В шафі під старими простирадлами, які вже давно втратили свій початковий колір після десятків прань, лежали паперові конверти. Вони були чисті, без марок, без поштових штемпелів, складені рівною купкою.
Поруч, на стільці, лежав свіжий аркуш у лінію, вирваний із середини зошита з математики. Поля були нерівними, лівий край мав характерні сліди від металевих скріпок. Сергій сів на край ліжка, яке рипнуло під його вагою. Його власні пальці були шорсткими від постійної роботи на будівництві, нігті — коротко обрізаними, а на долонях запеклися старі мозолі від шпателя. Він узяв аркуш двома пальцями, намагаючись не лишити брудних слідів.
«Мамо, батько каже, що пошта зараз працює погано через кордони, тому листи йдуть дуже довго. То я пишу наперед.
Ми купили новий чайник, старий почав протікати знизу, де пластмасове віконце. Юля каже, що це від накипу. Я тепер сам вимикаю його з розетки, коли він закипає, щоб не згоріла проводка. Нам у школі казали, що це небезпечно. Юля навчила мене чистити картоплю. Напиши, коли приїдеш. Я вже вивчив таблицю множення на вісім, Юля перевіряла ввечері перед сном. Батько обіцяв, що якщо я не буду отримувати зауважень у щоденник, то наступна посилка прийде швидше…»
Артемко писав швидко, сильно притискаючи ручку до паперу, так що на зворотному боці літери проступали чіткими виступами. Їх можна було відчути на дотик, якщо провести пальцем.
Чотири роки тому все виглядало інакше. Тетяна сиділа на цьому ж ліжку, перебираючи речі у великій валізі.
— Сергію, ну ти ж сам бачиш платіжки, — казала Тетяна. — Твоєї зарплати зі складу вистачає рівно на три тижні. А далі ми знову беремо кредитну картку. Мені Світлана написала, що в неї звільнилося місце. Там літня жінка, паралізована, але родина платить справно. Тисяча двісті євро. Ти тут такі гроші за пів року не збереш, навіть якщо почнеш працювати в нічні зміни.
— А діти? — Сергій стояв біля дверей, — Юлі одинадцять років. Їй треба вчитися, а не сидіти з малим. Артемкові взагалі тільки п’ять виповнилося. Хто його з садочка забиратиме, коли я на об’єкті до сьомої вечора?
— Твоя мати обіцяла тричі на тиждень заходити, — Тетяна навіть не підвела голови, вона ретельно застібала блискавку на внутрішній кишені валізи. — І мої батьки на вихідні забиратимуть дітей до себе в село. Це всього на рік. Закриємо борги за ремонт, поміняємо вікна у спальні. Ну що ти мовчиш? Ти думаєш, мені хочеться їхати невідомо куди і мити чужі підлоги?
— Не знаю, — тихо відповів Сергій. — Сусід зверху, Дмитро, теж дружину відпустив. Тепер сам ходить, як тінь, а малий його зі школи не вилазить, постійно якісь проблеми. То шибку розіб’ють, то зі стадіону його поліція приводить.
— Порівняв теж, — Тетяна нарешті встала, обсмикнула халат і підійшла до нього. — У Дмитра дружина поїхала і забула, як діти виглядають. А я кожні два дні буду на зв’язку. Комп’ютер у нас є, інтернет працює. Будемо зідзвонюватися вечорами. Юля вже доросла, вона все розуміє. Сама сказала, що допоможе.
Юля тоді справді стояла в коридорі, притулившись спиною до вішалки з куртками. Вона тримала в руках стару ляльку з розпатланим волоссям і мовчки дивилася, як мати збирає речі. Її обличчя було занадто спокійним для одинадцятирічної дівчинки.
Перші кілька місяців телефон у квартирі дзвонив регулярно. Тетяна набирала зазвичай близько дев’ятої вечора, коли Сергій уже повертався з роботи, а діти закінчували вечеряти. Вони сідали навколо старого монітора у вітальні. Екран часто блимав, звук запізнювався на кілька секунд, через що розмова виходила рваною.
