– Ти справді думаєш, що можеш просто повернутися і я все пробачу? – його голос тремтів від ледве стримуваного гніву, коли ми випадково перетнулися біля старої кав’ярні, де колись починалося наше життя. – Ти поїхала, навіть не попрощавшись, а тепер стоїш тут і просиш поговорити? Наша наступна зустріч буде в суді, і крапка!
– Але ж… послухай, я повернулася, бо зрозуміла, як сильно помилилася. Ти ж знаєш, що я завжди була поруч у важкі часи, – спробувала я м’яко, але він уже відвернувся, не давши мені договорити.
– Поруч? Ти жартуєш? Ти зникла, коли я найбільше тебе потребував! Іди геть, не псуй мені день.
Неприємно звісно, але я знала: це не моя вина, і тепер доведеться боротися за те, що моє по праву. А може, й не боротися – просто взяти те, що належить мені за правом.
Мене звати Олена, і я така людина, яка ніколи не поступиться своїм. Ще з університетських років я розуміла: світ існує для того, щоб я брала з нього найкраще.
Одного сонячного дня я сиділа в затишному кафе біля кампусу, насолоджуючись свіжим апельсиновим соком – моїм улюбленим, бо він завжди додавав мені енергії для нових планів. Раптом до мого столика підійшов високий хлопець з букетом яскравих троянд. Він посміхнувся і простягнув квіти.
– Привіт, я не міг пройти повз, – сказав він впевнено. – Ти така чарівна, що я відразу закохався. Давай прогуляємося парком? Я обіцяю, буде цікаво.
Я оглянула його: стильний одяг, впевнена постава, і головне – виглядало, що він може собі дозволити такі жести. Чому б ні? Я кивнула, і ми рушили.
Він виявився майстром розмов – говорив про книги, подорожі, навіть про бізнес-ідеї, які я любила обговорювати. Я сміялася з його жартів, бо це робило мене центром уваги.
– Ти знаєш, Олено, я завжди помічаю деталі, – сказав він, коли ми сиділи на лавці біля фонтану. – Бачу, ти любиш, коли все організовано ідеально. Розкажи, куди б ти хотіла поїхати наступного разу?
– О, сюрпризи – це моя слабкість, – відповіла я, вже думаючи, як він може мене розважити далі.
З того дня ми почали зустрічатися. Він, назвемо його Андрієм, завжди вгадував, чого я хочу. Якщо я була в настрої для гламуру, він запрошував до ресторану з видом на річку.
Якщо хотіла адреналіну – орендував човен на озері. Я насолоджувалася: подарунки, увага, все за найвищим рівнем. Скоро ми вирішили одружитися – проста церемонія, але з розкішним медовим місяцем на узбережжі. Я пам’ятаю, як лежала на шезлонгу, попиваючи коктейль, і думала: це ідеально, бо я заслуговую на таке життя.
– Дорога, ти виглядаєш як королева, – шепотів Андрій, масажуючи мені плечі. – Що ще я можу зробити, щоб ти посміхнулася?
– Просто продовжуй так, і все буде чудово, – відповідала я, не відриваючи очей від моря.
Наступні роки були моїм раєм. Ми жили в затишній квартирі, яку він облаштував за моїм смаком – великі вікна, модні меблі. Я не працювала повний день, бо вважала, що мій час вартий більше: ходила на шопінг, спа, зустрічалася з подругами. Андрій забезпечував усе – від поїздок до нових гаджетів. Він радився зі мною про все, бо знав: мої ідеї завжди найкращі.
– Олено, що думаєш про цю інвестицію? – питав він за вечерею, показуючи папери.
– Бери, якщо це принесе прибуток. Головне, щоб у нас було більше можливостей для подорожей, – казала я, і він погоджувався.
Але одного дня я відчула зміни в тілі. Тест показав дві смужки. Ми планували дитину, бо я подумала: це додасть стабільності, і Андрій буде ще більше піклуватися про мене. Він радів, обіймав, планував дитячу кімнату.
– Це буде наш маленький скарб, – казав він, цілуючи мій живіт. – Я все зроблю, щоб тобі було комфортно.
Але вагітність виявилася складною. Постійна втома, незручності – я не очікувала, що це так виснажить. Андрій намагався допомагати: приносив їжу, масажував спину.
– Відпочинь, люба, я все візьму на себе, – говорив він.
Але я сердилася: чому все так важко? Я не створена для такого, я не хочу такого відчувати. Хоч Андрій і був проти, але я продовжувала жити своїм життя: гуляла з подругами, відпочивала. Спа, сауна. І тут – полегшення, одного дня нарешті все скінчилося. Я потрапила у стаціонар після сауни. Спеціалісти сказала, що все скінчилось. Андрій плакав, тримав мене за руку.
– Ми разом це переживемо, Олено. Я люблю тебе, – шепотів він.
Але я відштовхувала його. Мені не потрібна була його підтримка – я хотіла, щоб усе повернулося до норми. нащо ці телячі ніжності. Мене вітати треба а не співчувати.
Рік минув, життя нарешті налагодилось, мені чоловік авто придбав, ми жили своїм життя. А тут сталась халепа. Андрій потрапив у стаціонар – машина якогось водія не розминулась із його.
Спеціаісти говорили про довгий курс відновлення, який коштуватиме чимало, і навіть тоді не було впевненості, що він ходитиме без допомоги.
Спочатку я приходила до нього щодня. Сидела біля ліжка, тримала за руку.
– Ми впораємося, любий. Ти сильний, – казала я, бо так треба було.
