Вечірнє сонце вже торкалося верхівок старих груш, коли Ольга Степанівна нарешті відійшла від хвіртки. Ноги гуділи так, наче вона весь день не сиділа, хоча насправді лише двічі сходила до повороту на трасу і назад. Раніше ця відстань здавалася дрібницею – вибігала туди й назад по кілька разів на день, щоб зустріти міжміський автобус чи передати сумку. Тепер же кожен метр давався важко, а асфальтована стрічка дороги здавалася нескінченною.
Вона повернулася на подвір’я, важко спираючись на дерев’яну палицю, яку покійний чоловік колись витесав із сухої ліщини.
У будинку було прохолодно. Ольга Степанівна підійшла крізь сіни до маленької кухні, де на столі лежав чистий аркуш паперу та стара кулькова ручка, що вже ледве писала. Вона сіла на табурет, поправила хустку і почала повільно виводити нерівні літери, звертаючись до єдиної людини, про яку думала щохвилини.
«Синку мій, Петрику. Оце сіла під вечір, коли робота трохи вляглася, і знову думками з тобою. Сусіди сьогодні знову щось там шепотілися біля колодязя, бачила, як позирали в бік нашої хати. Мені аж закололо всередині. Чого вони до тебе прискіпалися, чого рахують, скільки разів ти сюди приїздиш? Сама ж знаю, що ти не маєш коли вгору глянути. Керувати людьми – то великий клопіт, це не просто так. Твій батько завжди казав, що велика посада вимагає всього чоловіка без залишку. Ти в нього вдався такий самий упертий, наполегливий. Царство йому Небесне, часто його згадую, особливо коли натрапляю на його старі інструменти в коморі.
Прости мені, сину, що я знову ходила на ту дорогу. Сама собі обіцяю, що не піду, а ноги наче чужі – беруть і несуть туди, ближче до траси. Постою біля зупинки, подивлюся, як машини мигтять. Потім згадую, що ти вже давно тими рейсовими автобусами не користуєшся, у тебе ж своє авто, але все одно стою. Сьогодні ледве дісталася назад, думала, посеред шляху сідатиму на траву відпочивати. Завтра точно нікуди не піду, зачинюся в хаті.
Та й роботи на городі ще повно, земля чекає. Я ж іще ту квасолю не висадила, що на високих тичках росте. Пам’ятаєш, ти малим завжди любив, як я її тушкувала з цибулею? Трохи запізнилася цього року з посадкою, сусіди вже відсадилися, а в мене все руки не доходять. Але обов’язково зроблю, хоч потроху, по кілька рядків за ранок. Для тебе ж стараюся, щоб було чим пригостити, як приїдеш.
Наш паркан зовсім старий став, похилився в бік вулиці. Добре, що стара яблуня біля межі розрослася і тримає його своїми гілками, а то б зовсім на землю ліг. Я попросила Василя з крайньої хати, обіцяв на вихідних підійти, підтесати якісь стовпчики та підперезати його, щоб хоч до осені стояв. З курями біда помітилася — тиждень тому щось уночі влізло в курник, поменшало в нас птиці. Лише один півень великий урятувався, тепер ходить сам поміж грядками, заглядає в кутки, наче й сам не розуміє, куди всі поділися. Степанівна, сусіда наша, заходила вранці, бачила моє горе.
Обіцяла віддати мені дві чи три свої курки, бо їй забагато. А сьогодні просто так принесла десяток свіжих яєць у мисці. Я стою перед нею і не знаю, чим віддячити, грошей не взяла. Тільки й змогла, що здоров’я їй побажати у Бога. І за тебе, синку, я щодня перед іконою стою, прошу, щоб робота твоя ладилася і щоб ніякі негаразди тебе не чіпляли.
Ти б хоч раз привіз мені онука мого, Андрійка. Так хочеться потримати його за руку, подивитися, на кого він більше схожий — на тебе чи на твого батька. Ростуть діти швидко, я ж і озирнутися не встигну. Діти твої теж зайняті своїми справами, усе в них робота, навчання, якісь проєкти в комп’ютерах. Батько твій колись дуже поважав тих, хто до книжки тягнувся, хоч сам усе життя на землі пропрацював простим трактористом. Пам’ятаєш, як тобі колись добре дісталося від нього за ту вирвану сторінку підручника з географії?
Щось я розговорилася сама з собою, пишу, а ручка вже ледве залишає слід на папері. На вулиці сутеніє, сонце за ліс сідає. Бачу через вікно, як Наталка з ферми йде повз наш двір, поспішає кудись. Вона ж така, що любить про всіх усе знати, обговорити кожну дрібницю, язиком зачепити. Обов’язково зупиниться, почне випитувати, чому це Петро — тобто ти — зовсім забув дорогу до рідного села, як тільки отримав кабінет і нове крісло. Може, ти викроїш хоч один день, приїдеш? Просто щоб люди бачили, щоб перестали плести свої плітки. Бо кожне їхнє таке слово мені прямо в груди б’є, дихати важко стає.
Добре, треба згортати цей папір і йти замикати кури, щоб знову що не покрало. Ще піду посиджу трохи спокійно на сонці, лиш би Наталка пройшла».
Ольга Степанівна відклала ручку, кілька разів згорнула аркуш навпіл і поклала його на край серванта, під важку кришталеву вазу. Вона знала, що цей лист, швидше за все, нікуди не відправить — просто сховає серед інших паперів, як робила вже не раз. Це був її спосіб поговорити з сином, коли дуже хотілося подзвонити, але син брав слухавку неохоче, завжди як не на нараді, то в відрядженні.
Вона підійшла до вікна. Над селом спускалися сутінки. На вулиці почулися швидкі кроки — це дійсно пройшла сусідка, навіть не повернувши голови в бік її вікон, поспішаючи до своєї хати. Ольга Степанівна зітхнула, підійшла до ліжка, поправила стару ковдру і сіла на край, прислухаючись до цокання настінного годинника, який відраховував хвилини в порожній кімнаті.
