— Вітю, і що нам тепер робити? Це ж усе так невчасно, так швидко, — Олена втомлено опустила руки, з сумом дивлячись на чоловіка. — Мариночці лише третій рік пішов, ми тільки-но цих нескінченних пелюшок позбулися. Я ж навіть видихнути не встигла, спина досі німіє від носіння її на руках. З одного декрету в інший, без перерви. Як я буду її, таку маленьку, на поверх піднімати? Нас уже четверо стане, а працюєш ти один.
— Ти що таке надумала, Олено? Навіть у голову таке не пускай! — Віктор різко перервав її, і в його погляді промайнула суворість, від якої жінці стало ніяково. Проте за мить його обличчя пом’якшало, він підійшов ближче й обережно взяв її за плечі. — Прости, я сам винен, не вберіг тебе, не дав відпочити. Але ми впораємося, чуєш? Я знайду додатковий підробіток, хлопці з нашої бригади якраз пропонували вечірні зміни на будівництві. Якщо знову народиться дівчинка, то взагалі ніяких проблем: одягу після Мариночки стільки, що ще на трьох вистачить. Навіть візочок новий купувати не доведеться, усе в ідеальному стані. Різниця між ними буде крихітна, ростимуть разом, стануть найкращими подругами. А якщо хлопчик… — Віктор на мить замислився, а потім упевнено посміхнувся. — Тоді буде мені помічник. Не бійся, пррвемося.
На тому й зупинилися, хоча на душі в Олени все одно шкребли кішки. Старшу Мариночку вона любила без тями, балувала кожної хвилини. Це ж була їхня перша, така довгоочікувана донечка, кожне її словечко ловили з захватом.
Олена не могла відмовити собі в задоволенні зайвий раз пригорнути малу, поцілувати її пухкі щічки, навіть коли власний живіт уже став помітно округлятися.
Жіночий організм виявився дивовижно витривалим. Виношувала вона легко, без набряків та нудоти, і у визначений термін у міському пологовому будинку з’явилася на світ ще одна дівчинка.
Коли медична сестра вперше принесла немовля для годування, Олена розгублено застигла: на маківці крихітки виднівся зовсім світлий, майже білий пушок. І Олена, і Віктор були типовими брюнетами з темними, як ніч, очима. У Мариночки при народженні волоски теж були чорними, як смола, і лише згодом трохи посвітлішали до каштанового. «Ну, мабуть, у цієї все буде навпаки, з часом потемніє», — заспокоювала себе молода мати, хоча серце вже тоді забилося в якомусь дивному, тривожному ритмі.
Світловолоса й блакитноока дівчинка з перших днів викликала здивування в усіх, хто приходив на неї подивитися. Над ім’ям довго не думали, назвали її Олесею.
Як так сталося, що в одній родині підростали дві настільки різні зовні дівчинки, ніхто в під’їзді пояснити не міг. Олеся відрізнялася від старшої сестри буквально всім, починаючи від кольору шкіри й закінчуючи характером.
Здавалося, її випадково принесло до цього дому якимось далеким, чужим вітром. Волосся її з роками справді трохи змінило відтінок, але стало не темним, а ніжно-русявим, як стигла пшениця.
Спокійна, кругловида дівчинка дивилася на цей світ великими волошковими очима з такою мудрістю, що сусіди мимоволі зупинялися. Олена часто притискала її до себе, гладила ці світлі кучері й тихо зітхала: «Ну в кого ж ти в нас така вродилася, ластівко?».
Знайомі на вулиці постійно задавали те саме питання, і кожне таке слово кололо Віктора в саме серце.
Чи хтось із колег по роботі накрутив чоловіка, чи його власна мати, яка ніколи не недолюблювала невістку, нашепотіла щось лихе, але одного вечора Віктор повернувся додому похмурішим за грозову хмару.
ін довго сидів на кухні, мовчки палив у кватирку, чим не на жарт здивував дружину, а потім раптом зажадав розмови. Слова були гіркими й несправедливими: він звинуватив Олену в невірності, згадавши, що за нею ще до весілля упадав один світловолосий хлопець із сусіднього мікрорайону.
Мовляв, чи не стара це пам’ять прокинулася? А якщо ні, то дівчинку просто переплутали в пологовому будинку, адже такі випадки, хоч і рідко, але трапляються.
— Вітю, та що ти таке верзеш? Я ніколи в житті навіть не дивилася на інших після нашого знайомства! Це наша дитина, ніхто її не міняв, вона ж копія моєї бабусі по материнській лінії! — Олена гірко плакала, закриваючи обличчя руками від такого незаслуженого, брудного звинувачення.
