— А як ми батькам пояснимо, звідки друга дитина. – запитав у дружини Микола, – Ти хоч розумієш, що ти задумала? Ми ж навіть не знаємо хто він і звідки!
Микола прийшов відвідати дружину з донькою перед завтрашньою випискою.
Ася сиділа на ліжку і годувала малятко.
– Дай-но я гляну, як вона їсть, – Миколі не терпілося перевірити прикмети, про які їм з матір’ю всі вуха продзижчала тітка. А вона раз у раз повторювала, що якщо жадібно їсть, значить, практична в житті буде, чіпка. Ну а якщо знехотя смокче, то чекай “фіфу”! Микола працював на оборонному заводі. Його дивом не закрили, але керівництву довелося перейти на автономність, щоб зберегти місця. І Микола пишався своєю робочою династією, тому що на цьому заводі працювали і його батько з дядьком, а тепер – вони з братом. Тому “фіфу” в трудовій сім’ї мати була не з руки.
Дитина смоктала жадібно, з нетерпінням, і Микола, задоволений, став обдумувати, як буде хвалитись тітці.
– Тихо ти, а то дочку розбудиш. Тільки-тільки її приспала, – Ася кивнула в бік ліжечка, і Микола з подивом виявив там ще одне немовлятко.
– Га, це як? Це хто? – розгублений і здивований Микола виглядав так смішно, що Ася пирснула, але тут же строго глянула на нього: – Як це хто? Твоя дочка, копія твоєї матусі, так само підтискає губки, якщо ніж незадоволена, або складає їх бантиком, коли їй приємно.
Микола не пам’ятав, щоб його мати так робила. Він глянув у кювет. Дівчинка спала і тихенько посапувала. Нічого в її рисах не нагадувало матері, скоріше, вона була схожа на нього самого і чимось на Асю, але Микола завбачливо промовчав про це. Він запитав дружину про інше:
– А тоді кого ти годуєш?
– Це Іванко, правда, він гарненький? – Асіно обличчя освітилося посмішкою. – Ми його тут підгодовуємо.
– Як підгодовуєте? А мати його де? – Микола не розумів, чому на руках у дружини був цей чужий хлопчик, і не просто був, а як у себе. Микола невдоволено глянув в бік немовляти: поводиться, як ні в чому не бувало. «І дружина теж, – подумав Микола про Асю. – У природі, наприклад, самка нізащо не буде годувати чужого дитинчати. А тут своя дочка, – Микола покосився на кювет, – самотньо лежить в ліжечку, а вона, – Микола перекинув погляд на дружину, – казна кого до своїх годує ».
– Немає в нього матері, тобто мати десь є, але його знайшли серед сміття. Колю, уявляєш, він народився на Водохреще, як і наша донечка, – Ася радісно щебетала, – його знайшли через кілька годин, на ранок.
– Як у смітті? – у Миколи аж попливло все перед очима. – Ти що вигадуєш? Як це можна дитину – Микола запнувся, бо не міг вимовити навіть, того, що пережив цей малюк.
– А ось так. Ми, ну, різні мамочки, у кого молоко є, третій день його підгодовуємо, – Ася щасливо дивилася на малюка на своїх руках, і у Миколи щось аж перевернулось всередині.
– І що з ним буде? – навіщось спитав він у дружини, розуміючи, що чекає попереду цього триденного хлопчика, який є, по суті, круглим сиротою.
– Миколку, ми ось тут з мамочками поговорили, краще б, щоб його всиновили прямо зараз. Ти ж сина хотів …
– Ася з благанням дивилася на чоловіка. Микола знав цей благальний погляд дружини: коли вона так дивилася, він просто ну ні в чому не міг їй відмовити! Але тут, це тобі не м’які меблі, це жива людина.
– Ти це кинь, – Микола боязко глянув на дружину, – другого точно хлопчика зробимо.
Ася опустила голову до малюка, немов його збиралися забирати в неї силою. Плечі її затремтіли.
