Так склалось життя, що родичі з якими ми спілкувались лиш листівками на великі свята вирішили відвідати нас. Мовляв, ситуація нині така, що й не знають вони, чи побачимось коли ще.
Одразу скажу, що цих людей ми знали, лиш по рідкісних зустрічах на якихось родинних святах. Спілкування наше зводилось лиш до принагідних посмішок, рукостискань і фраз типу: “як справи у вас?”.
Коли ж вони приїхали, виявилось, що ми люди геть з різних Всесвітів.
— У вас пес на прив’язі? – здивовано запитує гість. – У вас же подвір’я огороджене, чому не випускаєте аби бігав, та й походити з ним, погуляти ви можете?
Чесно? Я й не задумувалась про це. У нас через увесь двір протягнутий залізний прут тонкий і собака може бігати туди сюди, метрів так двадцять точно. Та й діти у нас малі, а пес не надто спокійний, хоч і не великий. А от про те де сил і час знайти, аби “прогулятись” з псом я взагалі мовчу.
— А їсти що? – поглянула гостя на накритий мною стіл.
Я здивувалась – наготувала я від душі, аби гарно людей зустріти.
— Майонез? Смажене м’ясо? Котлети?
Мусили ми з нею у погріб іти, аби вона овочів якихось на салат узяла.
Але справжнє шоу почалось, коли я вирішила качку на вечерю запекти. Як тільки гостя зрозуміла, що то має бути і для чого чоловік мій качура у загорожі упіймав – прибігла і ту птицю з рук забрала.
Так вони увечері і поїхали додому з качуром у руках. Хотіли тиждень гостювати, але не склалось. Надто різними наші світи виявились. Більше і не телефонують.
А я оце думаю, невже і справді ми в чомусь не праві, що аж так швидко від нас їхати?
16,10,2022
Головна картинка ілюстративна.
