fbpx
Історії з життя
— А я від учора не їв, мамо. Ти не переймайся я навіть не відчуваю, але я не винен. Просто тітка Тамара казала, щоб я її мамою кликав, а я сказав що не буду, бо моя мама ти і ти на небі, а вона мені чужа. Ти ж сама вчила правду казати, от я й не обманюю, бо ж обіцяв тобі

Петрусик ішов і усе поглядав собі під курточку, ніби боявся, що його найбільший скарб візьме і випарується. Але ні, книжечка була на місці. Нова! Ще пахне свіжою фарбою. Цікава напевне, але Петрусь навіть не розгортав ще. Він уже з мамою. Вмоститься біля неї тихесенько, як колись і погляне що ж там під яскравою палітуркою.

На дворі не по зимовому тепло сьогодні. Вчора ще дощило і під ногами болото, але Петрусик не зважав. Ще трошечки і він уже буде біля неньки. Ось і ворота ось і рідний горбочок.

Петрусь перехрестився і поцілував хрестик. З усіх сил намагався не заплакати, бо ж обіцяв мамі, але не зміг. Одна непрошена сльозиночка все ж скотилась, але він швидесенько витер, аби мама не побачила. Вона така! Усе завжди бачить і помічає, хоч що приховуй, вона все завжди знала.

Узяв книжечку і примостився поруч. Йому чомусь тут завжди було тепло. Навіть от зараз хоч і зима, а тепло на землі сидіти.  Відкрив книжечку і завмер. Яка ж краса! Обрав казочку і старанно почав читати. Він не вмів ще добре, але по складах уже непогано виходило – вчителька хвалила.

— А вона добра, наша вчителька, – промовив, – Знаєш, мамо, якби татко не тітку Тамару, а її за жінку узяв, я був би щасливим. Це ж вона одна сьогодні мене з днем народження лиш привітала. Тато і тітка Тамара навіть на “добрий ранок” не відповіли зранку, а вона от цю книжечку дала. Казала, що спеціально для мене купила, бо знає, що я казки читати люблю.

Він усміхнувся і знову почав старанно складати неслухняні літери в слова. Замовк. Тінь сумніву сковзнула по обличчі. Казати, чи ні? Скаже, це ж мама їй усе можна розповісти.

— А я від учора не їв, мамо. Ти не переймайся я навіть не відчуваю, але я не винен. Просто тітка Тамара казала, щоб я її мамою кликав, а я сказав що не буду, бо моя мама ти і ти на небі, а вона мені чужа. Ти ж сама вчила правду казати, от я й не обманюю, бо ж обіцяв тобі. А вона розсердилась і казала, що нема ніякого неба, а ти не там, а тут під землею… Їсти не дала, казала хай мене мама годує.

Помовчав.

— А вчителька сказала, що тітка Тамара неправду каже, вона мені пояснила, що тут ніби, як двері у небо. А якщо я тут буду з тобою розмовляти, ти все чутимеш. Ти ж правда чуєш, мамо? Не можеш не чути, ти ж тоді казала, щоб я не переймався коли тебе не стане, що ти будеш зі мною, хоч я тебе і не бачитиму.

Ще довго він щось розповідав, то читав книжечку. Десь ближче до вечора обійнявши хрестика почав засинати. Брався морозець…

Дмитро, батько Петрика, додому приповз десь о третій ранку. У товариша був ювілей, вони з мужиками поздоровляли у гаражі. Тамара ще звечора ображено зібрала речі і подалась до матері. Залишив одну, та ще й з тим малим. Хай сам розбирається, а з неї досить. Нащо узагалі за вдівця заміж пішла.

Петрусика кинулись шукати лиш по обіді наступного дня. Дмитро літав селом на машині вишукуючи малого у друзів і знайомих. Не було байдужих – все село пішло шукати дитину. Знайшли!

Спить собі Петрусик біля неньки, навіть кулачок під голову поклав. Мабуть ангелики снились, а може сама мама за ним прийшла, бо посміхався уві сні, так солодко.

Він зараз з нею, Дмитро вірить. А якщо є на цьому світі справедливість, то і він до них піде скоро, бо ж немає йому тут спокою і життя нормального після всього того, що сталось.

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page
facebook