fbpx
Історії з життя
Алла згадала, що серед людей, які прийшли попрощатися з її чоловіком вона бачила якусь дивну незнайому жінку, яка трималася осторонь, а потім непомітно зникла. Алла вже й забула про неї, і згадала лише зараз

Алла вважала себе нещасною жінкою, незважаючи на гарну зовнішність та вдалий шлюб. Так, із чоловіком їй пощастило. Євген був не чоловік, а золото — уважний, дбайливий. Аллі подобався його могутній зріст, широкі плечі та розумне, шляхетне обличчя, хоча красенем його назвати складно.

Євген керував невеликою будівельною компанією, яку збирався викупити. Але чомусь зволікав. Щось не давало йому прийняти остаточне рішення, але Алла не втручалася. Це його справа. Сама вона працювала економістом, чисто жіноча професія. А ось дітей у них не було. У цьому була винна Алла та її занапащене в юності здоров’я.

Але про це краще не згадувати. Вони жили собі. Намагалися подорожувати, хоч і не за кордон, але у різні цікаві місця. Євген часто їздив у відрядження. Іноді Алла їздила з ним, та останнім часом перестала. Там вона весь час була одна, тому що Євген був заклопотаний своїми справами. І їй набридли ці поїздки.

І ось із одного такого відрядження Євген приїхав геть розбитий. Лікар пояснив Аллі, що у чоловіка сильна перевтома, і що його стану передувало якесь переживання. Однак Аллу це не здивувало: ця його ідея купити компанію забирала у чоловіка багато сил та енергії. Жінка почала ставитися до коханого з особливою турботою.

Того ранку все було як завжди. Сніданок, збори на роботу, все бігом, все швидко. Потім Євген поцілував її в щоку, сказав «До вечора», зник і більше не повернувся.

Алла ніяк не могла зрозуміти, що таке могло статися в житті її чоловіка, що він довів себе до такого стану. Після важких переживань, вона вирішила поговорити з його секретарем Лідією Степанівною. Прийшла до неї в офіс та запросила на обід. Та охоче погодилася.

— Ви знаєте, я давно хотіла сказати вам, але якось не наважувалася, — почала вона. – Євген Дмитрович мав якісь серйозні проблеми. Причому не з бізнесом. Точніше, не лише із цим. Тут він з усім справлявся. Але його турбувало щось ще.

Лідія Степанівна розповіла, що її бос іноді по годині, а то й більше розмовляв із кимось по телефону. У чомусь переконував, умовляв, просив і благав. Навіть присягався в чомусь.

— Я намагалася не прислухатися, зрозумійте мене правильно. Але такі емоційні розмови все одно не проходять повз сторонні вуха.

— Він називав якісь імена або ще щось, що може навести на думку, з ким він розмовляв? — Запитала спантеличена Алла.

— Іноді в розмовах лунало ім’я Женя. Це все, Алло Іванівно. Більше я нічого не можу вам розповісти.

І раптом Алла згадала, що серед людей, які прийшли попрощатися з її чоловіком вона бачила якусь дивну незнайому жінку, яка трималася осторонь, а потім непомітно зникла. Алла вже й забула про неї, і згадала лише зараз. «Чи це випадково не Женя?» — майнуло в її голові. Але тепер вона вже все одно нічого не дізнається.

Минуло приблизно півроку. Час не лікував бідну жінку, але вона поступово навчилася жити зі своїм переживанням і більше не плакала в подушку. Наближався день народження Євгена, і цієї ночі Аллі наснився дуже дивний сон. Наче вона прокинулася, а в ногах сидить її чоловік. Алла мовчки дивилася на його силует, а він почав розмову:

— Алло, ти мене вибач. У нас з тобою дітей не було, але я мав сина від іншої. Він зовсім маленький. Його як і мене звуть Женя. Я обіцяв купити йому велосипед, але не встиг. Якщо він попросить, то, будь ласка, купи ти. Тільки не проганяй його.

І силует зник. Алла схопилася в ліжка, чи прокинувшись, чи вийшовши з заціпеніння, вона так і не зрозуміла. Але їй стало дуже і страшно і неприємно від побаченого. І вона знову прийшла до Лідії Степанівни. Розповіла про сон і попросила дати їй номер, на який постійно телефонував її чоловік.

Однак зателефонувати жінка так і не наважувалася. Її весь час щось зупиняло, як подзвонити, що сказати? Через рік їй знову наснився Євген. Щоправда, нічого не просив, а тільки дивився на неї осудливим поглядом. Було дуже неприємно.

Алла все ж вирішила зателефонувати за вказаним номером і одразу представилася, що вона вдова Євгена. Сказала, що хотіла б зустрітись. Жінка погодилася та прийшла на зустріч із хлопчиком років п’яти. Коли Алла його побачила, у неї на очах виступили сльози. Хлопчик виявився маленькою копією свого батька.

Жінки розговорилися. Як виявилося, останні кілька років Євген жив на дві сім’ї. Розривався між Аллою і сином. Але так жодного остаточного рішення й не прийняв.

— Ви знаєте, — раптом сказала ця жінка, — я ніколи не відчувала, що Євген мене кохає. Він любив синочка, тягнувся до нього. А я просто була його мамою. Він кохав вас, Алло. Інакше розлучився б і переїхав до нас. Але Женя ніколи нічого такого не пропонував. Я тільки поряд із ним місця собі не знаходила. І терпіла це лише заради сина.

Ці відверті зізнання вразили Аллу до глибини душі. Було видно, що її співрозмовниця говорить щиро. Сама вона була дуже простенько одягнена, без косметики, працювала у звичайній школі вчителькою.

— Знаєте, я хочу купити вашому синові велосипед. Можна? — Раптом запитала Алла.

Жінка здивовано подивилася на неї, а хлопчик, почувши розмову про омріяний транспорт, підбіг і запитав: «Мені?!»

Вони разом зайшли в магазин, вибрали непоганий велосипед, і Алла зробила дитині подарунок. Радості маленького Євгена не було меж! А щоб його мама не почувалася, якось незручно, розповіла їй про свій дивовижний сон.

Жінки розійшлися, але іноді зідзвонювалися. Ні, Алла не тримала на Євгена образи. І дивилася на все з філософської точки зору: «Зовсім нещодавно я вірила у прекрасне майбутнє, тепер живу минулим, а життя – це сьогодення. І «зараз» – це все, що я маю».

Цей маленький хлопчик— жива пам’ять про чоловіка. І вона вирішила, ніколи не випускати його з уваги.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page