Стоячи біля відчиненого вікна в невеликій кімнатці на околиці Неаполя, я вкотре перераховувала зароблені за місяць купюри. Сонце тут не гріє, а просто палить шкіру, поки ти миєш чужі підлоги чи змінюєш постіль синьйорі, яка вже й не пам’ятає свого імені. Не про це я мріяла колись, але в сорок шість прийшлося погляну реальності в вічі – у держустанові, де я пропрацювала п’ятнадцять років, зарплати вистачало рівно на те, щоб не піти з протягнутою рукою, але аж ніяк не на те, щоб спокійно зустріти старість. А старість насторожувала. Особливо коли ти одна.
З чоловіком у нас не склалося саме через це «треба спочатку на ноги стати». Він усе чекав якогось ідеального моменту, кращої посади, більшої квартири. А потім, коли ми вже наче й стояли на тих ногах, з’ясувалося, що час просто витік крізь пальці. Дитяча кімната в нашій двокімнатній квартирі залишилася залом. Після розлучення і її не стало, я змогла купити однокімнатну на околиці міста.
Коли племінниця Вікторія забігла до мене перед самим від’їздом, я навіть зраділа. Вона принесла мій улюблений «Медовик», такий солодкий, що аж зуби зводило, і щебетала без зупину.
— Тітко Іро, ну чого ви будете ту квартиру зачиняти? — Віка облизувала ложку, дивлячись на мене своїми великими очима. — Ви ж мінімум на пів року, а то й на рік. Там же пил буде по коліна. А ми з Денисом якраз шукаємо, де голову прихилити. Ціни в місті — просто космос, а він у мене зараз на новій роботі, ще не розкрутився.
Я дивилася на неї й бачила себе в молодості — таку ж завзяту, тільки з планами, які обов’язково мали здійснитися.
— Вікусь, та я не проти. Тільки ж дивіться мені, щоб порядок був. Сусіди у нас тихі, Ніна Михайлівна з третього поверху все бачить і все чує.
— Ой, та ми тихіше за мишей будемо! — Віка підхопилася і обійняла мене. — Ми навіть платити вам будемо, чесно. Небагато, скільки зможемо, але це ж вам там теж копійка зайва не завадить. Тітко Іро, ви ж нам як рідна, ми і квіти поливатимемо, і за кранами подивимося. Денис усе підкрутить, якщо треба, він у мене з руками.
Я тоді тільки рукою махнула. Які гроші? Віка — донька мого брата, якого не стало ще десять років тому. Мати її швидко знайшла собі інше життя, а дівчинка так і лишилася десь поміж родичами. Мені було соромно навіть думати про якусь оренду.
— Живіть так, — сказала я тоді. — Тільки за комуналку платіть вчасно, бо борги мені не потрібні.
І ось я в Італії. Кожен день схожий на попередній: сніданок для синьйори, прибирання, коротка перерва на каву і знову робота. Віка дзвонила часто, розповідала, як вони з Денисом облаштувалися, як вона вимила вікна, як вони планують весілля на осінь, коли я повернуся.
— Тітко, ми тут у комірчині ваші речі склали, щоб не заважати. Денис такий задоволений, каже, що у вас енергетика в квартирі хороша. Він навіть полицю у ванній полагодив! — щебетала вона в трубку.
Я слухала і серце тануло. Думала: ну от, є ж кому за квартирою доглянути, і людям допомогла. Все ж таки рідня. Аж поки одного вечора, коли я вже збиралася спати після важкої зміни, не задзвонив телефон. На екрані світилася Ніна Михайлівна.
— Іро, добрий вечір, — голос сусідки був якимось дивно-урочистим, ніби вона збиралася повідомити неймовірну таємницю. — Ти там як, не хворієш?
— Та ні, Ніно Михайлівно, працюю. Щось сталося? Залило когось?
— Та ні, з трубами порядок. Слухай, Іро, я що хотіла спитати… А ти що, квартиру тому чоловікові назовсім здала? Чи це якийсь далекий родич твого колишнього?
У мене всередині все холодом обдало.
— Якому чоловікові? Там же Віка, племінниця моя, з хлопцем своїм живе.
— Ірочко, — сусідка зітхнула так, що я прямо побачила, як вона хитає головою на тому кінці дроту. — Яка Віка? Я її бачила один раз, тиждень тому, вони з якимось молодиком приїжджали, пакунки виносили. А в квартирі живе чоловік. Сивий такий, серйозний, років під пятдесят. Щоранку о восьмій виходить, з кейсом, у піджаку. Увечері повертається з продуктами. Я його вчора в під’їзді перестріла, питаю: «Ви до кого?», а він каже: «Я тут живу, орендую».
Я мовчала. У голові ніяк не вкладалося. Як це — орендує? Як це — Віки немає?
— Ви не помилилися? Може, це батько того Дениса приїхав? — голос мій тремтів.
— Та який батько, Іро! Він ключ дістає, замок відмикає як у себе вдома. Ти ж мене знаєш, я за кожним кроком не слідкую, але тут уже тиждень він там господарює. Ти б подзвонила малій, дізналася, що воно за справи.
Я поклала слухавку. Руки трусилися так, що я ледь потрапила по контакту Віки в месенджері. Написала: «Віка, зайди в мережу, є розмова». Відповіді не було годину, дві. Я не витримала і набрала.
— Алло, тітко Іро? — голос Віки був сонним і якимось надто спокійним. — Щось термінове? У нас просто вже пізно, ми спали.
— Віко, а де ви зараз спите? — спитала я прямо, без передмов.