З того дня спокій залишив їхню оселю. Образи сипалися одна за одною, і справа впевнено котилася до розлучення. Олена, не витримавши щоденного тиску, почала збирати речі у великі валізи, плануючи повернутися до батьківського дому.
Тільки тоді Віктор злякався по-справжньому. Він любив дружину, любив свій дім і розумів, що якщо вона піде й забере дітей, він залишиться зовсім один у порожніх стінах. Йому просто хотілося змити цей липкий сумнів, адже щоразу, коли на дитячому майданчику хтось вигукував: «Ой, яка біленька, зовсім на вас не схожа!», йому здавалося, що всі навколо сміються за його спиною.
Чоловік ублагав Олену залишитися, але поставив умову: він зробить біологічне дослідження на встановлення батьківства.
— Як я можу жити з тобою під одним дахом, якщо між нами немає довіри? — крізь сльози говорила Олена. — Роби що хочеш, перевіряй хоч обох дівчаток, якщо тобі так спокійніше, але знай — цим ти руйнуєш усе, що ми будували.
Віктор особисто зібрав зразки, ретельно запакував їх і сам відвіз до обласної лабораторії. Він довго розпитував медичних працівників, чи немає ймовірності помилки, чи не можуть переплутати пробірки або замінити результати.
Його запевнили, що система повністю автоматизована і людський фактор виключений. Лише після цього він трохи заспокоївся і став чекати.
Діти, попри свій малий вік, усе чули. Олесі тоді ледь виповнилося чотири роки, але вона вже розуміла, що тато з мамою сваряться саме через неї. А старша Марина одного разу, коли вони гралися в кімнаті, прямо заявила:
— Ти мені взагалі не рідна сестра, тебе нам підкинули. Через тебе в хаті постійний безлад, і батьки хочуть розійтися.
Олеся відразу заходилася голосним плачем, і навіть мати, яка прибігла на галас і довго тримала малу на руках, не могла її заспокоїти. Марина ж у свої шість років почала будувати дитячі, але від того не менш небезпечні плани: вона вирішила, що якщо Олесі не буде в домі, то батьки знову стануть щасливими і перестануть сваритися.
Якось суботнього дня Олена пішла до місцевого ринку, залишивши дівчаток самих удома. Віктор, був на зміні, а їй треба було купити свіжих овочів. Жінка трохи затрималася в чергах. Марина скористалася моментом: вона швидко вдягнула молодшу сестру, взяла її за руку й запропонувала піти погуляти на далекий майданчик, за залізничні колії. Вона навмисно вела Олесю все далі й далі від рідного двору, туди, де починалися незнайомі старі квартали.
Повернувшись додому й побачивши порожні кімнати, Олена відчула, як серце стиснулося від передчуття. Вона вискочила на вулицю, але на жодній гойдалці дітей не було. Сусідка з першого поверху згадувала, що бачила, як дівчатка йшли в бік приватної забудови, але вона поспішала на початок своєї улюбленої телевізійної новели, тому ні про що їх не розпитала.
Матір бігала сусідніми вулицями, гукаючи донечок, але навколо панувала тиша. Невдовзі з роботи примчав Віктор, якого вона викликала телефоном, і теж підключився до пошуків.
Сонце вже сідало за обрій, починалися сутінки, а дітей ніде не було. Довелося звертатися по допомогу у відповідні структури. На щастя, за годину дівчаток знайшли. Спочатку Олесю: якась небайдужа жінка помітила маленьку, самотню дитину, яка сиділа на лавці біля чужого магазину й тихо плакала, і викликала патруль.
Згодом знайшли й Марину — вона сама заблукала в темряві між старими будинками і вже не могла знайти дорогу назад, заплакана не менше за сестру.
Батьки були настільки раді бачити їх живими та неушкодженими, що навіть не стали розпитувати як так усе склалось. Марина, звісно, нікому не зізналася, що її наміром було залишити сестру десь напризволяще.
Але цей випадок лише додав палива у вогонь родинних незгод. Віктор звинувачував дружину в недбалості, у тому, що вона залишає дітей без нагляду, а Олена у відповідь дорікала йому, що через його постійні підробітки та підозри вона змушена тягнути все сама.
