— А я її не слухаю, доню, – говорила моя мама виправдовуючись, коли я мала вчергове запитувала, чого то вона терпить бабусині вибрики, – Людина у віці, ти згодом усе зрозумієш. Хай говорить, що хоче, мені важливо, аби у неї все добре було.
Скільки себе пам’ятаю. мама моя все бігала на поміч до бабусі по татові. Хоч тато і мав іншу сім’ю, але друга його дружина не хотіла і чула про лежачу свекруху. Хоч і були у баби Ніни родичі, але бути ріднею то одне, а от виносити судна. то геть інше.
Мою маму баба Ніна ніколи не любила і то я м’яко кажу. Того що я чула з її уст в адресу моєї мами чути дитина не повинна була ніколи. А що вона мамі витворяла, які капості? А прикрощів скільки мама мала через ту жінку, не раз і плакала.
Ну, але нічого не могло вплинути на мамине рішення догледіти бабу Ніну. “Не чужа вона мені, – говорила спокійно, – та й хто, як не я. Бачиш, родина велика, а лиш мені вона і потрібна”.
Мама примудрялась і на роботу бігати і до баби Ніни і до нас встигати. У домі у нас завжди чисто було і наварено. Ми ніколи не мали ні в чому нужди. Не розкошували, але найнеобхіднішого було вдосталь, про це мама дбала. Тата свого я лиш на фото бачила, коли росла, познайомилась я із ним уже коли дорослою була і як бабу Ніну відспівували.
Цікаво, що мама моя на спадок не претендувала, навіть. Хоч ми із сестрою її вмовляли, адже там і земля і дім хороший, мама лиш вимила руки гарненько і витерла ноги на порозі. Сказала, що душа її тепер спокійна, а доглядала вона стареньку не за спадок зовсім. Тож усе, що мала баба наша перейшло татові і його новій родині.
А мами нашої не стало, коли мені виповнилось 25. На 5 років їй ще здоров’я стало. Виявилось, що від важкої праці щоденної у неї недуга була, а оскільки на себе часу вона ніколи не мала, то й затягнула усе до того, що вже й пізно було що робити.
І знаєте, ніхто із татової рідні, ні сам тато нам не простягнув руку помочі. Навіть, не прийшли аби маму провести в останню путь. ото лиш і почули ми що маму шкода, такою молодою пішла.
Відтоді минуло уже три роки, а я досі тримаю на неньку велику образу. Ну навіщо? Навіщо їй була та баба Ніна? Навіщо було забувши про себе щодня топтати стежку і глядіти людину, яка бачити тебе не хотіла і ніколи слова доброго не сказала? У неї могло би бути довге і щасливе життя з нами, з онуками. Як вона могла проміняти нас, майбутнє своє, на ту людину.
Чого вона туди ходила день при дні, хоч хтось мені пояснить, бо я собі пояснити того не можу?
Головна картинка ілюстративна.
