Алла здригнулася від осіннього приморозку вийшовши на поріг. Як швидко скінчилося тепло і починається довга тягуча ніч. Сонце вже давно зійшло, але не може оживити прив’ялі квіти, траву, не може зігріти. Найбільше шкода квітів – тільки почали цвісти її купчаки і вже їм кінець. Якби була знала, то нарізала б в вазу і хоч трохи б відтягти їх неминучий кінець. Ще цвітуть хризантеми і тим звеселяють подвір’я.
Кинула оком через дорогу і змерзла ще дужче – сусідка на гойдалці пила каву. «Це ж треба не мати місця в хаті», – подумала. В таку студінь зайві кілька хвилин на вулиці вже ріка з носа, а та сидить і сидить. Як же Аллу дратує ця сусідка з її кавою і гойданням спозаранку. Дивиться на свій сад і цмулить гарячу каву. Не має роботи тай все. Он їй з самого ранку і почухатися нема коли – курам відкрий і насип зерна, поросяті дай їсти, псові і котові теж. А ще ж треба мати, що дати їсти. Треба чи підігріти чи звечора приготувати. Голова йде обертом від тих клопотів, вона б і сама отак посиділа та нема коли.
Сусідка ж замилувано сидить і далі, розглядає дерева, висвічені сонцем, траву посріблену і жовті розсипи листя.. Навколо така тиша і благодать, що хочеться аби ця мить тривала вічно. Їй подобається такий ранок, коли тільки вона і світ та гаряча кава. Гріє руки, думає про час, що немилосердно зриває листочки, а потім так довго прокидається весною. Так дивно, що щось абсолютно до тебе байдуже так само байдуже робить тобі боляче. Просто підкрадається, як цей перший приморозок, і нищить все живе, все слабке, все до чого сягає руками. І якщо тобі так не пощастить, як цим ніжним квітам, то все, кінець. Люди такі самі. Живуть і нищать все навколо, без жодного розуміння і докору. Так сталося – та й все.
Коли потроху прокидається навколо життя, сусідка йде геть. Магія спокою зникає, а звичайнісіньке, примітивне бере гору. Треба всьому їсти і пити, все голосно нявчить, гавкає, рохкає, мукає.
«Всупилася, нарешті», – сусідка глипає з полегкістю. Вона теж не любить, коли за її домашніми справами хтось спостерігає, бодай ненавмисно. У неї й так все має йти за планом і по порядку, бо тоді все вдається. Раптом, дивиться, а її чоловік виходить на поріг з горнятком кави.
– Ти чого?, – аж не знає, як реагувати.
– Нічого, хочу кави випити, – він трохи знічений, але виду не подає.
– Хочеш добре змерзнути, а потім я тебе маю лікувати?
– Алло, це просто кава і трохи приморозі.
– Ну-ну.
Микола сідає на поріг до сонечка, йому трохи незвично без телевізора пити каву, але чомусь вирішив спробувати. Цей постійний шум, гам, музика, канонада інформації вже втомили. Хочеться трішечки спокою. І не чути голос жінки. З самого ранку їй вже щось не так. То забув зварити чир свині, то борщ скис, то ще щось таке мізерне, пусте, що чути не хочеться. День так чудово починається, такими кольорами, такими запахами. Навколо чисто-чисто. Небо таке синє, насичене, що куди тому літу з такою красою. Найменша дрібничка на подвір’ї така чудова. Аж не віриться, що він цього так довго не помічав…
Раптом на плечі падає щось тепле – куртка.
– Бери, бо ще замерзнеш на бурульку, – бурчить Алла і йде.
– Дякую, – каже їй в слід.
І жінка його якась зараз нова, спеціально бурчить, щоб приховати ніжність. До усього має ніжність – від рослинки до набридливої курки. Він теж її не розуміє, як і вона його, але ж головне, що вони один одного не намагаються переінакшити. Кожному залишається часточка свого світу, своїх маленьких мрій. Щось вона говорила зробити, але він її й не слухав, а тепер піде і перепитає, і зробить. Ось такі несподівані осінні ранки.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне. Рexels.