Нарешті з лабораторії надійшов довгоочікуваний конверт. Результати були однозначними: Віктор є рідним біологічним батьком як Марини, так і Олесі. Ніякої зради не було й близько
Лікар-генетик на прийомі спокійно пояснив чоловікові, що так проявилися приховані, гени, які могли дрімати в поколіннях роками. Буває, що в абсолютно темноволосих батьків народжуються діти з нордичною зовнішністю, якщо серед пращурів був хтось зі світлим волоссям. Це просто гра природи, і шукати тут чогось іншого не варто.
Поступово в домі відновився відносний мир, але дитяча душа Олесі вже була змінена. Вона продовжувала відчувати себе чужою в цій родині. Сестри так і не змогли стати близькими. У Марині назавжди залишилася та дитяча неприязнь до молодшої, вона постійно шукала привід, щоб зачепити її під час суперечок, нагадуючи, що Олесю ніхто не любить.
— Мені купують усе нове, з етикетками, а ти доношуєш мої старі речі, бо ти в нас якась особлива, підкинута, — говорила вона.
Олеся тихо плакала у своєму кутку, але матері ніколи не скаржилася. Марина навчилася хитрити: сама розіб’є чашку чи розіллє фарбу, а винною завжди виставляє молодшу сестру.
— Ну в кого ти в нас така незграбна? Подивися на Мариночку, вона завжди сидить тихо, малює акуратно, нічого не ламає, — часто зітхала Олена, втомлена після робочого дня.
Після таких слів Олеся остаточно замкнулася в собі. Вона вирішила, що доводити щось чи жалітися — марна справа, адже мати все одно любить лише старшу.
Дівчинка сідала в найтемніший куток кімнати, заплющувала очі й сиділа нерухомо. Їй здавалося, що якщо вона сама себе не бачить, то й для інших стає невидимою. Це був її спосіб сховатися від несправедливих слів сестри та оцінюючих поглядів дорослих.
Марина першою закінчила середню школу, але продовжувати навчання у вищих навчальних закладах не захотіла. Навіщо красивій дівчині витрачати роки на конспекти?
На одній із дискотек вона познайомилася з амбітним хлопцем, чий батько тримав великий бізнес із продажу ввезених з-за кордону автомобілів. Справа була прибутковою, родина ні в чому не мала потреби, і Марина швидко вийшла за нього заміж, переїхавши у власну простору квартиру.
Олена, звісно, любила обох доньок, але постійно ставила старшу за приклад молодшій. Олеся все життя прожила під цим важким тягарем порівнянь, і не на її користь. Слова сестри, почуті в ранньому дитинстві, пустили глибоке коріння. Вона справді росла в тіні своєї блискучої сестри.
— От Мариночка — молодець, знайшла собі надійного чоловіка, живуть у достатку, усе в хату. А ти цілісінькими днями сидиш у своїх книжках, щось там малюєш, у хмарах літаєш. Ішла б краще на вулицю, з людьми поспілкувалася, — повчала мати.
Коли в одинадцятому класі на Олесю звернув увагу хлопець із паралельного класу, вона, виголодніла за простим людським теплом, усім серцем відповіла на його залицяння. Їй так хотілося, щоб її просто хтось любив такою, яка вона є.
Вона не одразу зрозуміла, що її організм змінюється, а коли усвідомила що чекає малюка, стривожилась. Розповіла все хлопцеві, той спочатку пообіцяв бути поруч, але коли його заможні батьки дізналися про цю історію, почалось щось неймвірне.
Мати того хлопця прийшла до будинку Олени з єдиною метою — щоб не псувати майбутнє її сину, який мав їхати на навчання. Проте на захист Олесі несподівано став батько, Віктор.
Можливо, він так намагався спокутувати свій давній гріх перед донькою за ті безглузді аналізи, а може, просто по-людськи пошкодував свою світловолосу дівчинку.
— Не дозволю нікому ламати її життя, вона буде мамою, а ваш син буде татом юридично хочете ви того чи ні., — твердо сказав Віктор, дивлячись у вічі непроханій гості. — Ми самі поставимо дитину на ноги, без вашої допомоги. Повертайтеся туди, звідки прийшли.
Того юнака батьки терміново відправили навчатися до іншої області, до родичів, а Олесю за рішенням педагогічної ради перевели на індивідуальну форму навчання. У школі намагалися не роздмухувати цю історію.
Навіть випускні іспити дівчина складала вдома, під наглядом вчителів, які приносили бланки тестів. Олеся склала іспит на дуже високий бал. Але навіщо їй тепер ті бали? Попереду було материнство, безсонні ночі, і про подальше навчання довелося на деякий час забути.