— Як там Артемчик? — запитувала Тетяна з екрана. Вона виглядала втомленою, під очима виднілися темні кола, а волосся було зібране у тугий вузол на потилиці. На задньому плані було видно чужу білу кухню з купою блискучого посуду.
— Нормально, — відповідав Сергій. — Сьогодні в садочку знову порвав штани на коліні. Зачепився за цвях на паркані. Юля намагалася зашити, але там велика дірка, треба купувати нові.
— Я вишлю гроші в п’ятницю, — швидко говорила дружина. — Разом із коробкою. Там передача буде через водія мікроавтобуса, Івана. Забереш на автовокзалі, біля третьої платформи, о шостій ранку. Я поклала туди какао, макарони великі такі, черепашками, і кілька регланів для малого. Юлі купила куртку, синю, з капюшоном. Поміряєте, якщо буде велика — підкотите рукава.
— Добре. Ти сама як? Що там чути про повернення? Скоро вже рік, як ти поїхала. Вікна ми поміняли, грошей із тих, що ти прислала, ще трохи лишилося на лінолеум у коридор.
Тетяна на екрані на мить відвела погляд убік, наче перевіряла, чи немає нікого в кімнаті.
— Тут господарі просять залишитися ще на кілька місяців. Їхня донька приїжджає з Мілана, каже, що треба доглянути за будинком, поки вони поїдуть на відпочинок. Обіцяли доплатити двісті євро зверху. Сергію, ну сама подумай, тут такі гроші просто так не платять. Ще трохи потерпимо, і все. Юля ж справляється?
Юля, яка сиділа поруч із батьком, кивала головою. Вона вже не тримала в руках ляльок. На її колінах лежав зошит із біології, де вона олівцем малювала схеми будови клітини.
— Справляюсь, мамо, — тихо казала дівчинка. — Ми вчора варили суп із гречкою. Батько сказав, що вийшло смачно, тільки солі трохи забагато.
— Розумниця моя, — Тетяна посміхалася, але посмішка виходила натягнутою. — Скоро приїду. Ось тільки літо закінчиться, і приїду.
Але літо закінчилося, потім минула осінь, випав перший мокрий сніг, який швидко перетворювався на брудну калюжу біля під’їзду. Дзвінки ставали дедалі коротшими. Тепер Тетяна частіше писала текстові повідомлення: «Гроші скинула на картку. Передачі цього тижня не буде, водій не їде. Одяг купіть на ринку самі».
Сергій почав помічати, що діти перестали чекати цих вечірніх сеансів зв’язку. Артемко більше не біг до комп’ютера, коли чув звуковий сигнал сповіщення. Він залишався у своїй кімнаті, розкладаючи на підлозі деталі старого пластикового конструктора, де половини елементів уже не вистачало.
Одного вечора Сергій прийшов пізно. На кухні горіло світло. Юля стояла біля плити й перемішувала у каструлі макарони. Їй уже було тринадцять. Вона витягнулася, обличчя стало худішим, а довгі коси, якими колись пишалася мати, тепер були недбало заколені великим пластиковим крабом.
— Де малий? — запитав Сергій, знімаючи важкі робочі черевики у коридорі.
— Спить уже, — Юля не поверталася. — Він сьогодні знову посварився з хлопцем із третього під’їзду. Намагався відібрати в нього самокат. Я ходила забирати його з майданчика. Сусідка, тітка Люба, знову казала, що в нас дитина росте без нагляду.
Сергій зітхнув, підійшов до раковини і почав ретельно мити руки з милом, змиваючи сірий пил від цементу.
— Що ти їй сказала?
— Нічого, — Юля вимкнула газ під каструлею. — Тату, вчителька зі школи дзвонила. Каже, що в нього проблеми з поведінкою. Що він на уроках крутиться, нікого не слухає і малює на партах. Сказала, це тому, що мати за кордоном.
