Я не розумію, якщо ти людині не хочеш нічого дарувати, то для чого тоді так метушитися та випитувати, а що їй треба. Я сказала, чого хочу на сорок років. Адже й дата відповідна і подарунок в свекрухи вже є. Але ж то треба було до такого додуматися людині поважного віку!
Моя свекруха колись була завідувачкою продуктового магазину і з того часу є у неї не лише два набори кольорових рибок і кришталю, але й деякі прикраси. Одна мені дуже подобалася і це якась старовинна річ, підвіска з дуже насиченим багряним каменем.
Свекруха її ніколи й не одягала, все боялася, що загубить чи хтось вкраде і так та прикраса в тих рибках і жила. Але одного разу вона мені доручила дуже важливу річ перед Великоднем – помити всі стаканчики і я там знайшла те чудо.
Боже, яка краса, – подумала я і всі ці роки надіялася, що свекруха мені рано чи пізно таки подарує ту підвіску.
Але я й сина народила, далі доньку, вже вісімнадцять років живу з її сином і ніякої подяки в вигляді тієї прикраси нема. хоч я натякала всіма силами.
Аж тут моє сорокаріччя і свекруха мало руки не заламує, що так вже вона хоче мені подарувати якусь пам’ятну річ і не має грошей… Мовляв, я б і небо прихилила, але не сьогодні.
Я вже тоді кажу їй прямим текстом:
– Чого ж не маєте? Он у вас є підвіска дуже гарна, ви й так її не носите, а я буду залюбки носити.
– Ой. Та воно ж таке старомодне.
– А мені якраз, – кажу я їй.
І ось я в такому передчутті, що нарешті я буду мати ту прикрасу і дійсно, свекруха дає мені коробочку, в ній та прикраса, сяє.
Я носила до ювіляра, то вони її почистили, сама розумієш, що вона вже й потьмяніла.
Я її розцілувала, так дякувала, аж просльозилася від щастя і одразу ж одягла.
Весь вечір в мене був чудовий настрій, я веселилася і все завдяки тій прикрасі.
Але вдома я знімала плаття і зачепила за замочок і так, що в моменті ланцюжок розірвався. Звичайно, що як подарунок дарувати не від щирого серця, то таке й стається. Так я собі подумала. Бо то таки правда, хіба ні?
Але на наступний день понесла я ту річ до ювеліра та прошу те все відремонтувати, бо то дуже коштовна річ. а він так на мене дивиться і каже:
– Пані, то ж біжутерія.
– Що?
– Це біжутерія, хоч і доволі якісно зроблена.
Я тоді притьмом до свекрухи і посуваю її від дверей та до тих рибок. А там й далі нидіє підвіска.
– А що таке? то моя прикраса і я не хочу нікому її дарувати, – каже свекруха.
Я мовчки пішла геть. Більше не хочу бачити цю жінку, яка не цінує мене і мій вклад в цю сім’ю.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