– Дякую, що ти тут. Без тебе я б не витримав, – відповідав він слабким голосом.
Але з кожним візитом сили покидали мене. Бачила, як він лежить безпорадний, і думала: а що з моїм життям? Хто тепер організовуватиме поїздки, купуватиме подарунки? Я втомлювалася від лікарняного запаху, від його благань про підтримку. Коли мені жити?
– Сьогодні не зможу, маю справи, – казала я по телефону.
– Добре, розумію. Люблю тебе, – відповідав він.
А в голові крутилося: це не мій сценарій. Я заслуговую на краще.
Ще з університету за мною упадав один хлопець, назвемо його Віктором. Він завжди надсилав повідомлення, навіть після мого весілля. Жив у Європі, в країні з горами і чистими вулицями, і кликав до себе.
– Олено, ти заслуговуєш на розкіш. Приїжджай, я все організую, – писав він.
Раніше я ігнорувала, бо Андрій давав усе. Але тепер… Я відповіла.
– Розкажи детальніше, що ти можеш запропонувати? – запитала я.
Він описував: велика квартира, подорожі, жодних турбот. Звучало привабливо. Я подумала: чому б не спробувати? Зібрала валізу з найкращими речами, купила квиток. Андрію нічого не сказала – навіщо пояснювати? Він і так у лікарні, не помітить одразу.
– Ти впевнена? – запитала подруга по телефону, коли я ділилася планом.
– Звісно. Я думаю про себе, – відповіла я.
Літак приземлився, і Віктор зустрів мене з квітами та шампанським.
– Нарешті ти тут! Це початок нового життя, – радів він.
Спочатку все блищало: ресторани, шопінг у бутиках, вечірки. Він платив за все, і я насолоджувалася.
– Що хочеш сьогодні? Театр чи SPA? – питав він.
– Обох, якщо можна, – сміялася я.
Але скоро тріщини з’явилися. Він був нудним у розмовах – тільки про свою роботу, жодних сюрпризів. Я сумувала за тим, як Андрій вгадував мої бажання. Віктор дратував дрібницями: скаржився на витрати, хоча обіцяв розкіш.
– Олено, може, трошки економніше? – казав він за вечерею.
– Ти жартуєш? Я приїхала за кращим життям, – обурювалася я.
Ми сперечалися про все. Я згадувала Андрія – як він догоджав, не скаржачись. Тут же все було рутиною. Через місяці я зрозуміла: це не для мене. Я повернулася додому, адже чула, що Андрій одужав і повернувся до колишнього життя.
– Вікторе, я їду. Це не те, – сказала я, пакуючи речі.
– Але ж я все для тебе робив! – кричав він.
– Не все, ти бідний і скупий, я заслуговую на краще, – відрізала я.
Прилетіла, пішла до нашої квартири. Але там зміни: Андрій вже ходив, хоч і з тростиною, і виглядав сильнішим.
– Хто це? – почула я жіночий голос з кухні. Вийшла молода жінка в халаті – медсестра, яка доглядала за ним.
– Олено? Що ти тут робиш? – здивувався Андрій, але очі були холодними.
– Я повернулася. Хто ця жінка, чого вона тут у моєму домі, – запитала я.
Він подивився на мене, потім на неї.
– Пізно. Марія була зі мною, коли ти зникла. Вона підтримувала, коли ти навіть не дзвонила.
Марія посміхнулася йому, торкнулася руки.
– Андрію, не хвилюйся. Я піду, якщо потрібно, – сказала вона м’яко.
– Ні, лишися. Олено, йди. Ми розлучимося офіційно.
Я мало не впала, що це узагалі таке?
– Давай зустрінемося, поговоримо. Я маю за щось жити, – говорю йому.
– Нема чого пояснювати. Ти вибрала себе – живи з цим, – відповідав він.
Я ходила вулицями, думаючи, як повернути контроль. Він тепер з нею – вона готує йому сніданки, супроводжує на прогулянки. А я? Залишилася з порожніми руками. Подруги уникали: “Ти сама все зіпсувала, Олено. Не лізь”.
Одного вечора я чекала біля його офісу.
– Андрію, п’ять хвилин, – попросила я.
Він зупинився, зітхнув.
– Гаразд. Говори.
– Я не розумію, як ти міг мене зрадити? Я твоя дружина, Ми прожили разом скільки років і все було добре. Через одну помилку ти мене покинув, проміняв на кого? Ти нас поруч бачив? Тобі не соромно з нею із дому виходити?
Він похитав головою.
– Ти завжди думала тільки про себе. Коли я лежав, ти поїхала за “кращим”. Марія показала, що таке справжня підтримка. Без драми, без вимог.
– Але я твоя дружина! – підвищила я голос.
– Була. Папери в суді. Не турбуй нас більше.
Він пішов, а я стояла, плануючи наступний хід. Може, знайти спосіб нагадати про старі часи? Або просто взяти свою частку майна і піти далі? Бо врешті-решт, я заслуговую на комфорт, навіть якщо доведеться боротися.
Але глибоко всередині гризло: а якщо він справді щасливий без мене? Ні, не може бути. Я поверну все на свої місця. Або знайду когось, хто дасть більше.
Я ще спробую. Бо я завжди отримую бажане. Навіть якщо для цього доведеться маніпулювати, брехати чи чекати. Головне – я. І ця історія ще не закінчена. Я все зроблю, аби повернути собі своє.
Ну хіба ж я не права?
Головнак картинка ілюстративна