Вони це називають якимось словом спеціальним, забула.
— Не звертай уваги, — Сергій витер руки рушником, який уже давно вимагав прання. — Вчителям аби поговорити. Сам завтра піду до школи, заскочу перед зміною.
Розмова відбулася у жовтні. Дзвінок пролунав майже о дванадцятій ночі, коли у квартирі вже всі спали. Сергій довго шукав телефон у кишені куртки, яка висіла в коридорі, намагаючись не шуміти пластиковими вішаками.
— Сергію? — голос Тетяни звукових перешкод майже не мав, лінія була дивно чистою, без звичного тріску.
— Так, я слухаю. Щось сталося? Чому так пізно? — Сергій притиснув трубку до вуха, дивлячись на темні двері дитячої кімнати.
— Нам треба поговорити. Тільки не перебивай, будь ласка. Я довго думала, як це сказати. Я не повернуся, Сергію.
У коридорі було тихо, лише на кухні старий холодильник раптом голосно загуркотів, починаючи новий цикл заморозки. Сергій переступив з ноги на ногу, відчуваючи холодний лінолеум крізь діряву шкарпетку.
— Що значить «не повернуся»? А діти? Борги ми закрили, грошей на життя вистачає. Я знайшов додатковий підробіток на вихідні, робимо ремонти в котеджах. Ти ж казала — ще пів року і все.
— Все змінилося, — голос дружини став глухим, наче вона закривала рот рукою. — Я зустріла людину. Його звати Марко. Він має свою невелику майстерню з ремонту побутової техніки. Ми вже більше року живемо разом. Знімаємо квартиру ближче до центру. Сергію, я не можу більше жити так, як ми жили. Постійно рахувати копійки, чекати наступної зарплати. Тут інше життя.
Сергій мовчав. Його рука, яка тримала телефон, затерпла, але він не перекладав слухавку в іншу.
— Ти чуєш мене? — запитала Тетяна після довгої паузи. — Не мовчи, краще накричи на мене. Я знаю, що винна перед дітьми. Я допомагатиму грошима. Щомісяця стабільно буду скидати картку. Одяг купуватиму, який треба. Юлі оплачу навчання, якщо буде потрібно. Але сюди я їх забрати не можу, у Марко свої погляди на це, та й документи зробити дуже важко.
— Не треба грошей, — тихо сказав Сергій. Його голос звучав сухо, наче в горлі застряг шматок сухої штукатурки. — Самі впораємося.
— Сергію, не будь дитиною, — в її голосі з’явилися роздратовані нотки. — Тобі самому важко. Дітям потрібні речі. Просто не говори їм нічого зараз. Вони ще малі, не зрозуміють. Скажи, що контракт продовжили. Так буде краще для всіх. Мені потрібне буде розлучення, Марко хоче оформити все офіційно, щоб я могла отримати посвідку на проживання через шлюб. Я пришлю документи через юриста, тобі треба буде просто підписати в нотаріуса.
Сергій повільно опустив руку з телефоном, навіть не натиснувши кнопку відбою. З динаміка ще кілька секунд доносилося далеке «Алло, Сергію, ти тут?», поки зв’язок нарешті не перервався сам.
Наступного дня Сергій нікому нічого не сказав. Ні своїй матері, яка прийшла посидіти з Артемком, поки той не одужає, ні батькам Тетяни, які зателефонували з села спитати, чи не передавати мішок цибулі.
— Все нормально, — повторював він у слухавку, тримаючи плечем телефон і одночасно закручуючи гайку на кухонному крані, який знову почав капати. — Тетяна дзвонила. Працює. Багато замовлень, каже, що навіть у вихідні доводиться виходити, тому розмовляти не має часу. Гроші обіцяла пізніше прислати.
Артемко, який сидів на дивані під ковдрою і дивився мультфільми, раптом запитав:
— Тату, а мама лист мій прочитала? Той, де я про чайник писав?