На тому кінці запала тиша. Така довга, що я чула лише шум крові у власних вухах.
— Тітко, ну ви чого… Вдома ми.
— В якому домі, Віко? Мені Ніна Михайлівна подзвонила. Каже, в моїй квартирі живе якийсь сторонній чоловік, а вас із Денисом і близько немає. Ти мені що, квартиру перездала?
Віка зітхнула, і цей звук був зовсім не схожий на те ніжне щебетання, яким вона пригощала мене раніше. Це був звук дорослої, цинічної жінки.
— Ой, ну Ніна Михайлівна як завжди… Всюди свій ніс устромить. Тітко Іро, все під контролем. Просто хотіли сюрприз зробити, коли ви приїдете.
— Сюрприз? — я ледь не задихнулася. — Віко, ти в моїй квартирі, без мого дозволу, поселила чужу людину? А якби він там щось вкрав? Якби спалив усе? Ви ж казали, що вам жити ніде!
— Та ніде нам було жити, — роздратовано кинула вона. — Ми зараз у Денисової мами в передмісті. Послухайте, Микола Іванович — людина перевірена, ми через кілька тижнів знову будемо у вас жити.
І вона роздратовано кинула слухавку.
Мене трясло. Не від того, що в квартирі хтось живе, а від того, як легко мене обвели навколо пальця, прикриваючись «рідиною» і «Медовиком». Весь наступний тиждень я була як у тумані. Працювала на автоматі, а ввечері дивилася на фотографію Віки, де вона маленька тримає мене за руку в зоопарку. Коли ж вона встигла так змінитися? Чи це я ніколи її не знала?
Я попросила Ніну Михайлівну взяти у того чоловіка номер телефону. Сказала їй, що це «далекий родич», просто я загубила контакти. Брехати було незвично, але пояснювати сусідці, що племінниця влаштувала в моєму домі, було ще гірше.
Через два дні я набрала номер.
— Слухаю, — голос був низьким, спокійним.
— Добрий день. Мене звати Ірина, я власниця квартири, в якій ви зараз мешкаєте.
Запала пауза.
— Дуже приємно, Ірино. Я дядько Дениса, Микола.
— Микола… вибачте, не знаю по батькові… — я закрила очі рукою. — Я в Італії на заробітках. І я нікому не дозволяла здавати свою квартиру.
– Микола Іванович… Ірино, слухайте, вам діти все пояснять. Я за кілька тижнів переїду. Не хвилюйтеся.
— Живіть уже, тільки… будь ласка, надішліть мені фотографію кімнати. Маленької. Де мої речі.
Він надіслав. Двері були не просто зачинені — на них висів новий замок. Микола Іванович написав: «Я туди не заходив, Вікторія сказала, що там склад ваших речей. Але якщо хочете, я можу подивитися, чи все там на місці».
Я не хотіла. Мені було лячно дізнатися, що ще вона вигадала чи продала.
Через три місяці я повернулася. Не попередила нікого — ні Віку, ні Миколу. Просто відкрила двері своїм ключем. У квартирі пахло не пилом, а чимось незвичним…
Ремонтом!
Рівна біла стеля, приємні шпалери і новенький ламінат. Поки я кліпала очима, почула скрегіт ключа в дверях.
— Тітко Іро! Ви повернулися! А чого не сказали? Ми б вас зустріли, Денис на машині…
– Віко, чому ти не сказала?
– Ми хотіли сюрприз зробити. Ви ж гроші не брали, от Денис і придумав зробити косметичний ремонт. Його дядько зробив за символічні гроші…
Я розплакалася. Про мене дуже давно ніхто не турбувався і я не сподівалася, що на моє добро відповідять добром.
– Ну, ви чого?, – обійняла мене Віка, – Ми ж не хотіли вас хвилювати. Якби не сусідка, ви б нічого не дізналися і працювали собі спокійно. Нам тепер переїжджати треба, а ми ще не знайшли квартиру.
– Дякую, – прошепотіла я.
Племінниця через два дні забрала свої речі, вони поки оживуть в батьків Дениса. Мені так не зручно перед нею, перед Денисом, а ще перед Миколою Івановичем.
Сміюся – кому потрібна ця хрущовка?
А за тиждень у мої двері подзвонили. На порозі стояв Микола Іванович. У руках він тримав невелику коробку з інструментами і пакет з продуктами.
— Ірино, я там у ванній помітив, що змішувач трохи підкапує. Коли з’їжджав, не встиг замінити. Ви дозволите?
Я відступила, пропускаючи його в коридор.
— А ви як дізналися, що я вдома?
— Віка, — посміхнувся він. — Сказала, що ви повернулися, але якась сумна. От я і подумав… змішувач — це хороша причина зайти.
Ми сиділи на кухні, коли він закінчив роботу. Пили чай з тим самим тортом. Він розповідав про свій будинок за містом, про те, як посадив там сад, який тепер нікому доглядати. Про те, що в п’ятдесят життя не закінчується, а просто стає повільнішим і зрозумілішим.
Минуло пів року.
Цієї суботи Микола обіцяв заїхати за мною на своєму старенькому, але доглянутому позашляховику. Ми збиралися поїхати до нього в сад. Він казав, що там якраз починають розквітати яблуні, і що мені обов’язково треба це побачити.
Я стояла біля вікна, чекаючи на знайому машину, і думала про те, як дивно влаштоване життя. Ти їдеш за тисячі кілометрів, щоб втекти від самотності і заробити на безпечну старість, а знаходиш людину у власній вітальні, з якою хочеться бути «і в горі, і в радості».