Невдовзі родину спіткало несподіване — раптово відійшов у засвіти батько. Віктор занадто багато працював, брав нічні зміни, важко переживав усі ці сімейні негаразди, і просто не витримавнавантаження.
Він приліг після чергової зміни відпочити на дивані перед телевізором і більше не прокинувся. Коли Олена підійшла кликати його до вечері, його рука була ще зовсім теплою.
Так сталося, що в день, коли логічно завершилося життя її батька, на світ з’явився її син. Маленький хлопчик, дивовижно схожий на свою матір — із таким самим світлим пушком на голові та чистими, як весняне небо, блакитними очима.
На прощання з батьком Олеся не потрапила, залишаючись під наглядом лікарів у пологовому відділенні. На виписку прийшла мати, обличчя якої зовсім потемніло. Вдома, розкладаючи дитячі речі, вона гірко кинула молодшій доньці:
— Це все через твої проблеми. Від тебе з самого народження одні лише клопоти в цьому домі.
Проте маленького внука Олена все одно полюбила. Та й як можна було не любити це маленьке світле янголятко, яке ніколи не вередувало? Але жінка постійно бідкалася, що тепер Олесю з дитиною ніхто не візьме заміж.
— Мені ніхто й не потрібен, мамо, — спокійно відповідала Олеся, притискаючи малюка до себе. — Якщо рідний батько колись сумнівався в мені, то чужа людина і поготів не зможе полюбити мого сина. Будемо жити самі.
Маленький Сергійко ріс дуже розумним, випереджав однолітків у розвитку, був спокійним і слухняним хлопчиком. Йому вже виповнилося п’ять років, коли в їхнє тихе життя знову вирішила втрутитися Марина.
На відміну від молодшої сестри, у Марини з чоловіком дітей не було, попри всі намагання та дорогі обстеження. Батьки чоловіка, які тримали всі фінансові потоки від продажу автівок, постійно натякали синові, що їм потрібен спадкоємець бізнесу.
Через це в їхній родині почалися проблеми, чоловік став затримуватися допізна, з’явилися чутки про інші захоплення. Марина важко це переживала, але йти від нього не збиралася. Повертатися до материнської квартири, де панувала відносна бідність, вона не хотіла — до розкішного життя з поїздками за кордон звикаєш швидко.
Тим паче, там жили Олеся зі своїм сином, які викликали в неї лише роздратування. Сергійко вже ходив до дитячого садка, а Олеся закінчила курси перукарського мистецтва і влаштувалася працювати в салон краси, маючи власну копійку.
Марина знову вирішила прибрати сестру зі свого горизонту. Але тепер Олеся була дорослою жінкою, її не можна було просто увести за руку в далекі квартали. Тож Марина вигадала інший план — знайти їй чоловіка, щоб вона звільнила площу.
До їхнього будинку часто приходив молодий майстер, який займався налаштуванням комп’ютерних систем та програмного забезпечення. Хлопець був симпатичним, вихованим, незаміжнім.
Марина свого часу навіть намагалася фліртувати з ним, щоб помститися своєму чоловікові, але комп’ютерник виявився людиною високих моральних принципів і делікатно, але твердо припинив усі її натяки.
Саме з ним Марина й вирішила познайомити Олесю. Вона надіслала йому повідомлення, запросивши на розмову в затишне кафе під приводом обговорення нового робочого проєкту.
А сестрі сказала, що хоче зробити їй сюрприз і познайомити з хорошим чоловіком, адже не можна все життя залишатися самотньою, дитині потрібне чоловіче виховання.
Марина була переконана, що Олеся не зможе справити гарного враження на хлопця. Вона уявляла, як сестра розгубиться, виглядатиме ніяково, адже майстер очікуватиме зустрічі з яскравою Мариною, а не з нею.
Вона вважала, що чоловіки не звертають уваги на скромних жінок із дітьми. Якщо план провалиться, хлопець знову повернеться до спілкування з нею, а якщо раптом станеться диво — Олеся переїде, і квартира залишиться матері. У будь-якому разі Марина бачила себе у виграші.
Олеся перед зустріччю підібрала гарну сукню, акуратно вклала свої русяві кучері, але використовувати яскраву косметику не стала — хотіла, щоб людина бачила її справжнє обличчя. Прийшовши до визначеного місця, вона одразу помітила його за кутовим столиком. Хлопець сидів один, заглибившись у свій телефон.
— Доброго дня, ви Дмитро? — тихо запитала Олеся, підійшовши ближче.