Сергій повернувся до сина, тримаючи в руках розвідний ключ. Його обличчя було сірим від утоми, під очима залягли глибокі складки.
— Прочитала, синку. Каже, що ти молодець, що допомагаєш Юлі. Тільки просила, щоб ти більше не бився з Максимом. Бо листи від неслухняних дітей на пошті приймають в останню чергу. Вони там лежать на складі, поки дитина не виправиться.
— Я більше не буду, — малий шмигнув носом і повернувся до екрана телевізора. — Я сьогодні навіть суп з’їв увесь, Юля може розказати.
У неділю Сергій поїхав на центральний ринок, підійшов до однієї з яток, де торгували товарами «з гуманітарки» та привізними продуктами.
— Мені дві пачки отих великих макаронів, — Сергій показав пальцем на коробку з малюнком кухаря. — І печиво отаке, у залізній коробці, з картинкою міста. Є ще цукерки якісь в обгортках із блискітками?
— Є, ось такі, з горіхами всередині, — жінка швидко кинула товар у великий жовтий пакет із логотипом іноземного супермаркету. — З вас триста п’ятдесят гривень. Братимете какао? Свіже привезли, дітям дуже подобається.
— Давайте і какао, — Сергій дістав із кишені куртки зім’яті купюри, перерахував їх і віддав продавчині.
Він повернувся додому, коли дітей не було у квартирі — Юля повела Артемка на дитячий майданчик біля школи. Сергій пройшов у кімнату, дістав із шафи широку стрічку коричневого скотчу, яку зазвичай використовував для пакування коробок під час переїздів. Він акуратно склав усі куплені продукти у пакет, намагаючись зробити так, щоб вони не калатали всередині. Потім узяв чорний маркер і великими нерівними літерами написав на білому боці пакета адресу їхнього будинку та прізвище.
Поруч на столі лежав новий лист від Артемка, який той написав ще вранці перед виходом. Сергій підняв його.
«Мамо, Юля каже, що ти скоро пришлеш мені нові кросівки, бо мої старі вже тиснуть у великий палець. Я їх не рвав, вони просто самі стали малими. Ми тебе чекаємо на день народження Юлі. Їй буде чотирнадцять…»
Сергій склав цей лист учетверо і поклав його до купки.
Коли в коридорі почувся шурхіт ключів і сміх Артемка, Сергій виніс пакет до дверей і поставив його на велику табуретку біля дзеркала.
— О, дивіться, що нам кур’єр приніс, — сказав він, виходячи назустріч дітям. Його голос звучав рівно, без жодних емоцій, як у людини, яка просто виконує щоденну роботу. — Водій з автовокзалу передав через знайомого. Каже, мама передала, дуже поспішала, тому листа написати не встигла. Сказала, що наступного разу обов’язково напише.
Артемко відразу кинувся до пакета, намагаючись пальцями підковирнути міцний коричневий скотч. Його обличчя світилося від радості.
— Юлю, дивись, там таке печиво, як минулого року! — кричав хлопчик, витягуючи залізну коробку. — Мама пам’ятає, яке я люблю!
Юля стояла біля порога, тримаючи в руках ключ від квартири на брудному шнурку. Вона подивилася на пакет, потім на батька, який ховав руки в кишені робочих штанів. Вона помітила чорний маркер, який лежав на тумбочці біля дзеркала, і свіжу смужку відрізаного скотчу, що прилипла до краю пластикової полиці для взуття.
Дівчинка нічого не сказала. Вона просто підійшла до брата, сіла поруч із ним на підлогу і допомогла йому розірвати щільний поліетилен.
— Бачиш, — тихо сказала вона, дістаючи пачку макаронів-черепашок. — Мама просто дуже зайнята на роботі. Там у них багато справ. Головне, що посилка дійшла.
Сергій відвернувся і пішов на кухню. На плиті треба було підігріти вчорашній суп, бо Юля з малим нагуляли апетит, а попереду був ще цілий вечір, коли треба було перевіряти домашні завдання з математики та щось вирішити з кросівками.