– Ася, ну, не треба, ну, не плач, його хтось точно усиновить, – почав умовляти дружину Микола, але та притискалася до немовляти, немов до якогось скарбу, який відбери у неї – і це точно не зможе пережити.
– Ти – Ася схлипнула, – ти не розумієш ти не знаєш – і Ася знову обійняла малюка.
– Ну да, ось такий я, черствий, – бурмотів розгублений Микола, бо дружина застосовувала до нього сьогодні вже другий чарівний прийом.
– Ти не знаєш лікар сказав, – Ася замовкла і вся напружилася. Решта слів вона вимовляла не піднімаючи голови. – Мій лікар, він сказав, що у мене більше не буде дітей.
Ася промовила все це якимось стертим голосом і заридала.
– Ти не плач, заспокойся, Асю, ну, ну, не плач, рідна моя, – Микола зовсім розгубився, не знаючи, як заспокоїти дружину. «Дітей більше не буде. Що тепер робити? Пропадати?»І згадав раптом:
– Не реви, а то молоко пропаде.
Ася тут же замовкла.
– Так поклади ти його куди-небудь, – не витримав Микола, показуючи на немовля, за яким ховалася від нього дружина.
– Одна вже поклала, – різко відповіла Ася, і Микола злякався: зла Ася була страшніше вовчиці, і краще її до такого стану не доводити. Ася гнівно глянула на чоловіка:
– У всіх є право мати свою сім’ю, і у цього малюка є таке право.
– А раптом він не здоровий, або в нього погані гени, – Миколі хотілося знайти якийсь аргумент, щоб пояснити своїй Асі всю безглуздість її пропозиції.
– Коля, але він вижив, незважаючи на мороз, такий сильний, майже тридцять градусів в ту ніч було, ти ж пам’ятаєш.
– М-да, ну і історія, – Микола не знав, що робити. Стільки новин звалилося на нього за цей час, що голова йшла обертом: дітей більше у них не буде. Хто їх знає, цих лікарів, але раз так сказали, значить, що тепер робити?
Микола зітхнув і подивився в кювет. «І ось цей» – почав було думати він, але Ася продовжувала щось говорити, і Микола втупився на дружину.
– Я ще до однієї дитини не звик, а ти мені відразу другого пропонуєш, – Микола зрадів знайденому аргументу.
– Будеш звикати відразу до двох (логіка дружини була, як завжди, немислима і тому чарівна), з’явився він в той же день, що і наша дівчинка – двійнятами можна записати.
– Га, ну і як ми пояснимо рідним? – не здавався Микола.
– А їм-то чого? Подвійна радість буде. Відразу і внучка, і внук. Всім дідам-бабкам догодимо: і твоїм, і моїм.
– Його всі Іванком тут звуть. І ми його так назвемо, добре?
– Іванко і Гануся. Ну, я тоді пішов, – Микола потоптався біля ліжка дружини, подивився на кювет, в якому посапувала дочка.
– Куди ти? Тобі ж сьогодні не треба на роботу, – Ася стривожилася: вона добре вивчила графік чоловіка і знала, що у Миколи по понеділках профілактичний день.
– Як куди? Документи ж потрібно ще оформляти на нього, – він кивнув у бік немовляти, – так просто його нам не віддадуть. Ліжечко теж потрібне.
– Мико-о-олко-о-о! – Ася схопилася, поклала акуратно згорток з малюком на своє ліжко і обійняла чоловіка. – Ти знаєш хто?
Микола знав, що буде далі, і блаженна усмішка, як приклеєна, застигла на його обличчі.
– Ти оди з най – най – найкращих! Най-най-най-най мій, кращий чоловік і татусь!
– Ну добре, добре, я пішов.
Але Асю було не зупинити: вона обіймала і голубила свого Колю, свого доброго Колю, свого ненаглядного Колю, на якого схожі два їхніх малюка, – а значить, вони теж виростуть добрими.
Світлана Захарченко