— Так, доброго дня. А ви, перепрошую, хто? — хлопець здивовано підвів очі.
— Я сестра Марини. Мене звати Олеся.
Дмитро явно не очікував такого повороту подій, але ввічливо запросив її сісти і запропонував замовити чаю.
— Тут дуже смачні десерти, спробуєте? — запитав він, намагаючись згладити незручність.
— Ви так добре знаєте це місце? — посміхнулася дівчина.
— Так, я часто проводжу тут зустрічі з клієнтами після роботи, — Дмитро знову мимоволі поглянув на екран телефону, намагаючись зрозуміти, чому Марина не відповідає на його дзвінки.
Олеся тим часом уважно розглядала його. Втомлені очі від тривалої роботи за монітором, легка щетина, трохи розпатлане волосся, яке давно потребувало рук хорошого майстра. У неї, як у професійного перукаря, навіть пальці заніміли від бажання взяти ножиці й зробити йому акуратну зачіску. Вона не знала, про що говорити, а Дмитро спочатку теж здавався замисленим.
— Я, мабуть, заважаю вам? — запитала нарешті Олеся, збираючись підвестися.
— Ні, що ви, зовсім ні. Просто… ваша сестра не планує підходити? — запитав він у відповідь.
— Я сама нічого не розумію. Марина сказала, що ви чекаєте саме на мене. Мабуть, сталася якась помилка, мені краще піти.
Саме в цей момент офіціант приніс ароматний чай.
— Оскільки ви вже прийшли, давайте хоч чай поп’ємо, не поспішайте, — зупинив її Дмитро.
— Дякую, але я відмовлюся від солодкого, — Олеся трохи відсунула тарілку.
— Переживаєте за фігуру? У вас чудова зовнішність, цей стиль вам дуже личить, — щиро сказав Дмитро, помітивши її природну красу.
— Але ж прийнято вважати, що чоловікам подобаються зовсім інші жінки — яскраві, модельні.
— Хто вам таке сказав? І що ви взагалі знаєте про чоловічі смаки?
— Справді, небагато, — чесно визнала Олеся. — У мене є син, йому вже п’ять років. Марина, мабуть, забула вам про це сказати? — додала вона, очікуючи звичної реакції.
— Ні, вона нічого не згадувала. Але хіба це щось змінює? — здивувався Дмитро.
Попри всі побоювання Олесі, яка вже зрозуміла, що Марина знову намагалася використати її у своїх інтригах, Дмитро після чаювання вияв’ив бажання провести її до самого будинку.
Вони йшли вечірніми вулицями і розмовляли. Говорив переважно Дмитро — розповідав про свої проєкти, про розробки, які фінансував його дядько, що вже багато років працював у сфері інформаційних технологій у Сполучених Штатах і допом агав племіннику з обладнанням. Олеся вміла слухати, і це йому надзвичайно подобалося. Біля під’їзду він попросив її номер телефону.
— Навіщо це вам? — здивувалася вона.
— Я б дуже хотів продовжити наше спілкування. Я сьогодні тільки про себе й говорив, а про вас майже нічого не дізнався. Я обов’язково зателефоную.
Проте дзвінок пролунав лише за тиждень.
— Пробач, Олесю, було надто багато термінової роботи, здавали велику систему. Сьогодні ввечері я абсолютно вільний, давай зустрінемося, прогуляємося містом.
Олесю такий тон трохи зачепив. У неї підростав син, кожна хвилина її часу була розписана навколо дитячого садка та роботи, а Дмитро просто поставив її перед фактом, навіть не поцікавившись її планами. Але вона вирішила дати цим стосункам ще один шанс.
Вони сиділи в невеликому затишному сквері, і Олеся потроху, долаючи внутрішній бар’єр, почала розповідати про своє дитинство, про постійні непорозуміння між батьками, про те, як важко їй було рости під постійним тиском порівнянь.
Розповідаючи це сторонній людині, вона й сама ніби збоку подивилася на своє життя, усвідомивши багато речей, які раніше здавалися їй звичними.
Коли вони вийшли на центральну алею, до них підійшов старий бродячий собака з сумними очима. Вони зайшли до найближчого гастроному, де Дмитро купив свіжого хліба та хорошої ковбаси для тварини.
Біля каси в цей час стояла літня жінка, яка довго й ретельно перераховувала дрібні монети у своїй хустинці, намагаючись розплатитися за скромний набір продуктів. Дмитро спокійно підійшов, попросив касира порахувати все на його рахунок і попросив додати від себе велику плитку шоколаду, якісну каву та кілька пачок морозива.
