжого борщу, нарізали хліба, поставили чайник. Мама довго перебирала ложкою у тарілці, важко зітхала й не наважувалася розпочати розмову.
– Ти бачила сьогодні когось біля старої хати? – нарешті тихо запитала вона, дивлячись у вікно.
– Бачила якогось чоловіка під тином, – відповіла я. – Ледве сидів на ногах. А що таке?
– То батько твій повернувся, – сказала мама і опустила очі. – Приїхав жити в бабусину хату, яка вже давно пусткою стоїть.
Я здивовано подивилася на неї.
– Як повернувся? Звідки? У нього ж була хата в місті, дружина міська.
– Немає вже тієї жінки, – мовила мама. – Не стало її кілька місяців тому. А в квартирі залишилася жити її дочка. Вона його звідти просто виставила. Сказала, що вона хоче жити з чоловіком сама. От він і приїхав сюди, бо більше їхати немає куди. Хата бабусина зовсім валиться, дах протікає, вікна вибиті.
– Ну то й що з того? – спокійно сказала я, сідаючи навпроти. – Це його проблеми. Він сам собі таке життя вибрав.
Мама зітхнула, встала з-за столу, підійшла до плити і почала витирати й без того чисту стільницю.
– Та я от думаю… Може, ми б його до себе забрали чи хоч доглядали? Все ж таки чоловік пропадає. А що люди в селі скажуть? Сусіди ж бачать, яка у нас хата велика, скільки місця. Скажуть, що рідного батька на вулиці кинула, а сама в розкошах живеш.
У мені від цих слів усе перевернулося. Я випросталася на стільці.
– Мамо, ти зараз серйозно це кажеш? Які сусіди? Що вони взагалі мають до нашого життя?
– Ну як які, доню? – мама повернулася до мене, благально склавши руки на грудях. – На одній вулиці живемо. Почнеться поговір по всьому селу, що ти горда стала, грошей заробила, а батька старого проганяєш. Воно тобі треба?
– А де були ці сусіди, мамо, коли нам було важко? – голосніше, ніж планувала, мовила я. – Хтось із цих сусідів приніс нам хоч літр молока, коли ми на самій картоплі сиділи? Чи, може, батько прийшов і дав мені хоч гривню на зошити?
– Тоді час інший був, – тихо мовила мама, опускаючи голову. – Він молодий був, дурний. А зараз він старий, йому нікуди дітися.
– А мені було куди дітися? – спитала я, відчуваючи, як у горлі встає важкий комок. – Я їздила по чужих країнах, ночей не спала, здоров’я своє там залишила, щоб цю хату звести! Я працювала без вихідних, щоб у моїх дітей було майбутнє, щоб вони не знали скрути, яку я пережила. Я кожну цеглину в цьому будинку своїми руками і своїм потом оплатила! І тепер я повинна вести сюди чоловіка, який пройшов повз мене, коли я була дитиною, і навіть не глянув у мій бік?
– Доню, але ж це твій батько, – спробувала заперечити мама.
– Назва батька в свідоцтві про народження. Він купував міській дочці іграшки, а на мене дивився як на порожнє місце. Чому та його дочка, яку він ростив і балував у міській квартирі, зараз виставила його за двері й знати не хоче? Чому вона не хоче про нього дбати?
– Бо вона безсовісна, мабуть, – зітхнула мама.
– Або просто добре знає, хто він такий є насправді, – відрізала я. – Вона з ним жила і бачила його щодня.
– Я просто не хочу, щоб на нас пальцями тикали, – наполягала мама, підходячи до вікна і виглядаючи надвір. – Жіноча доля така, що треба вміти прощати. Він вже ледве ходить. Сьогодні сусіди казали, що в нього й їсти немає чого зварити, сидить на призьбі сам-один.
– Мамо, перестань дивитися на те, що кажуть інші. Нам ніхто нічого в цьому житті не дав задарма. Ні сусіди, ні він. Коли нам було важко, сусіди мовчки спостерігали. А зараз їм просто цікаво мати нову тему для пліток. Якщо ти так переживаєш, ми можемо передати йому тарілку супу чи хліба через когось. Але брати його у свій дім, доглядати його, прати його речі й вдавати, що в нас щаслива родина – я цього робити не стану. У мене немає до цієї людини жодних почуттів. Ні любові, ні жалю, ні навіть злості вже не залишилося.
Мама довго мовчала, дивилася на свої зморщені руки, якими вона стільки років важко працювала.
– Може, ти й права, – ледь чутно мовила вона через хвилину. – Просто мені якось ніяково перед людьми.
– А мені перед собою було б ніяково, якби я зараз перекреслила все своє життя ради того, щоб догодити сільським пліткарям, – відповіла я.
Ми закінчили вечерю в повній тиші. Я бачу. Що маму я не переконала. Чоловіка в це вплутувати теж не хочу. Розумію, шо правда на моєму боці, але ж мама чомусь цього не розуміє. От тепер думаю, як її переконати.