— А морозиво навіщо? — тихо запитала Олеся, коли вони вийшли на вулицю.
— Знаєш, у мене була бабуся, яка мене виростила, поки батьки шукали заробітків. Вона неймовірно любила морозиво, але купувала його вкрай рідко, завжди економила кожну копійку для мене. Тепер, коли бачу таких стареньких, не можу пройти повз.
— То ти й зі мною спілкуєшся так само, як із цим собакою чи старенькою бабусею? Просто з жалості, бо Марина розповів про моє життя? — Олеся зупинилася, дивлячись на нього.
— Ти що, Олесю? Ти мені справді дуже подобаєшся. Ти дивовижна, світла, справжня, без цієї штучної міської мішури. А тваринам і літнім людям мені просто по-людськи хочеться допомогти. Мій бізнес зараз завдяки американським контрактам приносить хороший дохід, то чому я не можу поділитися з тими, кому важко?
Пес тим часом швидко проковтнув частування і побіг у своїх справах, виляючи хвостом.
Увечері Олесі зателефонувала Марина.
— Ну, як твої справи в особистому? — з неприхованою цікавістю запитала старша сестра.
— Усе добре, дякую, — спокійно відповіла Олеся.
— І що ж там може бути хорошого?
— Ми з Дмитром знову зустрічалися. Я щиро вдячна тобі, що ти нас познайомила.
— Та невже? Тобі сподобався цей мовчун, який слова зайвого не скаже?
— Він дуже добра й чуйна людина. З ним надзвичайно цікаво, і він сказав, що я йому подобаюся.
Марина у відповідь лише щось незадоволено буркнула і швидко перервала зв’язок.
За кілька днів вона несподівано прийшла до материнської квартири. Олеся якраз вкладала Сергійка спати в дитячій кімнаті, а Марина пройшла на кухню до матері. Олеся, вийшовши з коридору, почула їхню голосну розмову і мимоволі зупинилася за дверима, відчувши, як усередині все стиснулося.
— Цій завжди якимось дивом щастить! — обурювалася Марина, нервово стукаючи пальцями по столу. — Я хотіла просто провчити його, помститися за те, що він мене свого часу ігнорував, а він узяв і закохався! А я хотіла аби він мене обрав, а не її.
— Марино, що ти таке кажеш? У тебе ж є чоловік, своя родина, розкішне життя! — обурювалася мама.
— Чоловік… Мій чоловік уже відкрито шукає мені заміну, його батьки сплять і бачать, як нас розлучити. Наш шлюб — це лише питання кількох місяців, усе тримається на волосині. Що мені робити далі, мамо? Куди йти?
— Може, ти просто перебільшуєш, доню?
— Ні, мамо, не перебільшую. Ну чому в житті все так несправедливо? Вона завжди була ніякою, тепер копається в чужому волоссі в тому салоні, у неї дитина без батька росте, а цей успішний хлопець дивиться на неї як на ікону! Це в мене мали закохуватися такі чоловіки! Вона мені до кінця днів має бути вдячна за це знайомство. Краще б ви тоді, в дитинстві, не шукала її, коли я завела її за колії!
— Що ти таке говориш, Марино? Як у тебе взагалі язик повертається…
— Мамо, що з тобою?! — раптом голоснозагукала Марина.
Олеся швидко забігла до кухні й побачила, що мати сидить на стільці, важко хапаючи ротом повітря. Олеся не розгубилася, миттєво викликала невідкладну медичну допомогу, чітко назвавши всі симптоми
Лікарі прибули швидко, вчасно провели всі необхідні маніпуляції та госпіталізували жінку. На щастя, серйозних наслідків для організму вдалося уникнути, оскільки допомога була надана в перші хвилини.
Через два місяці Олеся вийшла заміж за Дмитра. Вони разом із маленьким Сергійком переїхали до його великого й затишного будинку, але матір вона продовжувала відвідувати майже щодня, допомагаючи їй відновлюватися після недуги.
Марина ж після чергової сцени остаточно розлучилася з чоловіком, залишившись ні з чим, і поїхала до іншого регіону шукати нових заробітків та свого втраченого щастя.
Ні з мамою ні з сестрою вона не спілкується вважаючи їх зрадницями. Ну а як? Мама полюбила Олену хоча не мала б. А Олена стала щасливою, хоча не мала на те права.
І мона б було зробити винною марину, але чи тілки її тут вина?
Головна кратинка ілюстративна.
